Будденброки - Манн Томас - Страница 31
- Предыдущая
- 31/155
- Следующая
Тоді лагідно озивалася пані Шварцкопф:
— О боже мій, Дідеріху, — ну чого хлопцеві не пройтися! У нього ж канікули! Хай погуляє. Та й невже тобі хочеться, щоб він таки не мав ніякої втіхи від товариства нашої гості?
І вони йшли вдвох. Ішли берегом понад самою водою, де мокрий пісок, утертий хвилями і затверділий, не груз під ногами, де море понаносило повно мушлів — білих, дрібних, звичайнісіньких, але часом і незвичайних, великих, довгастих, блискучих, мов опал, жовто-зеленої морської трави з круглими порожнистими насінниками, що лускають під ногами, і медуз — простих, кольору води, і жовтаво-рожевих, отруйних, що жалять ногу, коли ненароком торкнешся їх у воді…
— Сказати вам, яка я була колись дурна? — мовила Тоні. — Все хотіла наробити з медуз барвистих зірок. Наберу їх, бувало, повну хусточку, принесу додому й гарненько порозкладаю на балконі, щоб вони висохли на сонці… Думаю, що з них стануть зірки! Аякже… Згодом прийду поглянути, а там тільки велика мокра. пляма. І трохи тхне гнилими водоростями.
Вони йшли, і праворуч від них одноманітно шуміли хвилі, набігаючи на берег довгими лавами, а в обличчя віяв свіжий, солоний вітер, що налітав з далекої далечі без жодних перепон, забивав вуха, глушив, і в голові від нього приємно наморочилось… Ішли серед безмежної тиші, сповненої глухого гуркоту моря, серед тиші, що кожному звукові, далекому чи близькому, надає таємничої значущості…
Ліворуч тягся порізаний переярками схил із жовтої глини та дрібного каміння; за чимраз новими його виступами ховалися вигини берега. Десь тут, коли грунт під ногами ставав надто кам’янистий, вони видряпувалися на кручу і стрімкою стежкою серед кущів підіймалися до «Морського храму». То була кругла альтанка, збудована з необкорованих колод і з дощок, зсередини вся помережана написами, ініціалами, серцями, віршами… Тоні й Мортен сідали на вузеньку, сяк-так збиту лавку під задньою стіною в одній з комірок, обернених до моря, де пахло деревом, наче в кабінах купальні.
Пополудні тут, нагорі, було дуже тихо і врочисто. Тільки щебетали пташки і шелест дерев зливався з шумом безкрайого моря внизу, на якому ген далеко мріли. — щогли корабля. Захищені від вітру, що досі свистів у вухах, вони раптом відчули тишу, яка навівала задуму.
Тоні спитала:
— Той корабель припливає чи відпливає?
— Що? — озвався Мортен своїм низьким голосом і, немов прокинувшись з глибокого забуття, квапливо пояснив: — Відпливає! То «Бургомістр Стенбок», він іде в Росію. Отуди вже мене нітрохи не вабить, — додав він по хвилі. — Там, мабуть, іще гірше, ніж у нас!
— Отакої! — мовила Тоні, — Зараз ви знову почнете нападати на аристократію, видно з вашого обличчя. Не гарно так, Мортене! Ви коли-небудь знали хоч одного аристократа?
— Слава богу, ні! — майже обурено вигукнув Морі єн.
— От бачите! А я знала. Щоправда, дівчину, Армгард фон Шіллінг, он звідти, я вже про неї розповідала вам. Вона була добріша, ніж ми з вами, не надавала ніякісінької ваги своєму аристократичному походженню, їла копчену ковбасу й завжди говорила про корів…
— Звичайно, винятки є, панно Тоні! — палко сказав Мортен. — Але послухайте… Ви дівчина і дивитесь на все дуже суб’єктивно. Знаєте одну аристократку і кажете: таж вона чудова людина! Певна річ… Проте, щоб їх засуджувати всіх разом, не треба знати жодної! Бо йдеться про загальний принцип, про державний лад! Тут уже вам нічого сказати… Як? Комусь досить тільки народитися, щоб уже стати вибранцем, аристократом, що має право на всіх нас дивитися звисока, бо ми, хоч би які мали заслуги, ніколи не зможемо піднятися до його становища!
Мортен говорив з наївним, добродушним обуренням, почав був навіть жестикулювати, проте сам помітив, що жести виходять незграбні, й кинув свій намір. Але говорити не перестав. Не міг перестати. Він сидів, подавшись наперед, заклавши великого пальця між гудзики куртки, й силкувався надати своїм лагідним очам упертого виразу.
— Ми, буржуазія, третій стан, як нас досі називали, хочемо, щоб існувала тільки аристократія заслуг, ми більше не визнаємо аристократії як касти дармоїдів, заперечуємо теперішню ієрархію станів… Ми домагаємося волі й рівності для всіх, хочемо, щоб жодна людина не підлягала іншій, щоб кожен корився тільки законові! Треба скасувати привілеї, покласти край сваволі! Всі повинні стати рівноправними дітьми держави, і так само, як немає більше посередництва між мирянином і богом, так і громадянин мусить перебувати у безпосередньому зв’язку з державою! Ми хочемо волі друку, ремесел, торгівлі… Хочемо, щоб усі люди могли конкурувати між собою без будь-яких привілеїв і щоб їм віддавали заслужене!.. Ми поневолені, нам зв’язано руки й ноги… Що я хотів сказати? Ага, послухайте! Чотири роки тому, знов були введені закони Германського союзу про університети й пресу. Гарні закони! Вони не дозволяють ні в пресі, ні з кафедри виголошувати правду, яка не зовсім відповідає тому ладові, що панує в державі… Розумієте? Правду в нас душать, не дають їй слова… А чому? Та на догоду ідіотському, застарілому, спорохнявілому ладові, який рано чи пізно все одно буде повалений, це кожен знає.» Мені здається, ви не розумієте, яка це підлість! Це ж насильство, тупе, брутальне, безоглядне насильство, цілковита глухота до духовних потреб людини і до вимог часу… Ні, я вам ще таке скажу… Прусський король учинив велику несправедливість! Тринадцятого року, коли французи захопили країну, він покликав нас і пообіцяв конституцію… Ми прийшли, звільнили Німеччину…
Тоні, що сиділа, спершись підборіддям на руку, і, збоку дивилась на нього, на хвильку аж задумалась, чи він справді міг брати участь у вигнанні Наполеона.
— І як ви думаєте, виконав він свою обіцянку? Де там! Теперішній король — красномовець, мрійник, романтик, як ви, панно Тоні… Зверніть увагу на одне: тільки-но філософи й поети визнають за віджилий якийсь погляд чи принцип і відкинуть його, король, що аж тепер поволеньки дійшов до нього, починає вважати саме цей принцип за найновіший та найкращий і міцно тримається його… Авжеж, такі от справи в нашому королівстві! Королі не тільки люди, а ще й дуже посередні люди, тому вони завжди відстають на цілі десятиріччя… Ох, з Німеччиною так вийшло, як з тим студентом, що в часи визвольної війни був молодий, відважний і запальний, а тепер став жалюгідним філістером…
— Ну добре, — сказала Тоні. — Хай так. Але дозвольте спитати одне: що вам до того? Ви ж не пруссак.
— Ой, хіба не однаково, панно Будденброк! Бачите, я звертаюся до вас на прізвище, і то навмисне… Власне я мав би навіть, сказати «мадемуазель Будденброк», щоб віддати всю ту шану, яка вам належить за становищем! Хіба в нас більше? волі, рівності, братства, ніж у Пруссії? Межі, суспільна драбина, аристократія — що тут, що там! Ви симпатизуєте аристократії. Сказати вам чому? А тому, що ви самі аристократка. Авжеж, ви не знали? Ваш батько — великої руки людина, а ви все одно що принцеса. Вас відділяє прірва від таких, як я, від тих, що не належать до вашого кола панівних родин. Ви, звичайно, можете колись задля відпочинку прогулятися з кимось із нас над морем, але потім знову повернетесь у своє коло вибраних і привілейованих, а ми лишаємось сидіти на камінні… — Голос його звучав схвильовано, аж якось дивно.
— Мортене, — сумно мовила Тоні, — то ви все-таки сердились, коли сиділи на камінні! Я ж хотіла вас відрекомендувати…
— О, знову видно, що ще говорить дівчина. Ви все прикладаєте до себе, панно Тоні! А я кажу в принципі… Тверджу, що в нас братства й людяності не більше, ніж у Пруссії… Якщо ж у моїх словах і є особистий момент, — трохи помовчавши, повів далі Мортен уже тихіше, але з тим самим дивним хвилюванням у голосі, — то я маю на увазі не теперішнє, а швидше майбутнє… той час, коли ви, вже мадам якась там, остаточно замкнетесь у своєму колі, а мені… мені довіку лишається сидіти на камінні…
Він замовк. Тоні також не озивалася. Вона відвернулась і дивилася на дощану стіну. Досить довго в альтанці панувала ніякова мовчанка.
- Предыдущая
- 31/155
- Следующая
