Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 52
- Предыдущая
- 52/202
- Следующая
А коли задавав він собі питання, що з Оленою, і коли уявляв, що могло статися, якщо злощасна доля затримала її в Розлогах, то здіймав до неба руки й благав голосом, повним безмірного відчаю й сміливості: «Господи! Візьми ж душу мою, бо тут мені випало зазнати більше, ніж я заслуговую!» Одначе тут же похоплювався, розуміючи, що блюзнірствує, а тому падав долілиць і молив про спасіння, про прощення, про те, щоб Господь змилостивився над вітчизною і над голубицею цією невинною, котра, може, марно благає Божого милосердя і його, Скшетуського, допомоги. Коротко кажучи, він так замучився, що дарована воля його не втішила, а цей гетьман запорізький, тріумфатор цей, що бажав бути великодушним, милості свої являючи, й зовсім був йому неприємним, що помітивши, Хмельницький скривився і сказав:
– Поспішіть же скористатися великодушністю, а то я передумати можу; доброчесність моя та сподівання на успіх роблять мене таким необачним, що я ворога собі придбаю, бо знаю добре, що ви вже точно проти мене воюватимете.
На що пан Скшетуський:
– Якщо Бог дасть сил.
І так глянув на Хмельницького, що просто в душу тому проник, а гетьман, погляду його витримати не вміючи, утупив очі в землю й тільки через деякий час подав голос:
– Гаразд, досить про це. Я достатньо сильний, аби якийсь миршавець міг для мене щось значити. Розповісте князеві, володарю своєму, що тут бачили, і застережете від занадто зухвалих вчинків, бо якщо в мене лопне терпіння, то я провідаю його на Задніпров’ї й не думаю, що мій візит буде йому приємним.
Скшетуський мовчав.
– Я говорив уже і ще раз повторюю, – продовжував Хмельницький, – не з Річчю Посполитою, а з вельможами я воюю, і князь серед них не останній. Ворог він мені й народові руському, відступник од церкви нашої та нелюд. Чув я, що він бунт у крові топить, нехай же стережеться, як би своєї не пролити.
Кажучи це, він усе більше розпалювався. Кров кинулася йому в голову, а очі почали метати блискавки. Зрозуміло було, що гетьман у черговому нападі гніву й люті, коли він усе забував і сам забувався.
– На мотузці звелю Кривоносу привести його! – кричав він. – Під ноги собі кину! На коня з його хребта сідатиму!
Скшетуський подивився звисока на розлюченого Хмельницького, а затим спокійно сказав:
– Спершу над ним перемогу отримайте.
– Ясновельможний гетьмане! – втрутився Кречовський. – Хай же цей зухвалий шляхтич скоріше від’їздить, бо не годиться вам у гнів впадати, а раз ви йому обіцяли волю, він розраховує, що або порушите слово, або інвективи його будете змушені слухати.
Хмельницький угамувався, хоча деякий час продовжував важко дихати, а потім сказав:
– Нехай же в такому разі вирушає і знає, що Хмельницький добром за добро платить. Дати йому пернач, як було сказано, й сорок татар, котрі його до поляків проведуть.
Потім, звернувшись до Скшетуського, додав:
– Ви ж знайте, що ми з вами тепер квити. Полюбив я вас, незважаючи на вашу зухвалість, але, якщо ще раз попадетеся, викрутитися не вдасться.
Скшетуський вийшов із Кречовським.
– Якщо вже гетьман відпускає вас цілим і неушкодженим, – сказав Кречовський, – і ви вільні їхати, куди захочете, то скажу я вам по давній дружбі: тікайте хоч у саму Варшаву, але не за Дніпро, тому що звідти ніхто з ваших живцем не вийде. Ваш час минув. Якби ви були чоловіком розумним, залишилися б із нами, та знаю я, що про це говорити з вами марна справа. А ви б високо пішли, як і ми.
– На шибеницю, – буркнув Скшетуський.
– Не захотіли мені дати Літинського староства, а тепер я сам десять староств візьму. Виженемо панів Конєцпольських, та Калиновських, та Потоцьких, та Любомирських, та Вишневецьких, та Заславських, та всю шляхту, а самі ж їхнім майном поділимося, що знову ж таки згідно з Божим промислом, якщо вже даровано нам дві такі блискучі вікторії.
Скшетуський, не слухаючи полковника, замислився про щось своє, а той вів своєї:
– Коли я після битви нашої побачився в Тугаєвій ставці із захопленим у полон володарем моїм і благодійником, ясновельможним гетьманом коронним, вони мене зразу ж невдячним та юдою величати зволили. А я їм: «Ясновельможний воєводо! Зовсім я не такий невдячний, бо коли у ваших замках сяду, тільки пообіцяйте, що напиватися не будете, і я вас підстаростою зроблю». Хо-хо! Матиме Тугай-бей за пташок цих спійманих і тому їх не чіпає. Ми б із Хмельницьким по-іншому з ними розмовляли. Однак – ону! – віз ваш готовий і татари в сідлах сидять. Куди ж ви прямуєте?
– В Чигирин.
– Як постелиш, так і поспиш. Ординці проведуть вас хоча б і до самих Лубен, тому що так їм наказано. Подбайте тільки, щоб ваш князь на палі їх не посаджав, що з нашими козаками неодмінно зробив би. Тому й дали татар. Гетьман велів і коня вам повернути. Бувайте ж здорові, нас згадуйте добром, а князеві кланяйтесь і, якщо зумієте, умовте його до Хмельницького з поклоном приїхати. Можливо, милостиво прийнятий буде. Бувайте ж здорові!
Скшетуський заліз на воза, що його ординці зразу ж оточили кільцем, і вирушив у дорогу. Проїхати через майдан виявилося справою нелегкою, бо весь він був заповнений козаками й мужвою. І ті, й інші варили куліш, співали пісень про жовтоводську та корсунську перемоги, вже складених сліпцями-лірниками, що у величезній кількості хтозна-звідки прибрели до табору. Між багаттями, що полум’ям своїм облизували казани з кулешем, там і сям лежали тіла померлих жінок, яких ґвалтували вночі переможці, або височіли піраміди, складені з голів, одрубаних після битви в поранених і вбитих вояків противника. Трупи ці й голови почали вже розкладатися й тхнули, що, здавалось, аж ніяк не турбувало людське юрмище. В місті кидались у вічі сліди спустошень і дикого розгулу запоріжців: вікна і двері повиламувано, уламки та осколки безцінних предметів, перемішані з пташиним пухом і соломою, завалили майдан. По карнизах будинків висіли повішені, здебільшого євреї, а набрід розважався, чіпляючись за ноги й розгойдуючись.
З одного боку майдану чорніли попелища згорілих будинків і парафіяльного костьолу; від попелищ цих іще тягло жаром, а над ними курився дим. Запах горілого стояв у повітрі. За спаленими будинками розташувався кіш і зігнаний ясир під наглядом численної татарської варти, повз котру пан Скшетуський змушений був проїхати. Хто поблизу Чигирина, Черкас і Корсуня не встиг сховатись або не загинув під сокирою черні, той потрапив у неволю. Серед полонеників були й жовніри, захоплені в обох битвах, і довколишні жителі, що досі не встигли або не побажали приєднатися до бунту: люди з осілої шляхти чи просто шляхетського чину, підстарости, офіцери, хуторяни, однодворці з глушини, жінки і діти. Старих не було: їх, непридатних для продажу, татари вбивали. Орда виводила цілі руські села і поселення, чому Хмельницький не смів противитись. Неодноразово траплялося, що чоловіки ішли в козацьке військо, а на знак подяки татари спалювали їхні хати й забирали жінок і дітей. Та ба, серед загального розгулу й здичавіння нікого це вже не турбувало, ніхто не шукав управи. Простолюдці, беручи до рук зброю, зрікалися рідних гнізд, жінок і дітей. Якщо вже відбирали жінок у них, одбирали й вони, і навіть ліпше, тому що «ляшок», натішившись і наглумившись, вони вбивали або продавали ординцям. Серед полонянок доволі було також і українських молодиць, зв’язаних із паннами із шляхетських домів по три або по чотири однією мотузкою. Неволя й доля зрівнювали стан. Вигляд цих нещасних потрясав душу й породжував жадобу помсти. В лахмітті, напівголі, беззахисні перед непристойними жартами поганих, які заради цікавості тинялися юрбами по майдану, повергнуті, побиті або ціловані мерзенними вустами, вони втрачали розум і волю. Одні схлипували або голосно ридали, інші – з нерухомим поглядом, із божевіллям ув очах і роззявленим ротом – байдуже піддалися всьому, що з ними робилося. То тут, то там лунав нестямний зойк людини, що її вбивали за спалах відчайдушного опору; нагайки з бичачої шкіри раз по раз свистіли над натовпами полонеників-чоловіків, і свист цей зливався з криками страждань, плачем дітей, ревінням худоби й кінським іржанням. Ясир не було ще поділено і не вишикувано для конвоювання, тому скрізь панувало страшне безладдя. Вози, коні, рогата худоба, верблюди, вівці, жінки, чоловіки, купи награбованого одягу, посуду, килимів, зброї – все це, згромаджене на величезному просторі, ще очікувало поділу й упорядкування. Раз по раз приганялися нові гурти людей і худоби, навантажені пороми перетинали Рось, із головного ж коша прибували все нові й нові гості, щоб потішити погляд виглядом зібраного добра. Деякі, хмільні від кумису або горілки, нацупивши на себе дивну вдяганку – ризи, стихарі, руські ряси або навіть плаття, – вже сварилися, вчиняли чвари й ярмарковий ґвалт із приводу того, що кому дістанеться. Татарські чабани, сидячи біля своїх гуртів на землі, розважалися – одні висвистуючи на дудках пронизливі мелодії, інші – граючи в кості та взаємно б’ючи один одного палицями. Зграї собак, які поприбігали вслід за своїми господарями, гавкали й жалібно вили.
- Предыдущая
- 52/202
- Следующая
