Будденброки - Манн Томас - Страница 30

• Предыдущая
• 30/155
• Следующая

— Втекли? Від кого?

— Авжеж! Від когось…

— Послухайте, панно Будденброк, мені вас також треба щось запитати… Але хай колись при нагоді, на дозвіллі.

А тепер дозвольте попрощатися. Я сидітиму там далі на камінні…

— Ви хіба не хочете, щоб я вас відрекомендувала, пане Шварцкопфе? — поважно спитала Тоні.

— Ой ні, ні! — квапливо відказав Мортен, — Дуже вам дякую. Я, знаєте, навряд чи пасую до їхнього товариства. Я краще посиджу там на камінні…

Він звернув праворуч, за купальню, де край берега стриміли з води великі каменюки, оббризкувані хвилями, а Тоні подалася до меллендорфівського павільйону. Перед ним розташувався чималий гурт пляжників — Меллендорфи, Гагенштреми, Кістенмакери і Фріче. Крім консула Фріче з Гамбурга, власника всього курорту, і Петера Дельмаца, suitier, там були самі жінки й діти: в будень більшість чоловіків мали справи в місті. Консул Фріче, літній уже чоловік з гладенько виголеним, тонким обличчям, порався у відкритому павільйоні біля підзорної труби, спрямовуючи її на вітрильника, що мрів далеко в морі. Петер Дельман, у крислатому брилі, з круглою моряцькою бородою, стояв і балакав з дамами: декотрі з них лежали на розстелених пледах, декотрі сиділи в маленьких брезентових кріслах. Там була пані Меллендорф, з роду Ланггальсів, сива і, як завжди, розпатлана, — вона й тут не розлучалася зі своєю лорнеткою на довгому держальці; паці Гагенштрем із Юльхен, що й досі була схожа на дівчинку, проте, як і мати, носила вже діамантові сережки, пані Кістенмакер із малими дочками і пані Фріче, невеличка зморшкувата жінка в чепчику, що вся поринула в обов’язки господині курорту. Червона з напруження, стомлена, вона мала одне на думці: вечірки, дитячі бали, лотереї і прогулянки на вітрильнику… Трохи осторонь сиділа її читальниця. Діти бавилися коло води.

Фірма «Кістенмакер і син» торгувала вином; останніми роками вона почала входити в моду і потроху випихати Х.-Ф. Кеппена. Сини Кістенмакера, Едвард і Стефан, уже працювали в батьковій конторі.

У консула Петера Дельмана не було й знаку тих вишуканих манер, що ними, скажімо, славився Юстус Крегер; це був простацький suitier, він хизувався своєю добродушною брутальністю і дуже багато дозволяв собі в товаристві, бо знав, що своїми важкуватими, зухвалими й галасливими манерами здобув славу оригінала, особливо серед жінок. Якось на проханому обіді в Будденброків дуже довго не подавали чергової страви: господиня вже почала бентежитися, а гості нудитися, бо не знали, чим себе розважити. І тоді Петер Дельман вернув усім добрий гумор — він гучно, протягло крикнув через увесь стіл: «Я вже всі жданки поїв, пані Елізабет!»

Тепер він саме голосно й грубувато, як завжди, оповідав сумнівні анекдоти, щедро присмачуючи їх нижньонімецькими зворотами… Пані Меллендорф реготала до знемоги і все вигукувала:

— О господи, пане консул, та замовкніть ви хоч на хвилину!

Тоні Будденброк Гагеншгреми зустріли холодно, а решта дуже радісно. Навіть консул Фріче квапливо збіг сходами з павільйону, бо сподівався, що Будденброки хоч на той рік знову складуть шану його курортові.

— Ваш слуга покірний, мамзель! — вигукнув консул Дельман, намагаючись якомога чистіше вимовляти слова, бо знав, що панна Будденброк не вельми полюбляє його манери.

— Мадемуазель Будденброк!

— То ви тут?

— Як мило!

— І відколи?

— А який гарний туалет!

— Де ж ви зупинилися?

— У Шварцкопфів?

— У старого лоцмана?

— Як оригінально!

— Страх як оригінально!

— То ви живете в місті? — перепитав консул Фріче, власник курорту, не даючи взнаки, що він прикро вражений.

— Чи ми матимем приємність бачити вас на нашій найближчій вечірці? — спитала його дружина.

— О, то ви ненадовго в Травемюнде? — здивувалась інша дама.

— Вам не здається, люба моя, що Будденброки надто вже відгороджуються від усіх? — шепнула пані Гагенштрем пані Меллендорф.

— Ви ще навіть не купалися? — спитала котрась. — Хто ще з дівчат сьогодні не купався? Маріє, Юліє, Луїзо! Ваші товаришки, звичайно, дотримають вам компанію, панно Антоніє…

Кілька дівчат підвелися, і Петер Дельман не поминув нагоди прогулятися з ними до води.

— Боже! Ти ще пам’ятаєш, як ми разом ходили до школи? — спитала Тоні Юльхен Гагенштрем.

— Певне! Ви завжди вдавали з себе злюку, — сказала Юльхен і поблажливо всміхнулася.

Вони пішли вузьким, у дві дошки, мостинням до купальні, і коли поминали каміння, де сидів Мортен Шварцкопф із книжкою в руці, Тоні здалеку швидко покивала йому головою. Одна з дівчат спитала:

— З ким це ти вітаєшся, Тоні?

— Це молодий Шварцкопф, — відповіла Тоні. — Він мене провів сюди…

— Син старого лоцмана? — перепитала Юльхен Гагенштрем, і її чорні блискучі очі прикипіли до Мортена, що досить меланхолійно спостерігав їхнє елегантне товариство.

Але Тоні голосно заявила:

— Одне мені шкода — що тут немає ну хоча б Августа Меллендорфа. У будень тут, мабуть, страх як нудно!

Так почалася для Тоні Будденброк чудова пора — жодного літа в Травемюнде їй не було ще так цікаво й приємно, як тепер. Ніщо її більше не пригнічувало, вона розцвіла, в мові і в рухах її знову з’явилася колишня зухвалість і безжурність. Консул задоволено спостерігав цю зміну, коли в неділю приїздив з Томом і Христіаном до Травемюнде. Вони тоді разом обідали за табльдотом, слухали курортний оркестр, попиваючи каву на веранді кондитерської, дивилися в залі на рулетку, де товпилася весела публіка, як-от Юстус Крегер і Петер Дельман. Сам консул ніколи не грав.

Тоні засмагала, купалася, їла печену ковбасу з гострою підливою і ходила в далекі прогулянки з Мортеном: гостинцем до сусіднього містечка, вздовж берега до розташованого на горбі «Морського храму», звідки відкривався широкий краєвид на море й на суходіл, чи в гайок на пагорку за курзалом, де висів великий дзвін, що скликав гостей до табльдота… Або ще вони пливли човном через Траву до «Привалу», де можна було знайти бурштин.

З Мортена був цікавий супутник, тільки надто гарячий і нетолерантний. Він мав про все на світі свою сувору і справедливу думку, яку й виголошував вельми рішуче, хоч, правда, й червонів. Коли він, підкреслюючи свої слова трохи незграбним, але сердитим помахом руки, заявляв, що всі аристократи — нікчемні ідіоти, засмучена Тоні лаяла його, проте водночас пишалася, що він відверто й довірливо виповідав їй свої погляди, які приховував від батьків. Якось він сказав:

— Ну, це я вам мушу розповісти. Я маю у своїм закамарку в Геттінгені, кістяк… Авжеж, чудовий кістяк, хоч подекуди й поскручуваний дротом. І от я взяв та й нап’яв на нього старого поліційного мундира… Ха! Гарно, правда ж? Тільки, не дай боже, не скажіть батькові!

Звичайно, траплялося, що Тоні зустрічала на пляжі чи в парку своїх міських знайомих і вони її брали з собою на якусь прогулянку — в лісі чи на вітрильнику в морі. Тоді Мортен «сидів на камінні». Те каміння з першого ж дня стало для них символічним словом. «Сидіти на камінні» означало бути самотнім і нудитися. Коли випадав дощовий день і море, куди не глянь, закривала сіра запона, така щільна, що воно зливалося з низько навислим небом, коли пісок намокав, а стежки розквашувалися, Тоні казала: Сьогодні нам обом доведеться сидіти на камінні, себто на веранді або в світлиці. І мені не лишається нічого іншого, Мортене, як слухати ваші студентські пісні, хоч вони мені страх як набридли.

— Що ж, посидимо… — відповідав Мортен. — Але знаєте, як сидіти з вами, то це вже не каміння!

А втім, перед батьком він такого не казав, зате матері нітрохи не соромився.

— А тепер що? — питав старий лоцман, коли по обіді Тоні й Мортен одночасно вставали з-за столу і лаштувалися йти. — Куди молодята зібралися?

— Панна Антонія дозволила мені провести її до «Морського храму».

— Он як, дозволила? А скажи-но мені, сину мій, філіусе, чи не краще було б, якби ти посидів у своїй кімнаті та повторив різні там нервові вузли? Ти геть усе позабуваєш, поки вернешся до Геттінгена…

• Предыдущая
• 30/155
• Следующая