Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 92

• Предыдущая
• 92/196
• Следующая

Тюренн:

— Тепер я доможуся, що король визнав мою суверенність і незалежність мого герцогства від його влади. Тепер або ніколи. Лови мить.

«Коли в тебе, зраднику, є тільки ця мить, то в мене їх багато», — подумала Габрієль, одначе вирішила більш не розкривати своїх думок, а обходитись загальними фразами: нехай розкривається співрозмовник.

— Чудово, — сказала вона. — А я? Де тут моя вигода?

Тюренн милостиво кивнув головою.

— Ми починаємо розуміти одне одного. Ласкава пані, ви хочете зійти на французький трон. Є багато таких, що радше вб'ють вас, ніж допустять туди.

Габрієль відповіла твердо:

— Ніхто з моїх ворогів не сильніший, ніж талан короля. Тут, під Ам'єном, мою долю вирішить воєнний талан.

— А цей талан залежить від нас.

Тюренн дивився на вродливу жінку так, ніби справді замислився про її долю.

— Ви попали в зачароване коло, пані.— Він нахилив голову в один бік, тоді в другий, щоб краще розгледіти її.— Жаль за вас бере. Зрозумійте нарешті, хто стоїть за нас. Це протестанти. Ви маєте друзів, ладних підставити руку під вашу ніжку, щоб ви могли злетіти в сідло.

Пан де ла Тремоїль зразу й продемонстрував сказане. Він став навколішки, обережно взяв ногу Габрієлі й поставив на свою простягнену долоню. Вона не опиралась, бо на хвильку забула про свій намір поводитися стримано.

— Це правда? — спитала вона зацікавлено.

Бородатий фігляр пересунув її ногу з долоні на кінчики пальців, а тоді пустив, і вона впала підошвою на його схилену голову — на велику лисину.

Гордий Тюренн, показуючи на це, тільки й мовив:

— Як бачите, пані.

Тоді вона вдала підлещену й переконану, хоча зрозуміла, що це небезпечні друзі. Пана де Тремоїля вона попросила змінити свою незручну позу, бо він уже досить недвозначно показав, що має на думці.

— Протестанти допоможуть піднестись мені, а я — їм. Та коли я впаду, це окошиться й на них, і не одна голова може злетіти. — І показала на лису голову.

Гості спантеличено мовчали; так далеко їхні передбачення ще не заходили. Але над цим зауваженням варт було замислитись.

— Наша спілка таїть небезпеку для кожного з нас, — сказала вона. — Відверто кажучи, ми зраджуємо короля.

— Те саме робить і він — зраджує і нас, і вас, — відказав Тюренн і підвівся. Уклін його був недбалий: він тільки вдав, ніби хоче йти. Відразу повернувся, підступив до Габрієлі ближче, ніж перше, і заговорив, прикриваючи рота рукою, як швець Цамет:

— Пані, свій ризик ми беремо на себе. В скільки ви оцінюєте ваш? Десять тисяч ліврів на рік, скажімо. Таке утримання ви одержуватимете від протестантів, і один багатий можновладець ручиться перед вами за пунктуальну виплату.

Габрієль у першу мить не знала, як викрутитись. Допоміг їй фігляр. Він вигукнув, ніби ярмарковий закликач, і достеменно таким голосом:

— Вісім з половиною су — раз! Хто дасть більше?

— Треба дати більше, — підтвердила Габрієль. І попрощалася з гостями недвозначним рухом: відвернулась і покликала служниць.

Спустившись із пагорба, Тюренн зібрав свій загін і повів геть.

— Ви слушно робите, що не лишаєте тут нічого, — прогугнявив крізь свій дивовижний ніс пан де ла Тремоїль. — Ця особа не скаже своєму рогоносцеві й слова. Мені здається, що вона його кохає, як Пенелопа Одіссея[65].

— А мені здається, що вона любить гроші не менше, ніж пан де Роні,— відказав пан де Тюренн.

Обидва озирнулись угору, до намету з королівським прапорцем.

Коли почули, що їде король, його люба владарка верхи подалася зустрічати його. Вони обнялись, не сходячи з коней. Але, їдучи поряд до табору, говорили зовсім не як коханці.

— Величносте! — почала Габрієль. — Слід вам знати, що герцог де Буйон та інші протестантські вельможі або ж будуть битись за вас, або ж ні,— залежно від вашої поведінки.

— Вони хочуть більше влади — під звичайним приводом, ніби їхня віра потребує більше свободи. Не турбуйтеся, золото моє найдорожче! Я маю намір дати свободу вірі, але тих її захисників, котрі хочуть захопити більше влади, я кину за грати.

— Величносте, мій коханий владарю, стережіться своїх колишніх одновірців, та й мене. Бо вони мої прихильники й хочуть присилувати вас, щоб ви зробили мене своєю королевою.

Він втупив у неї очі, широко розплющені з подиву й захвату. Отже, вона відкидає своїх прихильників і довіряється тільки йому. Її чарівне личко не таїло від нього сорому й хвилювання.

— А ще що, золото моє?

Вона мовчала, аж поки доїхала до табору. А в своєму наметі призналась:

— Величносте, коханий мій владарю, мені накидали гроші, щоб я пристала до змови проти вас.

— І добрі гроші? — спитав він, а коли вона назвала суму — порадив згодитись. Коли скарбниця вже знов порожніє, придасться й таке.

Але вона видобула торбинку, поставила її на найвище крісло й підвела свого владаря до нього.

— Я заставила своє майно. Швець Цамет дав мені цю торбину. Більше я не варта. Я вся, отак як стою, належу вам до самої смерті, владарю мій, серце моє.

Такого признання він ще ніколи не чув. Вона хотіла навіть стати перед ним на коліна, та він підхопив її й міцно пригорнув. Зіпхнув з високого крісла торбинку, що забряжчала, впавши, і посадив туди кохану.

Його вірний Роні теж привозив йому гроші на воєнні видатки, але відбувалося це інакше. Поки тривала облога Ам'єна і весь цей похід, пан де Роні з'являвся щомісяця з блискучим почтом, за своїм звичаєм, і привозив півтораста тисяч екю, вибитих із членів парламенту, з багатих вельмож, заможних городян — а особливо з податкових відкупників. Цим останнім він погрожував слідством, і вони зразу поступались. Тоді вирушала блискуча процесія з численною охороною скарбу: гармати, піхота, знов гармати, пан де Роні в каре з розгорнених прапорів, поперед нього гармати, позад нього — скарбниця, а він — владар над тим і тим. На ньому легкий обладунок, круг шиї — тонке мереживо від якоїсь дами, а золота перев'язь зашпилена на плечі пряжкою, що здалеку б'є в очі райдужним блиском.

Королю він доповідав про спроби підкупити його. Сам він був невразливий щодо цього, інші — не зовсім. Рідна тітка любої владарки, пані де Сурді, взяла кольє від одного фінансиста, в якого, між іншим, вистачило зухвальства принести й до пані де Роні діамант вартістю шість тисяч екю. Більше він на таке не наважиться. Пан де Роні вмить відучив від таких речей цього руйнівника фінансової моральності. Та й не кажучи вже про гроші, чого лишень не завдячував король своєму вірному слузі! І як би він обходився без нього! Пан де Роні укладав контракти з різниками й годував двадцять тисяч солдатів. Пан де Роні запровадив те, чого й не бувало ніколи, — зразкові похідні шпиталі при війську, — й урятував без ліку поранених.

Щоб він не запишався надміру, Анрі мусив нагадати своєму незрівнянному слузі, що й самого короля б уже не було на світі, якби не один простий солдат. Його земляк, гасконець, що бозна-як опинився серед захисників фортеці, гукнув йому згори, з муру: «Агей! Мельнику з Барбасти! — (Так прозивали Анрі на його далекій батьківщині). — Стережись! Кицька зараз окотиться!» — гукнув гасконець своєю говіркою, яку тут розумів тільки Анрі. Так король дізнався, що стоїть на міні, і вона б його розірвала, якби він не відскочив.

Та що він був живий і не сходив з коня, то врешті здобув і Ам'єн. Це коштувало більш як трьох місяців трудів, не рахуючи наїздів до Парижа, де він мусив виголошувати громові промови, а то столиця підвела б його. Спочатку розбито кардинала-ерцгерцога Альбрехта Австрійського, а потім узято й Ам'єн. Кардинала розбито й вигнано з королівства, він більш ніколи його не побачить; і все це — завдяки набутому мистецтву полководця, який, подібно до герцога Пармського, навчився ухилятись від найризикованіших боїв. Він вимотував ворога в шанцях, мінами та контрмінами. Коли до кардинала надійшла підмога з Нідерландів, він сам так уже знесилів, що зазнав поразки й відступив з країни. Підмога була недостатня. Чому? Колись, уже давно, Анрі сягав думками того дня, коли на нього посуне вся Римська імперія. І ось той день позаду.

• Предыдущая
• 92/196
• Следующая