Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 42

• Предыдущая
• 42/83
• Следующая

Та якщо абат здобув прихильність жінок і дітей, то батьки й чоловіки досі поводилися з ним просто ввічливо. Значні особи все ще не довіряли йому, бо він тримався осторонь від будь-яких політичних угруповань. У супрефектурі Пекер де Соле різко нападав на нього; пан Делангр, не боронячи його відкрито, з хитрою усмішкою казав, що судити про нього ще рано. В родині пана Растуаля він став справжнім приводом до родинних незгод. Северен і його мати буквально протуркали вуха голові суду, вихваляючи священика. © http://kompas.co.ua

— Добре, добре! Він мав всі ті чудові якості, про які ви мені торочите! — кричав бідолаха. — Я згоден, тільки дайте мені спокій. Я послав йому запрошення на обід; він не прийшов. Не можу ж я тягти його сюди за руку!

— Та ні, мій друже, — казала пані Растуаль, — але коли ти зустрічаєш абата, ти ледь киваєш йому. Мабуть, це його й образило.

— Безперечно, — додавав Северен, — він чудово розуміє, що ви поводитесь з ним не так, як слід.

Пан Растуаль знизував плечима. Коли тут був присутній пан де Бурде, удвох вони обвинувачували абата Фожа в тому, що він схиляється в бік супрефектури. Пані Растуаль відказувала на це, що він там не обідає, що там і ноги його ніколи не було.

— Певна річ, — відповідав голова суду, — я не кажу, що він бонапартист… Я кажу тільки, що він схиляється туди, от і все. У нього були стосунки з паном Делангром.

— Ет! І у вас так само, — кричав Северен, — у вас теж були стосунки з мером! Певні обставини примушують до цього. Скажіть прямо, що ви терпіти не можете абата Фожа, — це буде вірніше.

Усі в домі Растуалів цілими днями сердились одне на одного. Абат Феніль заходив тепер дуже рідко, він казав, що подагра тримає його прикутим до крісла. А втім, коли його двічі змусили висловити свою думку про кюре церкви св. Сатюрнена, він кількома словами похвалив його. Абат Сюрен і абат Бурет, так само як і Мафр, завжди були однакової думки з господинею. Отже, опозиція йшла виключно від голови суду, якогф підтримував де Бурде; обидва урочисто заявляли, що не хочуть рискувати своєю політичною кар’єрою, приймаючи людину, яка приховує свої переконання.

Коли Северен мав щось сказати священикові, він, щоб досадити батькові, стукав у хвіртку з тупика Шевільйот. Поступово тупик став нейтральною територією. Лікар Порк’є, що перший скористався цією дорогою, молодий Делангр, мировий суддя приходили сюди поговорити з абатом Фожа. Іноді цілий день хвіртки обох садів і ворота супрефектури лишалися широко розчинені. Абат стояв у глибині тупика, спершись на паркан, і з усмішкою потискав руки тим особам з обох товариств, які заходили привітати його. Але пан Пекер де Соле демонстративно не виходив із саду супрефектури; а пані Растуаль і де Бурде теж уперто не хотіли виходити в тупик і залишалися на своїх стільцях під деревами перед фонтаном. Зрідка прихильники священика заходили в тінисту алею саду Муре. Час від часу чиясь голова виглядала з-понад стіни і враз зникала.

А втім, абат Фожа анітрохи не церемонився; тільки на вікно Трушів, де повсякчас поблискували очі Олімпії, він поглядав занепокоєно. Труші сиділи там у засідці за червоними завісками; їх мучило жагуче бажання теж зійти вниз, поласувати фруктами, поговорити з особами з високого товариства. Вони підіймали жалюзі, на хвилинку спиралися на підвіконня і розлючено відходили назад, приборкані владним поглядом священика; потім знову підкрадалися, як вовки, до вікна, і, притуляючись своїми блідими обличчями до шибок, стежили за кожним рухом абата, обурені тим, що він досхочу втішається цим раєм, куди їм заборонено входити.

— Це вже занадто, — сказала одного дня Олімпія чоловікові, — він засадив би нас у шафу, якби міг, щоб самому всім розкошувати. Хочеш, зійдемо вниз? Побачимо, що він скаже.

Труш щойно повернувся із своєї контори. Він надів чистий комірець і почистив черевики, щоб мати пристойний вигляд. Олімпія одягла світлу сукню. Потім вони відважно зійшли вниз і дрібними кроками пішли вздовж великих буксів, спиняючись перед клумбами. В цей час абат Фожа, стоячи спиною до них, розмовляв з паном Мафром біля хвіртки, що виходила в тупик. Коли він почув рипіння піску під їхніми ногами, Труші вже були в алеї за його спиною. Він обернувся і замовк на півслові, приголомшений їхньою появою. Пан Мафр, який ні разу не бачив їх, дивився на них з цікавістю.

— Правда, чудова погода, панове? — сказала Олімпія, збліднувши під поглядом брата.

Абат раптом потяг мирового суддю в тупик і одразу ж попрощався з ним.

— Він лютий, — прошепотіла Олімпія. — Дарма, треба лишатися тут. Якщо підемо до себе нагору, він подумає, що ми злякались. Досить з мене! Ти побачиш, як я з ним поговорю.

Вона звеліла Трушеві сісти на один із стільців, кілька хвилин тому принесених сюди Розою. Коли абат повернувся, він побачив, що вони спокійненько влаштувалися в саду. Він замкнув хвіртку, кинув навколо погляд, упевнився, що листя добре їх закриває, потім підійшов до них і приглушеним голосом сказав:

— Ви забули нашу умову; ви обіцяли мені не виходити з кімнати.

— Нагорі надто жарко, — відповіла Олімпія. — Немає ніякого злочину в тому, що ми вийшли подихати свіжим повітрям.

Священик насилу стримувався, але його сестра, бліда від зусилля, з яким опиралась йому, додала з притиском:

— Не кричи; поруч є люди, ти можеш собі пошкодити.

Труші захихикали. Абат мовчки подивився на них і в розпачі взявся за голову.

— Сідай, — сказала Олімпія. — Ти хочеш пояснень, правда? Будь ласка. Нам набридло сидіти під замком. Ти тут купаєшся, як сир у маслі; весь будинок — твій, весь садок — твій. Тим краще, ми дуже раді, що твої справа йдуть так добре, але нема чого з нами поводитись, як з жебраками. Тобі ні разу не спало на думку принести мені хоч гроно винограду, ти дав нам найгіршу кімнату; ховаєш нас, соромишся нас, замикаєш, як зачумлених… Зрозумій же, так далі тривати не може.

— Я тут не хазяїн, — сказав абат Фожа, — звертайтесь до пана Муре, коли хочете спустошити його сад.

Труші знову обмінялися усмішками.

— Ми не втручаємось у твої справи, — вела далі Олімпія, — ми знаємо те, що знаємо, і цього досить… Це все доводить, що в тебе недобре серце. Невже ти думаєш, що, коли б ми були на твоєму місці, ми не поділилися б з тобою?

— Та чого ж ви, нарешті, хочете від мене? — спитав абат. — Чи ви гадаєте, що я тут розкошую? Ви бачили мою кімнату, вона умебльована гірше за вашу. Не можу ж я віддати вам цей будинок, який мені не належить.

Олімпія знизала плечима; вона звеліла чоловікові мовчати, коли він хотів відповісти, і спокійно провадила далі:

— Кожен розуміє життя по-своєму. Якби в тебе були мільйони, ти й тоді не купив би собі килимка до ліжка, а витратив би гроші на якусь безглузду аферу. А ми, ми любимо пожити собі на втіху… Ти ж не будеш заперечувати, що, коли б ти зажадав найкращих у домі меблів, білизни, харчів, ти мав би їх сьогодні ж увечері? Так от, маючи все це, добрий брат не залишав би своїх родичів у такій скруті, в якій ти нас тримаєш.

Абат Фожа пильно подивився на Трушів. Вони обоє погойдувались на стільцях. Помовчавши якусь мить, абат промовив:

— Ви невдячні люди. Я й так немало зробив для вас. Якщо ви маєте зараз шматок хліба, то цим ви зобов’язані мені. Я зберіг твої листи, Олімпіє, ті листи, в яких ти мене благала врятувати вас від злиднів, взяти вас у Плассан. Тепер, коли ви тут, біля мене, коли ваше життя забезпечене, ви ставите нові вимоги…

— Ач! — грубо перебив Трупі. — Ви нас взяли у Плассан тому, що ми вам були потрібні. Гіркий досвід навчив мене не вірити у благородні почуття… Я дав своїй дружині говорити, але жінки ніколи не домовляться ні до чого… В двох словах, любий друже: ви даремно тримаєте нас у клітці, як вірних псів, яких випускають тільки в хвилину небезпеки. Ми занудились і можемо збунтуватися. Дайте нам хоч трохи волі, хай вам чорт! Якщо будинок не ваш і ви нехтуєте всякими земними благами, то яке вам діло, коли ми влаштуємося, як нам подобається. Стін же ми, сподіваюсь, не з’їмо!

• Предыдущая
• 42/83
• Следующая