Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 78

• Предыдущая
• 78/196
• Следующая

— Ні слова проти цієї прекрасної й чарівної жінки, бо вона надихає короля перевершувати самого себе. Без «любої владарки» його геній не досяг би такої різнобічності й сили. Ми й самі б від цього не виграли, а насамперед ви, пане де Роні, зостались би посереднім офіцером… Та ви, по суті, такий і є,— сам до себе додав Агріппа.

Роні в холодному гніві погодився:

— Хай так. Одначе «люба владарка» зраджує короля з герцогом де Бельгардом і від нього має отого королівського сина.

— Викликаю вас на двобій, шановний пане! — вигукнув запальний низенький чоловічок. Супротивник кинув па нього згори нищівний погляд голубих емальових очей.

— Перше ніж я заколю вас, — мовив пан де Роні,— опишіть хутенько прекрасний і чарівний предмет вашої спірки у віршах. Правда, вийдуть вони посередні, бо такий з вас і поет, і офіцер, — додав і він, теж сам до себе.

Агріппа був занадто гордий, щоб захищати свій талант. Про складання своїх віршів і про свої бойові якості говорити не годиться. Але він сказав — і сказав так, що обом видалось, ніби тепер уже він говорить звисока, бо він неначе виріс:

— Королю підсовують пасквілі. Не хотів би я бути тим, хто на це зважується.

— Про що це ви балакаєте, — сказав Роні не запитальним, а зневажливим тоном. Він мав тверді уявлення про власні обов'язки. Забіяка, фантазер і злидар Агріппа ніколи не вмів бачити дійсність, а для Роні обов'язок — це те саме, що розуміння дійсності. Отож він повів далі так: — Ваша царина — слова; байдуже, якого змісту, аби гарно звучали. Коли я не помиляюсь, ви не смієте показатись на очі його величності, бо набалакали зайвого. Ви розплескали, ніби в злиднях народу винна «люба владарки». Звісно, ця дама отримує більше грошей, ніж ви. Але ж це саме звинувачення є в тих пасквілях, і того, хто дає їх читати самому королю, а не пускає безвідповідальні жартики в нього за спиною, треба вважати людиною обов'язку.

Агріппа розчув тільки одне.

Я не смію показатись йому на очі? Я?

— Бо вам то кінець, Він вас уб'є — це його власні слова.

Aгріппа вмить вибіг, скочив на коня і чвалом помчав до Лувру. Анрі теж саме над'їхав.

— Величносте, я прийшов, щоб ви справдили своє слово і вбили мене.

Замість відповіді Анрі обняв свого Агріппу на шию. В тісних обіймах обидва намагалися приховати сльози. Король повів давнього сподвижника до недалекого дому Габрієлі, її самої не було. Він узяв з колиски свого Цезаря і поклав на руки панові д'Обіньє.

— Викапаний ви, величносте, — сказав добряга всупереч очевидності, бо хлопчик був великий, білявий, світлоокий, і взагалі вдався весь у матір.

Анрі відказав:

— От бачиш. Він мій, і я назвав його Цезарем.

— Горде ім'я, — зауважив Агріппа. — Великий Цезар у своїй державі скасував стани: хай усі будуть рівні, і тільки самодержець підноситься над усіма. Він об'єднав усі народи, що жили круг Середземного моря. Для них це означало, що вони мають тільки одного повелителя.

— І саме через це перестали бути рабами, — швидко докінчив Анрі. І зразу ж повів далі: — Це дитя ще не відає, що колись у нього в голові виникнуть такі задуми, в очах його ми бачимо ще тільки первісну чистоту чи порожнечу. А вже сьогодні гомонять про нього та про його походження! Порадь, що мені робити!

Добряга д'Обіньє палко вигукнув:

— Пане мій, треба сміятися з усіх балачок, з усіх пасквілів, та й з дурного дотепу, що вихопивсь у бідняка, бо йому не вистачає пенсії.

— Ми збільшимо її, колись потім. — Анрі забрав свого Цезаря до себе на руки. — Але сміятися чи прикидатись дурником мені й так уже доводиться частенько. Ось і сьогодні я взяв на глузи одного проповідника, бо він прилюднo почав вичитувати мені за те, що я щось шепнув на вушко моїй любій владарці.

— Під час проповіді? — спитав Агріппа. І сам відповів. — Королю це дозволено! — вигукнув він гнівно. — Нехай їздить із нею по вулицях, уряджає для неї лови і слухається краще її, ніж таких непринадних людей, як пан де Роні.

Анрі:

— Мого Роні не займай. Грації його не дуже цінують, зате він у добрій згоді з богинею Мінервою, не кажучи вже про Меркурія. Твоєї ради я просив у клопотах, що їх завдає мені не Габрієль, далебі не вона. Зате:..— він лайнувся своєю давньою лайкою. — Її тітка Сурді завдає мені халепи. Чорти б її вхопили, ту тітку.

— А чому? — спитав Агріппа невинно, одначе лукаво підморгнув.

— Та хіба ти не знаєш? Їй заманулося стати матір'ю. Не втерпіла. От що таке приклад!

Доброму Агріппі стало жаль, що його володар так збентежився.

— Ні слова більше, величносте! Я все знаю. Небога буде хрещеною матір'ю тій дитині, а ви маєте бути хрещеним батьком.

— І я вже погодився, — признався Анрі.

Агріппа:

— Оголосіть війну кому-небудь, то й викрутитесь.

Анрі:

— Ні, справді. Як ти гадаєш насправді?

Агріппа:

— Гадаю, що навряд ви коли одружитесь із пані д'Естре, чи де Ліанкур, чи з маркізою Монсо, а їй слід бути нашою королевою.

Анрі:

— І вона буде.

Він швидко перейшов кімнату але до дальшої стіни, а Агріппа — до протилежної. Звідти Агріппа наважився спитати:

— А пан до Роні? Він же сватає за вас трьох принцес відразу. Ви хочете з ними всіма одружитися та ще й з вашою коханою?

— Нехай собі сватає,— відказав Анрі через плече. — Однаково моя година настане.

Агріппа від другої стіни:

— Ваша прекрасна й чарівна владарка найбільше з усіх гідна владарювати над нами. Бо вона з нашого роду й плоду, і тільки ваша любов підносить її над нами. Хай же буде так. Моя душа, залітаючи вперед, бачить це. Дворові й народові очі відкриються, коли воно справді стапеться.

— Дай мені руку, — сказав Анрі, бо він почув те, що йому треба було почути. Він вийшов на середину кімнати, підійшов і Агріппа, але той довго стояв, схилившись над рукою свого владаря. Йому було недобре на серці, сумління докоряло йому, він не був упевнений у своїй пораді та й у королевій рішучості. А король мовив сам до себе:

— Тоді я можу її тітці догодити, потримати до хреста її дитину.

Агріппа випростав голову — саму тільки голову.

— Та це ще дрібниці, промурмотів він знизу вгору насмішкуватим тоном, аби слова не прозвучали сумно.

Хрестили малого Сурді, чи як там уже його слід було називати, в старій церкві з найбільшим дзвоном, у такій пишноті, що більшої вже й бути не може. Глядачі заповнили всю вулицю, вони мали з чого дивуватись та й обурюватись. Король як хрещений батько виступав у всій величі, а його кохана як хрещена мати насилу трималась на ногах — такий був тягар її коштовностей. Найвисокородніші дами королівства слугували їй як камеристки, один вельможний пан ніс солянку, ще один купіль, а немовля лежало на руках у дружини одного з маршалів. Воно було опецькувате й важке: коли хрещена мати взяла його, щоб потримати над купіллю, то трохи не впустила. Одна дотепна придворна дама сказала, що хрещеник такий ваговитий, бо в нього на задку, як відомо, висять королівські печатки.

Це був натяк на те, що справжній батько — канцлер де Шеверні, вельможа з купіллю. А інші називали винуватцем рідного дядька дитини, і той дядько був не хто інший, як сам єпископ, що хрестив її. Люди добрі, ну й звичаї! Двір сприймав їх весело, та що далі в глиб натовпу, то менше чулося жартів. Надворі лунали й лихі слова, і всі вони спрямовувались врешті-решт на короля.

Це ж самодержець, бог поставив його над нами, і ми падаємо перед ним ниць, а хто поцілував йому коліно, той уже до вечора не сміє взяти в рот їжу. Сам всевишній удихнув у державця свою благодать, тож ми й тремтимо перед нею. Кожному це відоме — а йому самому ні? Нащо він устряє своєю освяченою особою в отакі нечестиві діла? На жаль, він і сам перелюбник, та й живе з перелюбницею, ще й збирається посадити її поруч себе на троні, а тепер, бач, чужих байстрят до хреста тримає. І на всякі лади прилюдно милується зі своєю коханкою; хто стояв ближче, в самій церкві, той бачив. Та лиш надворі, в очах людей, що не бачили його поведінки навіч, вона оберталася в цілковиту наругу над святощами й над королівською величністю.

• Предыдущая
• 78/196
• Следующая