Выбери любимый жанр

Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 83


Изменить размер шрифта:

83

Вони зійшли на терасу, що виступала зі стіни під їхньою спальнею; там ніхто не міг почути їх. Габрієль зашепотіла:

— Коханий мій пане, у нас є вороги. Щоб ви змогли перемогти кардинала Австрійського, я продам усе, що маю, і вкладу гроші до вашої воєнної скарбниці.

— Моя люба, моя кохана, — відказав Анрі.— Найдорожче моє добро — це ти сама. Забудьмо про ворогів, бо коли накликати їх, то дуже легко може з'явитись аж забагато.

Габрієль не зрозуміла таємничого натяку, але й не допитувалась. Обоє затихли, ніби саме настав час для пестощів. Але й знов їм завадило те саме нещастя, що в подобі думки спіткало Анрі. Він хотів відігнати його, щоб більше не зустрічати. Та, на жаль, саме вже це вимагало внутрішнього діалогу з узятою на себе місією. Вже взятою — понад силу вона йому чи ні.

Він думав: ще змолоду всі турботи й звади насилала на нього сама лиш Іспанія, хоч би з ким бився, хоч би чия куля будь-коли падала перед ним, хоч би скільки міст він здобував, а людей прихиляв на свій бік, поки з них усіх склалося його королівство. «Це коштувало півжиття, ні, більше. Та тепер я хочу спокою, хочу віддатися мирним трудам. Хіба Піренеї не досить високі, щоб я мусив іще громадити Оссу на Пеліон? Та за мною поженеться новий ворог — чи відрослі голови давньої потвори. У мене своя доля», — і він знов лайнувся своєю лайкою, цього разу навіть уголос.

Габрієль теж хвилював той діалог у його душі, хоч вона його й не чула. Вона сказала:

— Величносте! Може, справді я принесла вам нещастя? Впало Кале, і мене зненавиділи. Пан де Роні винуватить мене.

— Люба моя, кохана, — промовив її владар коло самих її уст, але дихав він гнівно. — За це пан де Роні завтра повернеться до арсеналу, де йому й місце. А ми зостанемось і пробудемо день на чистенькій молочарні, коло твоїх сорока доглянутих корів, на соковитій травичці. Кругом тебе всі дами красуватимуться в сільських уборах. Ти — їхнє осереддя, і ти — моє щастя.

— Любий владарю, — сказала вона, — я знов чекаю від тебе дитини.

Вона заплющила очі, хоч було й так темно, і відчула, як його серце забилось під радості. Його гнівного віддиху вона вже не чула, зате його губи доторкнулись до її губів, і глибоку тишу тих взаємних пестощів відмірював тільки ритм їхніх сердець.

Аж ось унизу, в садку, щось ляснуло, засичало, а тоді в небо злетів вогненний хвіст, описав плавну дугу, спустився, сиплючи іскрами, й погас. А з грудей усіх, хто гуляв у нічному саду чи дивився з парадних сходів або з вікон, чекаючи, що ж далі, вирвалось одностайне: «Ох!»

Звичайно, всі знають, як воно буває. Після першої, поодинокої, ракети злітають роями, і все відбувалось так, як і чекали: небесну висоту вмить осяяло полум'я в подобі водограїв, променів, слонів або куль, що світились або розсипались на сині, білі й червоні іскри. А під кінець за живоплотом у кінці саду закрутилось колесо, що бризкало срібним дощем, — і далеко розпростерлась та блискуча омана, така прекрасна, що здавалось, тут більше не може залишатись земний паділ. Вихоплений з темряви, яснів відмінений сад, оселище фей. Лебідь! Над цим царством щасливих — ох! — у повітрі витає лебідь, мерехтить, поводить крильми, застигає й гасне з чудесними звуками — так, ніби то кричать перед смертю лебеді.

І враз стало темно, як було. Всі терли собі очі. Просто феєрверк, і квит, потім вони самі сміятимуться, що так легко піддались омані й чарам. Та поки він горить, у багатьох зринають відчайдушні думки, які без нього лишились би десь на дні. Вони зринають і підносяться до того неба, що в душі, і воно осявається чудесним сяйвом. Анрі побачив феєрверк у собі самому; все його небо пломеніло. Радісно переступаючи свої природні межі, він прийняв на себе ту саму місію, яку щойно відкидав. Тепер він казав, що хоче звершити її, хоче зруйнувати царство тьми.

«Вони або я; вони не облишать добиватись мого падіння. Але, поваливши мене, вони повалять щось більше — волю, розум, людяність. Багато частин християнського світу поглинула всесвітня монархія, всесвітня влада — і стала через те потворою: неоковирною тушею з отруйними головами. Моя мета в тому, щоб народи жили й тішились живим розумом, а не страждали від лихих снів у розпухлому череві всесвітньої влади, що проковтнула їх. Моє призначення врятувати всіх тих, хто ще може вибирати і хоче йти зі мною моєю стежкою».

В цю мить надворі колесо бризнуло сріблом, а над ним завис лебідь. «Однаково, — думає Анрі,— нічого певного не існує. Чому ж неодмінно ждати лихого кінця? Я їм не дамся, цього королівства вони не матимуть. Я в ім'я господнє укладу вільну спілку з королівствами й республіками, які ще вціліли і сміють повстати проти Габсбургів».

А над садом сипались іскри, поки не стало темно. «І що таке, врешті, Габсбурги, — думає Анрі.— Імператор, якого його ченці тримають у такій самій темноті, як і всі його народи. Та ще отой, з поганою хворобою, що за горами, — той чванився найдужче. Проти них самих я не воюю, а їхня країна… по суті кажучи, ніякий глобус не покаже точно, де їхня країна. Вона лежить у мо?році. А моє царство починається на тому кордоні, за яким люди не такі дурні й не зовсім нещасливі. Завоюймо ж його, з божою поміччю!»

Перші слова, які він після цього сказав своїй подрузі Габрієлі, були такі:

— Пані, а справді, яка це старанна посередність — мій Роні!

Вільна спілка королівств і республік ніколи б не спала на думку його найкращому слузі, хай хоч які вогненні стріли свистять у повітрі й хоч які витають у ньому лебеді.

— То я не винна в падінні Кале? — спитала Габрієль. І він сказав:

— Кале, кардинал Австрійський, ви самі і я — все поспліталося з усім, і кінців не знайдеш. Хтось, може, бачить ті кінці, поки горить феєрверк, а потім — уже ні.— Він говорив утомленим голосом.

— Ходімо вже, — попросила вона, і він повів свою любу владарку до їхнього спільного покою, найкращого в домі. Перед ліжком похитав головою, немов бачив його вперше. Перини на ньому були з білого шовку, а подушки гаптовані сріблом так, що на них переплітались літери H і G. В ногах лежало відгорнене розкішне укривало з дамасту — в кармазинові й золоті смужки. З балдахіна звисали жовті запони — генуезький оксамит. У такому ліжку цей бідний король не лежав ще ніколи. Його кохана помітила, що він вагається.

— Любий владарю, ви думаєте, як і я, що нам доведеться все попродати, щоб поповнити вашу воєнну скарбницю.

— На жаль, мої мрії були куди зухваліші,— відказав Анрі.— І я вважав їх за справжню суть усього, поки горів феєрверк. Так, у ті хвилини я витав у незмірних високостях — і сам уже не знаю, як я заблукав туди. Адже ми живемо тут, унизу, і робимо завжди лиш те, що найближче; цього з нас досить. А най-найближче мені те, що я тебе кохаю.

Виграно

Перша турбота, як звичайно, була — де взяти грошей; та цього разу вона переродилась у справжній страх. Адже щодня міг настати фатальний злам: за Іспанію, що вже тіпалась у передсмертних корчах, усією своєю могутністю обстане Священна Римська імперія. Тоді ворожі війська, яких іще ніколи не бачило королівство, — варварські орди зі східної півкулі, криві шаблюки, низенькі дикі коненята, люди з жовтою шкірою й косо прорізаними очима, — вся ця навала столочила б тутешні поля, попалила б тутешні міста. І ніхто не передбачав цих страхіть, не бачив їх в уяві, самий лиш король. Ночами вони поставали перед ним у перебільшеній яскравості — а все тому, що ця турбота лежала тільки на ньому. Для його людей усе це було далеке: і для паризького парламенту, який вважав, ніби король забагато витрачає на маркізині балети, і навіть для Роні, якому король здавався надміру дратливим.

В рахунках король був не надто впевнений, здебільшого помилявся, і, на думку його щирого слуги, йому не варто було братись за це діло. Тепер вісім фінансових радників, опріч Роні, вже не поглинають півтора мільйона екю, як гадає король, — адже Роні пильнує. І так просто, позбавивши цих вісьмох надмірних зисків, коштів на війну не добудеш. Взагалі Роні схильний був вірити, що в світі настає більший лад, — адже він у своїй царині вживав для цього всіх розумних заходів. Ще менше схильні були погодитися з думкою короля парламентарії, чиї справи нарешті налагодилися. Криві шаблі, дикі конячки, люди з жовтою шкірою й косими очима, — тут такого з'явитись не може. Врешті-решт, тут панують культурні звичаї.

83
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело