Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 51

• Предыдущая
• 51/202
• Следующая

Лише п’яним забував він про доброчинність і, ревучи в божевіллі, віддавав з піною на вустах криваві накази, про які потім жалкував. А в міру того, як зростали його успіхи, п’яним він бував усе частіше, бо все більша охоплювала його тривога. Здавалося, тріумфи піднесли його на такі висоти, на які він сам підноситися не збирався. Могутність його, що вражала інших, вражала і його самого. Велетенська рука заколоту, захопивши гетьмана, несла його з блискавичною швидкістю й невідворотністю, але куди? Як усьому цьому судилося завершитися? Затіявши смуту заради особистих своїх кривд, цей козацький дипломат не міг не припускати, що після перших успіхів чи навіть поразок він почне переговори, що йому запропонують прощення, відшкодування кривд і покриття збитків. Він добре знав Річ Посполиту, терплячість її, безмежну як море, її милосердя, що не знало меж і міри та випливало зовсім не із слабкості, бо навіть і Наливайкові, оточеному вже й приреченому, пропонувалося прощення. Але тепер, після перемоги під Жовтими Водами, після розгрому гетьманів, після розгулу усобиць в усіх південних воєводствах, справа зайшла занадто далеко; події переросли всілякі очікування – тепер боротьбі належало піти не на життя, а на смерть.

Але на чиєму боці буде перемога?

Хмельницький запитував ворожіїв і від зірок чекав відповіді, й сам теж вдивлявся в майбуття – та попереду бачив тільки морок. І бувало, що від страшних передчуттів дибом ставало волосся його, а з грудей, ніби вихор, виривався відчай. Що буде? Що буде? Він, Хмельницький, що був прозорливішим за інших, відповідно й розумів краще за інших, що Річ Посполита не вміє розпорядитися своїми силами, що попросту не має про них уявлення, хоча могутня безмірно. Якби хтось отримав можливість використати цю могутність, хто б тоді міг тій людині протистояти? А хто міг знати, чи не поменшає – з огляду на страшну небезпеку, близьку катастрофу й загибель – внутрішніх чвар, сварок, користолюбства, панських інтриг, склок, сеймового марнослів’я, шляхетського самодурства, неспроможності короля. Тоді півмільйона тільки дворянського стану можуть вийти на поле бою й розправитися з Хмельницьким, хоч би й був із ним не тільки хан кримський, але й сам султан турецький.

Про дрімотну цю могутність Речі Посполитої знав, окрім Хмельницького, й покійний король Владислав, а тому, поки був живий, мав намір з найбільшим на світі володарем повести боротьбу не на життя, а на смерть, бо тільки таким чином приховані ці сили можна було пробудити. Заради планів своїх король не завагався заронити іскру і в козацький порох. Чи було визначено наперед саме козакам викликати цю повінь, аби в ній і захлинутися зрештою?

Хмельницький знав також, якою страшною, незважаючи на всю слабкість, буде відсіч цієї Речі Посполитої. Адже в неї, таку розхлябану, неміцно зв’язану, розкраювану, свавільну, безладну, били найгрізніші у світі турецькі вали і розбивалися, мов об скелю. Так воно було під Хотином, що, можна сказати, він на власні очі бачив. Ця сама Річ Посполита навіть у дні слабкості своєї піднімала знамена на стінах чужих столиць. Яку ж вона тепер дасть відсіч? Чим подивує, доведена до відчаю, коли треба буде або вмерти, або перемогти?

Тому кожний тріумф Хмельницького обертався для нього самого новою небезпекою, позаяк наближував пробудження дрімаючого лева й робив усе більш неможливими мирні переговори. В кожній перемозі прихована була майбутня поразка, в кожній радості – на денці гіркота. Тепер відповіддю на козацьку бурю мала б початися буря Речі Посполитої. Хмельницькому здавалося, що він чує вже глухе, віддалене рокотання.

Ось-ось – і з Великої Польщі, Пруссії, багатолюдної Мазовії, Малої Польщі та Литви надійдуть легіони воїнів, їм потрібен тільки вождь.

Хмельницький узяв у полон гетьманів, але в цій удачі можна було вбачити як би пастку долі. Гетьмани були найдосвідченішими воїнами, але ні один, ні другий не були тим, хто відповідав цій годині гніву, жаху та знегод.

Вождем могла бути лише одна людина.

Звалася вона – князь Ярема Вишневецький.

Саме тому, що гетьмани потрапили в неволю, вибір, найвірогідніше, мав би впасти на князя. Хмельницький, як і решта, в цьому не мав сумніву.

А тим часом у Корсунь, де гетьман запорізький зупинився після битви для відпочинку, із Задніпров’я доходили вісті, що страшний князь уже рушив із Лубен, що по дорозі викорінює бунт, що, де пройде, там зникають села, слободи, хутори й містечка, а натомість постають криваві палі й шибениці. Страх подвоював і потроював кількість його війська. Говорили, що веде він п’ятнадцять тисяч найвідбірнішої раті, яка тільки могла відшукатись у всій Речі Посполитій.

У козацькому стані його очікували з хвилини на хвилину. Незабаром після битви під Крутою Балкою серед козаків хтось закричав: «Ярема йде!», і чернь охопила паніка – почалася безладна втеча. Паніка ця примусила Хмельницького добряче замислитись.

Йому тепер належало вирішити: чи рушити з усіма своїми силами проти князя й шукати з ним зустрічі в Задніпров’ї, чи, залишивши частину війська для підкорення українських замків, рушити в глиб Речі Посполитої.

Похід на князя таїв у собі небезпеку. Маючи справу з таким уславленим воєначальником, Хмельницький, незважаючи на свою чисельну перевагу, міг зазнати поразки у вирішальній битві, й тоді зразу все було б утрачено. Чернь, яка переважала в його війську, вже показала, що розбігається від одного тільки імені Яреми. Потрібен був час, аби перетворити її на армію, спроможну протистояти княжим полкам.

Знову ж таки і князь, напевно, не погодився б на вирішальну битву, та обмежився б обороною в замках і окремими сутичками, котрі затягнули б війну на місяці, якщо не на роки, а тим часом Річ Посполита, без сумніву, зібрала б нові сили й рушила на допомогу князеві.

Ось чому Хмельницький вирішив залишити Вишневецького в Задніпров’ї, а сам – укріпитися на Україні, навести лад у своєму війську, а потім, рушивши на Річ Посполиту, змусити її до переговорів. Він розраховував, що придушення заколотів у Задніпров’ї надовго відверне на себе княжі сили, а йому при цьому розв’яже руки. Смуту ж на Задніпров’ї вирішив він підігрівати, посилаючи окремі полки на підмогу черні.

І ще придумав він збивати князя з пантелику переговорами та протягти час, поки княже військо не ослабне. Тут він згадав про Скшетуського.

Через декілька днів після Крутої Балки, а саме в день, коли серед черні виник переполох, він звелів покликати до себе полоненика.

Прийняв він його в старостиному будинку, в присутності самого тільки Кречовського, що був Скшетуському давнім знайомим, і, милостиво зустрівши, хоч і не без напускної статечності, що відповідала нинішньому своєму становищу, сказав:

– Вельмишановний пане поручик Скшетуський, за послугу, яку ви надали мені, я викупив вас у Тугай-бея і пообіцяв волю. Час настав. Я дам вам пернач,[76] аби, якщо зустрінете якесь військо, було можливо безперешкодно проїхати, і конвой для захисту від мужви. Можете повертатися до свого князя.

Скшетуський мовчав. Навіть подоби радісної усмішки не з’явилося на лиці його.

– Чи готові вирушити? Начебто слабість у вас бачу якусь.

Пан Скшетуський і дійсно був як тінь. Рани й недавні події підкосили могутнього молодика, і зараз він мав вигляд хворого, що не обіцяв дожити до завтра. Виснажене лице пожовкло, а чорна, давно вже не голена борода ще дужче виснаженість цю підкреслювала. Всьому причиною були душевні муки. Лицар їв себе поїдом. Перебуваючи в козацькому обозі, був він свідком усьому, що сталося з моменту виступу із Січі. Бачив і ганьбу й нещастя Речі Посполитої, полонених гетьманів; бачив козацькі тріумфи, піраміди, складені з голів, одрубаних у мертвих жовнірів, шляхту, підвішувану за ребра, відрізані груди жінок, наругу над дівчатами; бачив відчай відваги й ганебність страху – бачив усе. Все вистраждав і продовжував страждати тим паче, що в голові його й грудях жалом засіла думка, що сам він і є вимушений винуватець усьому, бо він, і ніхто інший, перерізав петлю на шиї Хмельницького. Та хіба ж міг християнський лицар припустити, що допомога ближньому виплодить таке? І страждання його були безмірні.

• Предыдущая
• 51/202
• Следующая