Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 77

• Предыдущая
• 77/196
• Следующая

— Хай живе король!

Голос народу — цього разу прихильний до Анрі — в цю хвилину не долетів до нього. Він у самоті ходив, широко ступаючи, по зелених покоях свого відгородженого саду й думав: «Хоч би вже бідолаха відмучився!» Дзвіночок сповістив його про початок страти, він зупинився й утер чоло. Він думав: «Божевільні є всюди. Я знав таких, що збулися розуму через ненависть, і таких, що через любов. Вони вбивають заради дочасного й заради вічного, заради небесного блаженства, бо хочуть його заслужити, і заради жінок, бо жадають їх. Небо й жінки — і одне, й друге дає нам життя, але й робить нас убивцями. Декотрі стають пророками, як ті проповідники, що звістують мою смерть і пишуть мені про це. А інші чаклують над моєю восковою подобою, щоб я вмер. Досить згадати мою гарячку, мою тітку де Монпапсьє й того чоловіка, що їв за шістьох; досить згадати пана д'Естре, що крав із дурості, або мухолова Бріссака, або герцога Пармського — полководця без мети, або невиправного Майєнна. Та ось у мене перед очима мій Роні — такий тверезий, а шанує гроші не менше, ніж честь. Господи боже мій, самі божевільні кругом. Скільки ще мені доведеться спізнати їхніх пустих претензій, оманливих вчинків, жадоби крові І якщо вони врешті доконають мене, таки доконають, тоді подивляться на своє діло цілком розумними очима, навіть не здогадуючись, що вони божевільні».

Дзвіночок, вісник страти, ще раз дзеленькнув і стих. Анрі схилив чоло і щиро помолився за пана де Ліонна: «Змилуйся над ним, господи! Він надміру любив жінок». Але, молячись, він у думці припадав не тільки до стіп господа, а й до лона своєї любої владарки: хай вона оборонить його від усього надмірного й огидного, від звиродніння, від упослідження. «Вони весь час загрожують нам, бо наш розум іде вузенькою стежечкою між безоднями, що надять і кличуть нас. А в тобі — мир, і безпека — в тобі!»

Єзуїти забажали приставити до нього свого сповідника, але він усе зволікав. Він добре відчував, що вони ставатимуть тим небезпечніші для нього, чим довше він від них ухилятиметься. Але він не міг заходити ще далі у своїй покорі: його французи — і протестанти, й католики — не схвалили б цього. Весь час удавати перед Римом вірного сина й бідного прохача, та ще й терпіти за це глум, — це він вважав заслуженим, і хоча й відповідав прокльонами, та чув їх самий лише пан д'Арманьяк. Він не важився пропустити обідню хіба що ради найневідкладніших справ. Він пробував виправдовуватись: «Адже я, замість слухати обідню, працюю для загального добра. Отож мені здається, що, відходячи від бога, я все ж таки до нього наближаюсь». Та прелати цю вимовку приймали неохоче, і то тільки найпоблажливіші.

Але бойовий загін молодого ордену єзуїтів не приймав ніяких вимовок, не прощав нічого. Двір обурювався проти них, паризький парламент завів із ними позов, бо отці єзуїти не прирівнювали до божественної світську велич королів, як робила тепер уся Європа, а навпаки. Анрі, єдиний, хто поділяв їхню думку щодо цього, розв'язав той позов якнаймиролюбніше. Та отці єзуїти повелися зовсім не так. Вони вважали милосердя й поблажливість до ворогів злочином, і то єдиним, якого вони не мають права допускатись. Питання короля Франції вони докладно обговорили як тут, у країні, так і в Іспанії. Їхні войовничі писання в ті дні збільшились на кілька розділів, і кінцевим висновком, останньою заповіддю в них неодмінно було тирановбивство.

Своє власне духовне військо, своїх гугенотів Анрі оберігав, байдуже, чи знадобляться вони йому колись, чи ні. Таке може статись. Арк та Іврі не навіки відійшли в минуле, хоч ми й намагаємося забути про них. У Луврському палаці стоять напоготові кілька потай спакованих скринь — вони мають бути завжди напохваті, поки він королює, Коли така буде воля божа, ні скрині, ані наші гугеноти не будуть нам погрібні, бо ми маємо намір та надію перепинити шлях невблаганній долі. Король і батько свого народу не визнає улюбленців, ніхто не має права стояти найближче до його серця. Ті, хто працював у винограднику лише останню годину, дістануть таку саму плату, як і перші. До своїх перших Анрі ставився навіть суворіше, ніж до тих, хто прийшов найпізніше.

Філіппа Морнея вчасно остеріг внутрішній голос, що віднині він буде своєму королю завадою. Йому вже не довелося доповідати королю про свою місію до Англії так, як раніше, — довірчо, віч-на-віч. Він тільки вручив королю писану доповідь, у якій запевнив його щодо непохитної приязні Єлизавети. А невдовзі по тому вона відкликала з Франції всі свої війська. Тоді Морней, не сказавши й слова, подався до свого міста Сомюра: він був там губернатором ще з часів Генріха III. Він зробив навіть більше: укріпив місто з боку Луари. Писав, за своєю звичкою, богословські трактати — у вільний час. Королю він переслав (з безпечної відстані) готовий проект заснування галліканської державної церкви. А до цього додав запевнення, що в його душі ніщо не змінилось, відданість його лишається непохитною. А втім, він вважає перехід короля в іншу віру нетривалим потьмаренням. Одначе Морней укріпився в Сомюрі й на виклики короля, щоб він приїхав до Парижа, відповідав усякими вимовками. Врешті таки поїхав: недовіра не змогла побороти давньої любові.

Тюренн, ще один визначний протестант, уже більш ніколи не віддався добровільно в руки королю; його довелось урешті ловити хитрощами, і це зробив надійний Роні, що за те став герцогом. Успадкувавши невеличке герцогство Буйонське, Тюренн не тільки укріпився, як Морней у Сомюрі, а й почав удавати з себе незалежного владаря — за прикладом інших вельмож, котрі подекуди ще поводилися так. Королю Анрі ще судилося спізнати й заколотників-протестантів — після інших, звичних. Багато прихильників його давньої віри, не маючи досить сили, щоб збунтуватися проти нього, розпускали чутки, ніби він глузує з давніх одновірців. Буцімто, коли один лікар перейшов у католицтво, король покепкував зі своїх протестантів: «Ваша віра, певне, безнадійно хвора, коли вже й лікарі зрікаються її».

Так, він жартував їхнім коштом і хотів, щоб вони вгадували його таємні думки, а вони не вміли. І вже зовсім не розуміли, що він оберігає їх — не для війни, від якої нас хай бог боронить, а не оборонить, то ми вже самі дамо собі раду. Ні, Анрі прямував до того, щоб урівняти свою давню віру в законних правах і суспільній вазі з вірою більшості. Це буде не короткий шлях; перші кроки на ньому — це приниження перед папою, відмагання від єзуїтів, суворість до давніх друзів, легковажний жарт. Анрі має, на оці мету, якої не бачить більш ніхто, а він мусить про неї мовчати. Коли він таким чином убезпечить у своєму королівстві «істинну віру», дасть їй цілковиту волю, це буде його справжнім виправданням і апогеєм його правління. Він повинен стати дуже великим, перше ніж спроможеться на це.

Найкращий з його слуг, Роні,— що він, власне, знає? Або Агріппа, що любить його більше за всіх? Роні віддав себе державі, а отже, й королю. Це ж кам'яна статуя; хто перешкоджає піднесенню короля, того треба усунути, навіть його любу владарку Габрієль, — Роні твердо стоїть на цьому, хоч поки що заплющує очі на дещо. Тим менше тривожить найкращого слугу відхід власних його одновірців. Кожному по заслузі. Він сам стоїть непохитно, закутий у панцер; так, у обладунку, й позує портретистові, а портрета вішає в арсеналі, де він рахує та пише накази. Власний його життєвий шлях був повен лицарських пригод, з них уже склався б цілий роман, якого Роні, звичайно, не напише, зате він уже збирає матеріали для книги про господарство країни. Годі вже романтики; а втім, мабуть, Роні й у найромантичніших обставинах лишався тверезим.

Романтиком лишивсь Агріппа, бо таким уродився. Пан д'Обіньє якось дуже гостро зітнувся з паном де Роні — так, як можуть зітнутись тільки давні друзі, кожен з яких у глибині душі певен, що другий його не викаже, а тому вони в суперечці доходять до крайньої відвертості. Агріппа зажадав:

• Предыдущая
• 77/196
• Следующая