Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/133
• Следующая

… Кемп поклав йому руку на плече через п'ятнадцять хвилин, пригальмувавши біля старовинного красивого будинку:

— Ми приїхали, Брунн. Як спалося?

— Я не спав жодної хвилини, — відповів Штірліц. — Я думав. І в мене голова розвалюється. Препогане діло, коли не нап'єшся досхочу. У вас є щось випити?

— Я ж казав: усе, чого душа забажає. Дома і я з вами відведу душу, ви ж пили, а я тільки за компанію, знаєте, як це прикро…

— Знаю. Я теж підтримував компанію, коли мені доводилось виконувати свою роботу.

— Ви знову за своє… — зітхнув Кемп, пропускаючи Штірліца в невеличкий ліфт, лише на дві особи, хоч кабіна з червоного дерева, дзеркало венеціанське, а ручки на дверцях латуниі, ручної роботи — вищирені пащі тигрів, дуже страшно.

Квартира Кемпа здивувала Штірліца: в старий іспанський будинок з його таємничими темними закутками, довгими коридорами й величезними вікнами, закритими дерев'яними віконницями, немовби вставили німецьку квартиру — багато світлого дерева (мабуть, липа), біло-блакитна кераміка, баварські ходики-зозуля, хірургічно чиста кухня-їдальня, великий хол з каміном; на стінах пейзажі Альп і Гамбурга, його маленьких вуличок біля озера.

— Хочете віскі? — спитав Кемп. — Чи й далі питимете вино? Я хильну віскі.

— Скільки у вас вина?

— Вистачить. Дюжина. Осилите?

— Ні, сечовий міхур лопне, некрасиво. А пляшки зо дві висмокчу.

— Є хамон[18]. Справжній, з Астурії, дуже сухий. Любите?

— Страшенно. А сир є?

— І сир є. Сідайте. Включити музику? Я привіз багато наших платівок. «Лілі Марлен» поставити?

— Яке у вас військове звання?

— Капітан. Я закінчив службу капітаном. Якби лишився в армії, був би полковником.

— В якому році закінчили служити?

— Давно.

— Просто так і сказали: «Більше не хочу служити рейху і фюреру»?

— Ні, — відповів Кемп, розставляючи на столі великі важкі келихи, тарілки, на яких були зображені мисливські сцени, пляшки, блюдо з хамоном і сиром. — Ви дуже добре знаєте, що так я сказати не міг. Мене перевели в міністерство пошти і телеграфу… Ми займалися атомним проектом. Штурмбанфюрер Ріхтер очолював адміністративну групу, я курирував координаційну службу, величезний обсяг інформації, треба було стежити за всім, що друкувалося англійською, французькою… Та й, крім того, безугавні сварки між теоретиками… Вони як письменники чи актори… Гризуться вдень і вночі, штурхаються, мов діти, але, на відміну від малят, б'ються де кулаками, а гостро відточеними шилами. Покуштуйте вино. Чи сподобається?

Штірліц відпив ковток:

— Це краще, ніж те, яким нас поїв дон Феліпе.

— Справді? Дуже радий. Мені присилають вино із Севільї, а там у нас бюро, ми купили хороші виноградники. Ерл розуміється на комерції… Ще?

— Із задоволенням.

— А я доллю собі віскі… Добряче віскі, селянський напій… Даремно відмовляєтесь.

— Я не відмовлюсь, якщо ви залишите мене в себе. Нап'юсь до одуру. Обіцяю.

— До одуру — не дозволю. На чужині одноплемінники повинні оберігати один одного. Не приведи господи…

— Коли ви приїхали сюди?

— В сорок четвертому… Фюрер закрив атомний проект як нерентабельний. А потім гестапо заарештувало провідного теоретика Рунге, вони довідалися, що в нього чи то мати, чи то бабуся була єврейка, ви ж знаєте, нечистих до секретної роботи не допускали… Ну, мене й відправили сюди, на Піренеї…

— Хто? Армія?

Кемп уперше за всю розмову важко, без усмішки подививсь у вічі Штірліцу й відповів:

— Так.

— Розвідка? Абвер?

— Ні. Адже ви прекрасно знаєте, що Гіммлер розігнав абвер після замаху на Гітлера, та міністерство пошт і телеграфу мало свої позиції в армії…

— З якого року ви в ІТТ?

— З сорок п'ятого.

— Громадянин рейху працює в американській фірмі?

— Чому? Це іспанська фірма… Крім того, мені влаштували фіктивний шлюб з іспанкою, я тепер тутешній громадянин, усе легально. Як, до речі, у вас з паспортом?

— У мене хороший паспорт.

— Можна подивитись?

— А навіщо? А ж сказав — цілком хороший паспорт.

— Ви іспанський громадянин?

— Ні, в мене дозвіл на проживання.

— Ну що ж, на перших порах — терпимо. Вип'ємо за успіх нашого задуму, докторе Брунн. Вип'ємо за те, щоб ви стали людиною ІТТ…

— Я за успіх не п'ю… Марновірний. А за знайомство вип'ю. Дякую, що ви підібрали мене на дорозі.

— Не варто. Як ви, до речі, опинилися там?

— Не збагну.

Кемп хлюпнув віскі у свою важку склянку й, випивши, сказав:

— Скільки ж років вам треба було пропрацювати в розвідці, щоб стати таким підозріливим?

— Життя, — відповів Штірліц. — Де, до речі, зараз той хлопець з гестапо…

— Який саме?

— Рунге? Ні, Ріктер…

— Не знаю. Та й не душе цікавлюся ним.

— Не думаєте про те, що ці люди можуть нам знадобитися в майбутньому?

— «Нам»? Кого ви маєте на увазі?

— Німцям.

Кемп підвівся, походив по холу, відтак зупинився біля вікна, припав лобом до скла й неголосно мовив:

— Щоб відповісти на це запитання, докторе, я повинен дістати від вас вичерпні дані про те, як ви сюди потрапили, з ким підтримуєте контакт і чому опинилися на тій дорозі, де автобуси ходять лише двічі на день… А втім, якщо ви відмовитесь відповісти, на роботу я вас так чи інакше влаштую. Як кожен німець, я сентиментальний, нічого не вдієш.

… Розсталися о третій ранку; Кемп викликав таксі, спустився на вулицю, заплатив шоферові гроші, повторив, що чекає Штірліца завтра о дванадцятій, у своєму кабінеті на Аточе, повернувся в квартиру, вимкнув апаратуру звукозапису, витяг із захованої в стіні фотокамери касету, старанно загорнув її в світлонепроникний папір, потім зняв відбитки пальців Штірліца на склянці та з паперової скатерті, обробленої спеціальною речовиною, все це сховав у сейф. Завтра матеріали буде відіслано до Мюнхена, в «організацію» генерала Гелена.

(Про те, що «доктор Брунн» йтиме дорогою на Сієрру з дванадцятої до дванадцятої двадцять і що саме тоді треба його посадити в машину, йому, підполковникові абверу Ріхарду Віккерсу, котрий проживає в Іспанії по паспорту інженера Кемпа, прийшла вказівка з «організації», причому його попередили: «об'єкт» може становити серйозний інтерес у майбутньому, якщо тільки підтвердиться, що це саме та людина, якою зацікавився генерал Гелен.)

Вони зустрілися в клубі на ленчі; обідали, як завжди, за столиком біля вікна — там було їхнє постійне місце; коли офіціант почав готувати стіл для десерту, Аллен зітхнув:

— Потяг до парадоксів — перший симптом старіння.

— Он як?

— Напевно, так; ми тікаємо від головного питання: скільки ще лишилося? Відточуємо мозок міркуваннями про те, як би неможливе зробити можливим…

— Такий парадокс мене цікавить значно більше, ніж тебе, бо я набагато старший.

— Але він, як завжди, опосередкований. — Аллен пихнув своєю прямою англійською люлькою. — Чим кращий у тебе настрій, тим більше шансів на довголіття, а чим довше ти живеш, тим реальніший винахід еліксиру вічності.

— Але це аксіома, а не парадокс.

— Правильно, я ще тільки підкрадаюсь до парадокса… Скажи мені, які етапи російської історії ти можеш назвати піковими, найвизначнішими?

— Хм… Мабуть, хрещення, потім перемога над татаро-монголами, затим розгром Наполеона, а тоді — нинішня перемога над Гітлером.

Аллен похитав головою:

— Не зовсім так, хоч перші дві позиції я приймаю. Двома велетами, що визначили гігантські стрибки Росії, були Петро Великий і Ленін. Перший зробив Росію європейською державою, великою європейською державою, уточнив би я, а другий перетворив її у світову державу: якщо до сімнадцятого року в Мехіко, Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айресі не дуже й знали про Росію, то після перемоги революції Леніна сама ідея її державності стала фактом присутності на півдні нашого континенту, в Африці, Індії і Австралії. Згоден?

• Предыдущая
• 22/133
• Следующая