Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 93

• Предыдущая
• 93/196
• Следующая

І нічого не сталося; він тільки відвоював одне своє місто й завдав поразки старому донові Філіппу. Це буде вже остання поразка: старий хоче укласти мир[66]. Мир! Двадцять шість років його майже не було чи й зовсім не було, бо його то обходили, то порушували. А тепер він має бути укладений на папері, і це зробить його непорушним, найсильніші армії нічого з ним не вдіють. Його ствердять печаткою, і в розтоплений віск увіллється честь королів. Його скріплять присягами, і свідком буде бог.

Те, що має бути священним і остаточним, вимагає часу. Поки посли зі своїми дорученнями та повноваженнями ще в дорозі й розпочати переговори не можна, король Анрі дожидає їх у тривозі. Невже Габсбург справді полишить напризволяще свого старого Філіппа, що так довго був володарем світу? Поки посли десь їдуть, під'їжджають, він щогодини дістає повідомлення про них, щодня вживає якихось заходів, щоб його перемога стала доконаною справою, яку вже годі заперечувати.

Ще в таборі під Ам'єном він призначив Роні начальником усієї артилерії. Зробилось це не без тиску з боку найкращого слуги. Його заслуги вже не полишали королю іншої змоги, а так само й той суворий вираз, із яким пан де Роні нагадував, що врешті-решт він лишається без титулу й без посади. Він — головний розпорядник фінансів держави, але не йменується так, а начальником артилерії лишається, як і доти, пан Жан д'Естре, нікчемний стариган, хоча й рідний батько любої владарки. І та була рада, коли король відкупив посаду в її батька. Це ж багато грошей, і попали вони в їхню ж таки родину. Та для найкращого слуги це знов же підстава докоряти Габрієлі. Вона сподівалась уласкавити його. Але де там! Її поступливість іще посилила ворожість пана де Роні до неї, і те саме було б, якби вона опиралась.

А втім, король під Ам'єном дав своїй коханій титул герцогині де Бофор. Цим він ніби скріпив свою перемогу і публічно підтвердив, що його коханій лишається до трону тільки один останній крок. Його радість від цього була безхмарніша, ніж її радість. Круг неї весь час наростали небезпеки; вона відчувала, що до неї злісно тягнуться якісь щупальця. Жодного дня вже не могла вона зоставатись сама, без короля, і все ж не хотіла показувати йому свій страх. Адже в нього саме щаслива пора, пора швидкого й легкого піднесення до величі, до володіння. Правда, й тут, сердешна красуне, не все таке просте й легке, як ти гадаєш. Він стережеться, як і ти, й вибирає свій шлях обачно. І все ж це правда: він переміг, і цієї години ніхто в нього не відніме.

Анрі писав: «Хоробрий Крійоне, можеш повіситися з досади, що не був тут у понеділок. Може, більш ніколи все не складеться так гарно, і я дуже хотів, щоб ти був коло мене. Кардинал наскочив на нас, надутий, мов індик, а втікав, підібгавши хвоста. В Ам'єні я не затримаюсь, треба зробити ще одне діло».

Габрієль писала: «Вельможна пані, мій великий друже! Ваш любий брат, мій владар, — наймогутніший у світі король. Чи можливо, щоб його столиця не визнала мене? Навіть при його дворі кружляє прізвисько — далебі, такої ганьби я не заслужила. Пані, я не відступлюсь, поки не власкавлю короля, щоб він більше не гнівався на графа де Суассона. Адже то лиш через лиху пораду наш друг відвів своє військо від королівського й ухилився від бою разом з герцогом Буйонським. А герцог — кепський протестант. Якби не це, граф був би вірний королю, як ви. А тепер, вельможна пані, звольте мені сказати: як ви мене приймете, і чи ви й досі мій великий друг?»

Катрін писала — та враз спинилася злякано. Її перо трохи не вивело: «герцогиня де Свиньйон» — прізвисько, що лунало всюди й здавалося людям дуже дотепним. Не всім Габрієль була однаково ненависна. Декотрі просто підхоплювали жарт, що саме був у моді й подобався їм. Інші не хотіли набувати ворогів, заступаючись за зненавиджену фаворитку. Найрозважливіші уникали згадувати непристойне прізвисько. Пані де Сагон задовольнялася кривою міною, коли заходила мова про Габрієль, але й та міна вмить зникала. До відвертого цькування, до свисту й тюкання було ще дуже далеко. Навпаки, тверезіші натури передбачали нове піднесення Габрієлі. Вона ще пройде половину останнього кроку — але тільки половину, не весь. Тож не варто поки що псувати взаємини!

Катрін писала: «Пані герцогине де Бофор, моя люба подруго! Я така задоволена вами, що насилу можу дочекатись вашого повернення, щоб поцілувати вас в обидві щоки. Ви так поводилися з моїм любим братом, королем, і так радили йому, наче я сама. Ви не хвалитеся тим, як відбули пана де Буйона, але я знаю. Знаю й те, що після від'їзду кепського протестанта король прикликав до себе доброго. Я маю на увазі пана де Морнея; це ваша заслуга, що він знов у ласці в нашого владаря. Люба моя, ви й самі цього не знаєте. Бо ви чиста серцем і служите нашій вірі без розрахунку. Але ми бажаємо, щоб ви вміли й молитись, і розраховувати. Я відкрию вам, що принцеса Оранська в Парижі, вона потай живе у мене в домі. Вона так багато страждала й боролася, що я в її присутності шкодую за своїми хибними кроками, хай навіть вони випливали з моєї натури й були неминучі. Графа де Суассона я весь цей час не бачила; він тяжко кається, що під Ам'єном зі своїм військом покинув короля. Ми слабкі. Але пані д'Оранж, сильна й благочестива, називає мою подругу Габрієль доброчесною й щирою християнкою».

Анрі писав: «Пане дю Плессі! Іспанський король хоче укласти зі мною мир і слушно робить. Я його розбив зі своїми двадцятьма тисячами війська, з них чотири тисячі англійців, яких ласкаво надала королева Єлизавета. Добре, що я мав таку людину, пане де Морней, що тішиться її довірою, як тішиться моєю, і зуміла знову зблизити нас. Як свідчення своєї довіри, я зараз посилаю вас до моєї провінції Бретані — провести переговори з паном де Меркером. Він у скруті: прибічники покидають його. Тепер він ще може вимагати з мене грошей за те, що здасть мені мою провінцію, а після укладення миру з Іспанією вже не могтиме, бо я прийду з військом. Покажіть своє вміння — ви ж завжди були моїм дипломатом, ви навіть угадали моє справжнє ставлення до протестантської віри, яке я незабаром доведу. Коли мене поранено в губу, ви всі тоді побачили в цьому осторогу. Що ж, треба в неї вірити — тим паче, що вона була не єдина; бо хоч би як розумно я намагався мислити й діяти весь час, деякі явища, що з ними я стикаюсь, суперечать розумові. Коли я в'їздив до Ам'єна, на моєму шляху стояла шибениця й на ній висів якийсь давній стратенець. Але його, на мою честь, одягли в нову білу сорочку. Зотліле тіло, а вбране наче для воскресіння з мертвих. Я й вусом не моргнув. А от мого маршала Бірона, хоч який він міцний, це видовище злякало дужче. Він мусив повернути свого коня до якогось будинку, сидячи в сідлі, зіперся на стіну й зомлів».

Морней і сам наче воскрес із мертвих; дехто лякається його, як маршал Бірон стратенця у свіжій сорочці. Меркер, останній з Лотарінзького дому, що зберіг за собою владу в якійсь частині королівства, зрікається її — насамперед тому, що мусить, бо сам краще за всіх знає: висадки іспанців на бретонському узбережжі, якою він стільки погрожує, він не діждеться. Та Меркер відмовиться від своєї влади швидше, ніж міг би, коли перед ним стане Морней.

Цей Морней зробив із маленького Наварри великого короля, якщо тільки Анрі не домігся цього сам. Визнати це останнє член Лотарінзького дому аж ніяк не схильний. Він скоріш припише все надприродним якостям якогось Морнея. Адже той спромігся навіть повернути королю прихильність королеви Англії після того, як вона гнівно відвернулась від зрадливого одновірця, і, певне, знає й такі заклинання, що впливають на пропащих та мертвих. І не здумаєшся, як зі своїх могил устануть адмірал Коліньї, і жертви Варфоломіївської ночі, і всі гугеноти, полеглі в давніх боях. Чом ні, коли навіть уцілілі були видимо поховані живцем, і здавалося, що протестантам кінець навіки. Бо такому наверненому єретикові, як цей король, менш за все годиться прикликати до себе давніх сподвижників.

• Предыдущая
• 93/196
• Следующая