Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 30

• Предыдущая
• 30/96
• Следующая

— Я зараз збираюся піти до своєї машини, — сказав Гардин. — Вимкнути тривогу й поїхати геть.

— Авжеж, авжеж, це саме те, що…

Гардин примусив його замовкнути, знову поставивши чобіт йому на задницю, і погойдував ним цього разу більш загрозливо.

— Чому б тобі не стулити пельку? Як, до речі, гадаєш, що це ти тут щойно творив?

— Навчав ту курву, аби…

Гардин вгатив йому по стегну ледь не щосили, лише в останню секунду трохи пом’якшивши удар. Трішечки. Лі заволав від болю й страху. Гардина стривожило те, що він щойно зробив і як він це зробив — абсолютно бездумно. Ще сильніше його стривожило те, що йому хотілося це повторити, але вдарити дужче. Йому сподобався крик болю й страху і хотілося почути його знову.

То чи дуже він відрізняється від оцього Лі-Зі-Сральні, котрий лежить отут і чітка тінь, що спадає від будівлі, перекреслює по діагоналі йому спину? Схоже, що не дуже. Ну то й що? Питання було нудним, на кшталт — ваша улюблена телепередача? На думку спало цікавіше. Постало питання, наскільки різко він зможе вдарити свого друзяку Лі-Лі в ліве вухо, при цьому не жертвуючи точністю на користь сили. Просто у вухо, з носака. Який при цім буде звук, йому теж цікаво було б почути. Приємний, напевне. Звісно, таким чином він може вбити цього чоловіка, та чи велика буде втрата для світу? І хто про це взнає? Еллен? До дідька її.

— Краще тобі стулити пельку, мій друже, — сказав Гардин. — Зараз для тебе це найкраща модель поведінки. Просто заткни пельку. А коли сюди добереться патрульний, можеш розповісти йому все, що тобі, виродку, забажається.

— Чому ви вже не поїдете? Їдьте собі і залиште мене у спокої. Ви розтоптали мої окуляри, хіба цього мало?

— Ні, — щиро відповів Гардин. На секунду він замислився. — Знаєш що?

Лі не став питати в нього — що.

— Я повільно піду до своєї машини. Можеш встати й піти вслід за мною, якщо хочеш. Ми завершимо справу віч-на-віч.

— Еге, авжеж! — реготнув Лі у відчаї. — Без окулярів я сліпий, мов той кріт!

Гардин поправив окуляри в себе на носі. Йому вже зовсім не хотілося мочитися.

Що за дивина?!

— Поглянь на себе, — промовив він. — Просто візьми й подивись на себе.

Мабуть, Лі щось таке дочув у його голосі, бо Гардин у сріблястому світлі місяця помітив, як той почав тремтіти. Але він зробив, либонь, найрозумніше в цих обставинах — промовчав. А чоловік, котрий стояв над ним, який ніколи в житті до цього не брав участі в жодній бійці, навіть у старших класах, ба, не бився навіть у початковій школі, зрозумів, що все добігло кінця. Якби Лі мав зброю, він міг би вистрелити йому в спину, коли він ішов від нього. А втім, ні. Лі був… як там це слово?

Пережоханий.

Парубок Лі-Лі був пережоханий.

Гардина вразила ідея.

— Я знаю номер твоєї машини, — сказав він. — І ім’я твоє знаю. Твоє та її. Я продивлятимусь газети, мудаче.

Від Лі ані звуку. Він нерухомо лежав долілиць, тільки розчавлені окуляри зблискували в місячному сяйві.

— Добраніч, — промовив Гардин. Він пройшов через майданчик до машини й поїхав геть. Шейн у «ягуарі».

Хвилин десять, а то й п’ятнадцять він почувався чудово. Мав час пошукати щось путнє по радіо, та врешті вирішив вставити у плеєр диск «Лусінди Вільямс». Аж тут, зненацька, у нього в горлі опинився його шлунок, все ще повний курятини з картоплею, яку він з’їв у «Золотому глеку».

Він з’їхав на аварійну смугу, перемкнув трансмісію на нейтралку і зібрався вийти, та зрозумів, що на це нема в нього часу. Тож, не розстібаючи ременя безпеки, він перехилився у вікно і обблював дорогу просто біля дверцят своєї машини. Його всього трусило. Цокотіли зуби.

Позаду з’явилося й наблизилося світло фар. Хтось пригальмував. Перша думка Дикстри була — це дорожній патруль, нарешті копи. Вони завжди з’являються, коли нікому не потрібні, навіть зайві. Друга — крижана впевненість — це «крузер», за кермом Еллен, на пасажирському сидінні Лі-Лі, тепер він теж тримає монтувалку в себе на колінах. Але то був усього лише старий «додж», у який напхалося повно дітлашні. Один — схоже, рудий хлопець із зовнішністю ідіота — виставив свою круглу прищаву пику у вікно й закричав:

— Обригай собі п’я-я-яти!

Пролунав загальний сміх, і їхня машина піддала газу.

Дикстра замкнув дверцята, відкинув голову назад, заплющив очі, чекаючи, поки минуть спазми. Невдовзі вони минулися, і шлунок у нього став на місце. Він зрозумів, що йому знову хочеться відлити, і сприйняв це як добрий знак.

Він пригадав своє бажання вдарити Лі-Лі у вухо — як сильно? який пролунає звук? — і волів би викинути цю згадку з голови. Від цієї згадки його знову почало нудити.

Його розум (його зазвичай слухняний розум) спрямував думки до начальника ракетного командного пункту, що розташований десь біля містечка Самотній Крук, Північна Дакота (а може, біля урочища Мертвого Вовка в Монтані). До того, хто потихеньку втрачає глузд. Бачить терористів під кожним кущем. Складає під замок до шафи стоси тупих інструкцій, сидить до пізньої ночі перед монітором комп’ютера, поринаючи у параноїдальні закапелки Інтернету.

А може, Пес по дорозі до Каліфорнії, де на нього чекає робота… їде, а не летить, бо має парочку одиниць спеціальної зброї в багажнику свого «Плімута Род Ранера»… і в нього щось трапилося з машиною…

Звісно. Авжеж, так було б гарно. Чи могло бути, якщо поміркувати. Він гадав, ніби для Пса нема місця у великій порожнечі Американського хартленда? Це вузьколобе мислення, авжеж? Тому що за правильних умов будь-хто може опинитися будь-де і займатиметься будь-чим.

— Дрижаки минулися. Дикстра знову завів «ягуара» і покотив. У Лейк Сіті він знайшов цілодобову заправку з публічним туалетом і зупинився там, щоб опорожнити сечовий міхур і залити бензину в бак (після того як уважно роздивився, чи нема там на стоянці або біля якоїсь з чотирьох колонок «крузера», і впевнився, що нема). Відтинок шляху звідти до свого дому він проїхав, думаючи думки Ріка Гардина, а в будинок біля каналу ввійшов Джоном Дикстрою. Йдучи з дому, він завжди вмикав сигналізацію — це обачно, — і тепер йому довелося її вимкнути, щоб ввійти, а потім, на решту ночі, ввімкнути знову.

Через тиждень після обстеження, якого він уникав цілий рік (насправді він відкладав його три роки, сказала б його дружина, царство їй небесне), Річарда Сіфкіца запросив на ознайомлення з результатами аналізів та їх обговорення доктор Брейді. Оскільки в голосі лікаря пацієнт не почув нічого явно зловісного, то і прибув до нього майже без вагань.

Результати обстеження подавалися на аркуші паперу з титулом МЕТРОПОЛІТАН ГОСПІТАЛЬ, місто Нью-Йорк, під яким ішли рядки цифр. Усі цифрові значення й назви аналізів було надруковано чорним шрифтом, окрім одного. Цей єдиний рядок був червоного кольору, і Сіфкіц не дуже здивувався, побачивши там слово ХОЛЕСТЕРИН. Цифра 226 при ньому просто кидалась в очі завдяки червоному чорнилу (звісно, це було зроблено навмисне).

Сіфкіц уже відкрив було рота, щоб спитати, чи дуже це поганий результат, але спершу спитав сам себе, чи варто розпочинати бесіду з безглуздого питання. Він зметикував, що ніхто б не друкував ці цифри червоним кольором, якби вони були гарними. Інші ж цифри, поза сумнівами, були гарними цифрами, або, щонайменше, прийнятними, інакше б їх не надрукували чорним кольором. Але він з’явився сюди не для обговорення. Лікарі — зайняті люди, не схильні до витрачання часу на те, щоб гладити когось по голівці. Тож замість якоїсь нісенітниці він спитав, наскільки є небезпечною цифра двісті двадцять шість.

Доктор Брейді вигідніше відхилився на спинку крісла і сплів пальці на своїх, з біса, худорлявих грудях.

— Сказати вам правду, — почав він, — це зовсім непогана цифра. — Він підняв палець догори. — Зважаючи на те, що ви їсте.

— Я розумію, що маю зайву вагу, — скромно промовив Сіфкіц. — Я збирався щось почати робити з цього приводу.

• Предыдущая
• 30/96
• Следующая