Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 43

• Предыдущая
• 43/83
• Следующая

— Звичайно, — підтримала чоловіка Олімпія, — можна збожеволіти, сидячи завжди під замком… Ми готові тобі допомогти. Ти ж знаєш, що мій чоловік жде тільки твого знака… Йди своєю дорогою і покладайся на нас, але ми хочемо одержати і свою частку… Ну як, домовились?

Абат Фожа понурив голову; якусь мить він мовчав, потім підвівся і, не даючи прямої відповіді, сказав:

— Слухайте, якщо ви колись станете мені на заваді, присягаюсь вам, що я вижену вас здихати десь на соломі.

І він пішов нагору, залишивши їх у алеї. Відтоді Труші майже щодня виходили в садок; але вони тримались досить скромно, уникали бувати там в ті часи, коли священик вів розмови із своїми гостями з обох садків.

Не минуло й тижня, як Марта, зважаючи на гіркі скарги Олімпії, що вони мають таку погану кімнату, послужливо запропонувала їй зайняти Сержеву кімнату, яка була тепер вільна. Труші захопили обидві кімнати. В кімнаті Сержа вони влаштували спальню, ні одного стільця звідти не було винесено, а з другої кімнати зробили вітальню, для якої Роза знайшла їм на горищі старовинні оббиті оксамитом меблі. На радощах Олімпія замовила собі рожевий пеньюар у найкращої плассанської швачки.

Якось увечері Муре, забувши, що Марта попросила його віддати Сержеву кімнату абатовим родичам, страшенно здивувався, заставши там Трушів. Він піднявся нагору взяти ножик, що його Серж, на його думку, залишив у якійсь шухляді. Саме в цю хвилину Труш вистругував цим ножем паличку з грушевої гілки, яку щойно зрізав у садку. Муре попросив пробачення і вийшов.

Під час урочистої процесії на свято тіла господнього на площі Супрефектури, коли монсеньйор Руссело зійшов по східцях розкішного переносного вівтаря, спорудженого завдяки старанням пані де Кондамен, якраз біля дверей її будинку, всі присутні помітили, на превеликий свій подив, що прелат різко повернувся спиною до абата Фожа.

— Гляньте, — сказала пані Ругон, що сиділа коло вікна у своїй вітальні, — вони неначе посварилися?

— А ви хіба цього не знали? — відповіла пані Палок, спершись на підвіконня поруч старої дами. — Про це говорять уже з учорашнього дня. Абат Феніль знову здобувся ласки у монсеньйора.

Пан де Кондамен, що стояв позаду дам, зареготав. Він втік з дому, бо там, як він казав, «тхне церквою».

— Ах, — промовив він, — чи варто вам зважати на ці історії! Єпіскоп — справжній флюгер, що повертається в той бік, у який подме Фожа або Феніль, сьогодні — один, завтра — другий. Вони сварилися й мирилися вже разів десять. Побачите, через три дні Фожа знову буде фаворитом.

— Не думаю, — сказала пані Палок. — На цей раз справа серйозна. Здається, монсеньйор мав великі неприємності через абата Фожа. Той начебто виголошував проповіді, які дуже не сподобалися в Римі. Я не можу пояснити вам це як слід. Тільки знаю, що монсеньйор одержав з Рима дуже докірливі листи, в яких йому радять бути обережним. Кажуть, що абат Фожа — політичний агент.

— Хто це каже? — спитала пані Ругон, примруживши очі і ніби вдивляючись у процесію, що розтяглася по всій Еулиці Ванн.

— Я чула таке, більш нічого не знаю, — відповіла байдужим тоном дружина судді.

І відійшла під тим приводом, що з другого вікна видно краще. Пан де Кондамен сів на її місце поруч пані Ругон і шепнув їй на вухо:

— Я бачив разів зо два, як вона заходила до абата Феніля, безперечно, вона з ним щось затіває… Абат Фожа, мабуть, наступив на цю гадину, і вона намагається його ужалити… Якби вона не була така бридка, я б її попередив, що ніколи її чоловік не буде головою суду.

— Чому? Я не розумію, — з наївним виглядом промовила пані Ругон.

Пан де Кондамен пильно подивився на неї і засміявся.

Два останніх жандарми з процесії зникли за рогом бульвару Совер. Тоді кілька осіб, що їх пані Ругон запросила прийти подивитись, як святитимуть вівтар, увійшли до вітальні, жваво розмовляючи про привітність монсеньйора, про нові корогви конгрегації і особливо про молодих дівчат з Притулку пречистої діви, що привернули до себе увагу всіх. Дами балакали без угаву і раз у раз згадували ім’я абата Фожа з великою похвалою.

— Справді, він святий, — сказала сміючись пані Палок панові де Кондамену, який сів поруч неї.

Потім, нахилившись до нього, провадила далі:

— Я не могла вільно говорити в присутності матері… У місті багато говорять про абата Фожа і пані Муре. Певно, ці погані чутки дійшли й до монсеньйора.

Пан де Кондамен обмежився такою відповіддю:

— Пані Муре чарівна жінка, дуже принадна ще, хоч їй і сорок років.

— О! Чарівна, чарівна, — пробурмотіла пані Палок, аж позеленівши від злості.

— Надзвичайно чарівна, — переконано повторив інспектор лісного відомства, — вона вступає в пору палких пристрастей і великого блаженства… Ви, жінки, дуже погано розумієте одна одну.

І він вийшов з вітальні, задоволений тим, що пані Палок ледве може стримати свою лють.

Місто і справді дуже цікавилося безнастанною боротьбою, яку абат Фожа вів проти абата Феніля, щоб завоювати монсеньйора Руссело. Це був безперервний бій, схожий на наскоки двох служниць, коханок старого господаря, що не можуть поділити його пестощів. Єпіскоп лише лукаво всміхався. Він знайшов якусь рівновагу між цими двома протилежними вдачами, він побивав їх одного одним, розважався тим, що бачив їх по черзі переможцями і ладен був назавжди прийняти послуги сильнішого, щоб тільки мати спокій. Що ж до лихих чуток про його фаворитів, які доходили до його вух, то він ставився до них поблажливо, бо знав, що вони здатні обвинуватити один одного навіть у вбивстві.

— Знаєш, сину мій, — казав він абатові Сюрену в хвилини одвертості, — вони обидва гірші… Гадаю, що Рим зазнає поразки і гору візьме Париж, але я цього не цілком певен і дозволяю їм нищити один одного. Коли один доб’є другого, ми почуємо… Візьми-но третю оду Горація, там є один рядок, який я, здається, переклав невдало.

У вівторок після великої процесії погода була чудова. Сміх лунав у саду Растуалів і в саду супрефектури. По обидва боки під деревами зібралося велике товариство. В саду Муре абат Фожа своїм звичаєм читав требник, повільно походжаючи вздовж високих буксів. Уже кілька днів він тримав хвіртку в тупику зачинену; наче кокетував з сусідами, ховаючись і чекаючи, щоб вони скучили за ним. Можливо, він помітив, що після його останньої сварки з епіскопом і тих жахливих чуток, які ширили по місту його вороги, прихильники начебто збайдужіли до нього.

Близько п’ятої години, коли сонце почало схилятися до заходу, абат Сюрен запропонував панночкам Растуаль зіграти партію у волан. Він був чудовий гравець. Хоч Анжеліні й Аврелії було вже під тридцять, вони дуже любили всякі ігри; їхня мати охоче водила б їх і досі в коротеньких сукеньках. Коли покоївка принесла ракетки, абатові Сюрену, що шукав місця в садку, заллятому останніми променями сонця, набігла в голову думка, яка дуже сподобалась обом панночкам.

— А що, якби ми пішли в тупик Шевільйот? — сказав він. — Там ми були б у затінку під каштанами, і місця там більше для розгону.

Вони вийшли з саду, і почалася найприємніша партія. Почали обидві панночки. Перша пропустила волан Анжеліна. Абат Сюрен, який її заступив, орудував ракеткою справді дуже майстерно й енергійно. Затиснувши поміж колінами свою сутану, він стрибав вперед, назад, убік, підхоплював волан над самою землею, ловив на великій висоті, кидав його то прямо, як м’яч, то посилав по красивій кривій з досконалою вправністю. Звичайно він волів грати з невмілими гравцями, що кидають волан навмання, без ритму, як він казав, бо тоді міг показати всю свою вправність. Панна Аврелія грала непогано; вона дзвінко скрикувала за кожним ударом ракетки і реготала, як божевільна, коли волан влучав просто в обличчя молодому абатові; потім вона підбирала свої спідниці, відступаючи назад дрібненькими кроками, коли абат робив особливо сильний удар. Нарешті волан заплутався в її волоссі, і вона мало не впала навзнак, що дуже розвеселило всіх трьох. На її місце стала Анжеліна. Коли абат Фожа в садку Муре підводив очі від свого требника, він щоразу бачив, як над муром пролітав волан, схожий на великого білого метелика.

• Предыдущая
• 43/83
• Следующая