Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 84

• Предыдущая
• 84/196
• Следующая

Але хто ж, ціною великих турбот і трудів, домігся того, що вони начебто запанували? Так міг би відповісти король своїм друзям, ученим правникам. Але він мовчав — не хотів наближати небезпеку, назвавши її, не хотів псувати й іншим сну так, як собі. Разом зі своєю любою владаркою він поїхав до Руана; там він збирався багато дечого зробити й хотів, щоб вона його супроводила. В'їхавши до міста, що зустріло його досить холодно, він не став марно чекати, а виголосив перед зборами станів своєї провінції Нормандії промову, яку довго обмірковував. Це відбувалось у капітульному залі абатства Сент-Уан, вельми шанованого монастиря, і король, який тут вимагав постанови народних представників, та ще й уперше, не мав права зазнати невдачі.

Збори вже зійшлись у повному складі на ту хвилину, коли він виступив, тож усі могли бачити, в якій пропорції представлені там усі стани: дев'ять єпископів, дев'ятнадцятеро вельмож, а міщан, ремісників та селян аж тридцять двоє. Збори не дуже численні, але склад їх такий, якого ще не бачено, і саме так хотів цей король — першого ж разу, коли з'явився перед представниками народу. Вони, нормандським звичаєм, обережно говорили про його несподівану й незвичну для них поведінку, хоч вони й раніше стикалися з ним. як і він з ними. Він був єретик і підозрілий авантюрист із півдня, коли облягав їхнє місто, але врешті він купив його, і це вони визнали розумним і гідним поваги. Та коли вони згадували його особисту поведінку, вона аж ніяк не задовольняла їхніх уявлень про гідність і поважність монарха, не кажучи вже про те, що зветься величчю і чого йому зовсім бракує. Чи годилося королю везти з собою коханку, вирушаючи здобувати розважливий, похмурий Руан, та й тепер знову, коли в'їздив у місто? Отож маркізі й не піднесли хліба та вина, хоч тут, в абатстві, їй віддали найкращі покої. Кожному по заслузі. А крім того, відколи приїхав король з маркізою, в місті освітлювали вулиці — хоча й тільки з наказу влади, бо нащо дурно витрачати гроші.

Встаньте, встаньте, король іде! Він увійшов до зали, оточений по змозі пишнішим почтом — загалом дванадцятеро вельмож, один одного значніший та могутніший; не бракувало там і папського легата. Сядь під балдахіном, маленький чоловічку бозна-звідки, що став тепер великим, а на це треба було неабиякої спритності, надто ж при всім відомій легкодухості, і все це й досі викликає підозру. Та що це? Велич, якої йому нібито бракувало, — вона все ж таки є, її видно зразу! Він стоїть на підвищенні й говорить до них згори, говорить звичайними словами, щонайприроднішим тоном, а проте і в словах, і в тоні вчувається велич. Вона якась незвичайна. Не сказати щоб чужоземна, — скоріш вона постає з зовсім не такої, як у всіх, натури, і цей чоловік, як відомо, виявляє її не завжди. Але він нею наділений.

Анрі мав у руках кілька аркушів і недбало перетасовував їх, наче колоду карт, проте кожним побіжним поглядом знаходив те слово, котрого шукав. Літери були дуже мілкі, він передбачливо переписав усі тези власноручно, щоб жодна не згубилась і жодна не розминулася з ціллю. Але говорив тепер так, ніби не надавав ваги тонові, хоч насправді ретельно розучив його. Він казав: «Якби я хотів блиснути перед вами красномовством…» — і водночас видимо був блискучим красномовцем.

— Я жадаю тільки двох гучних титулів. Я хочу зватись визволителем і відбудовником цієї держави.

Спочатку він приписав усю заслугу в досягнутому своїм вірним урядовцям, своєму хороброму, шляхетному дворянству, я тоді раптом виявилося, що все це зробив він сам.

— Я врятував Францію від загибелі; врятуймо її тепер від нової напасті! — цей заклик він звертав до всіх представлених тут, насамперед до більшості — до трудящих станів. Вони мали допомогти йому, і не самим тільки послухом: він вимагав їхньої довіри, просив у них поради. Це була дивна, нова для всіх річ. Правда, він називав їх «мої любі піддані», але, на відміну від своїх попередників, скликав їх не для того, щоб вони притакували на все, що він постановив.

— Я зібрав вас, щоб спитати у вас поради й послухатись її. Одне слово — я віддаю себе у ваші руки, під вашу опіку.

Що за слово! Усі в залі гучно зітхнули, почувши слово «опіка»; в королевих нотатках для нього було залишено кілька чистих рядків. Побіжний погляд промовця на останній аркуш, на ріденькі літери, а тоді король промовив з усією силою й величчю:

— Таке бажання не часто охоплює королів, та ще й сивобородих, та ще й переможців. Але все стає легке й почесне для того, хто любить вас так, як я, і прагне зватись визволителем.

Він сів, дозволив сісти всім і витримав паузу, недбало відкинувшись на спинку крісла, немовби й не виголошував щойно таких урочистих визнань, а по-простому говорив з простими людьми. А вони внизу перешіптувались, нахиляючи один до одного голови, поки врешті один із них прокашлявся, підвівся й щось проказав. Секретарі не дуже й розібрали його слова. То був селянин, він говорив місцевою говіркою, а крім того був збентежений і зворушений. Він пообіцяв королю, що віддаватиме йому одне су з кожного лівра щоразу, коли продасть худобину чи лантух зерна. Інші, далекоглядніші й красномовніші, додали й свою частку. Проте ніхто не вірив, що таким чином збереться дуже багато грошей. Для цього кожен з тих, котрі багатші, мусив би віддати половину свого майна. І той, хто мав не дуже багато, й не жадав цього від багатіїв. Сталось поки що одне: вони побачили короля і в упокоренні, і у величі. І вже не почували до нього недовіри.

Він зійшов з підвищення й зник десь позаду, — глядачі не зразу й добрали, де і як. І це ще посилило враження загадковості, яке він справив на них. Так, недовіри вони не почували, принаймні якийсь час, — хоч, може, й не всі. Але щось чуже для них у ньому лишилось, і, можливо, після цієї промови так було й краще для нього. Нормандці обережно ділились думками про те, як же сприймати його тепер. Вони стояли купками по всій залі, трохи нерішучі, не від того, щоб їх просвітили ті, котрі краще знали цього дивовижного короля. Хоч би, приміром, його придворні, з якими він увійшов до зали; декого з них він вибрав сам, щоб вони якраз і просвітили нормандців. На цих людей він міг покластися цілком; на інших, котрі зосталися тут із власної охоти, — менше.

Анрі за завісою, за якою він сховався, шепотівся з Габрієллю.

— Ну, як я говорив?

— Блискуче. Так не вміє більш ніхто. Тільки нащо ота «опіка»? Ви дуже до речі вставили це слово, я аж заплакала. Та невже ви справді хочете мати опікунів замість підданих?

Він тихо лайнувся, бо вона не зрозуміла його. Тоді взяв її руку й поклав на свою шпагу:

— З оцим-от при боці.

А тоді попросив свою подругу, щоб спокійно сиділа в кріслі,— адже їй, вагітній, важко вставати, — а сам підійшов до завіси, щоб послухати. Спочатку він розрізнив голоси простих людей; вони говорили протягло, але без насмішки, без непокори. Чужа говірка не заважала йому вловлювати настрій. Тепер, коли до країни знову вдереться ворог — хай то будуть іспанці, німці чи навіть англійці,— ці люди стоятимуть за свого короля. Їм узагалі не потрібен полководець, а війна й поготів. Та в найгіршому разі вони все ж таки стануть на бік такого короля, котрий, як видно з усього, людина своя: він уже дав їм добрі закони, а тепер сам питає їх, які податки вони згодні йому платити!

— Ну, а як йому буде замало, то що йому завадить послати до нас своїх вояків, — зауважив один селянин, що, видно, як слід зрозумів слова про опіку.

А якийсь міщанин заявив, що з вигляду здебільшого можна вгадати натуру людини; сам він по кожному покупцеві бачить, чи той заплатить, чи ні. Нечесна людина буває або занадто поступлива, або занадто зухвала. А в короля, хоч би що він говорив, обличчя було щире.

Цю купецьку думку підтвердив один з учених правників. Анрі не міг крізь завісу розрізнити, чи то був голова паризького парламенту, чи якого іншого, він чув кілька голосів відразу.

• Предыдущая
• 84/196
• Следующая