Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 38

• Предыдущая
• 38/196
• Следующая

— Пані де Буаламбер, як бачу. Ви дуже невдало вибрали час, пані, у мене невідкладні справи. — А сам думав: «Це ж неодмінно нашепчуть Габрієлі!»

Пастор ла Фей, з непокритою сивою головою, дуже рішуче:

— Придивіться краще, величносте! Люди нашої віри не втікають від свого сумління.

— А хто ж утікає! — Анрі вдав розгніваного, але помалу розгнівився й справді.— Я не втікаю, але в мене справи, і я не дозволю отак мене перепиняти. Навіть вам, пане пасторе.

— Величносте, придивіться краще! — наполягав пастор. І тоді в душі Анрі ніби опали крила: його не спонукали вже ні жадання, ні гнів. Перед ним, тепер уже справді нічим не закрита, стояла постаріла, хирлява, нужденна жінка; але ж колись вона будила в ньому любовний захват і надихала його силою. Він не пробився б так далеко, аж до розчинених брам своєї столиці, якби всі отакі не захоплювали й не надихали його. «Естер! Ось що з тебе стало… Ла-Рошель, фортеця над морем, міцна твердиня гугенотів, з неї ми вирушали на численні бої, як борці за сумління. Не треба, пасторе, метати в мене блискавками, — ми ж заодно. Це слушна мить…»

— Чого ви просите, пані? — спитав Анрі.

Він думає: «Це слушна мить для гугенотки Естер — стати мені перед очі такою нужденною. Я маю зректися своєї віри, зате я щасливий з Єзавеллю, що спокушає царя Ахава служити богу Ваалу. Але потім її зжеруть собаки. О, як скоро на красу падає відплата, і наша невдячність тьмарить її; цій Естер з Ла-Рошелі горе й злидні потьмарили обличчя!»

В цю мить він усе ж таки втік би, якби вона не заговорила. Кволим, хрипким голосом вона промовила:

— Величносте! Ваше дитя померло. Відтоді ваша скарбниця нічого не виплачує мені. Свої відштовхнули мене, я самотня і злидарюю. Згляньтеся!

Вона спробувала схилити коліно, але з великої кволості трохи не впала. Не Анрі — старий ла Фей підхопив її. Погляд його суворо блиснув, і Анрі відповів йому невтішним поглядом. А тоді пішов. Відходячи, він кивнув пасторові, ніби пообіцяв, що все залагодить. Він думав про це, поки простував переходами абатства, дедалі сповільнюючи ходу. «Що я наробив, і що я можу ще направити? Це ж найнепрощенніший приклад моєї безсердечності. Щоразу поплачу хвилинку і вже біжу до нової. Така й слава у мене, всі знають її, тільки я сам помічаю все останнім».

Йому справді ніби очі розкрились, і він здивувався, що з ним могло таке статись. Він пускав у світ жертви. Керуючись добрими засадами й слухаючись власного сумління, він мав би чинити інакше, бо з власного досвіду знав дуже добре, яке тяжке життя, і завжди потребував внутрішньої твердості — як у школі нещастя, так і на шляху до трону. Але за нашу твердість і стійкість ми мусимо платити, жертвуючи кимось. Анрі ще раз згадав Естер, бо йому не було де взяти тієї пенсії, яку він хотів дати їй, довелось би врізати ці гроші у Габрієлі, своєї любої владарки. Ні, це неможливе, він боявся цього, бо вона, звісно, нічим не поступиться. Йому досить було тільки викликати в пам'яті прекрасну руку на бильці крісла й блискучий самоцвіт на пальці — той самоцвіт, що його вкрав пан д'Естре.

Поринувши в турботи, він увійшов до її покоїв незвичайно тихо. З передпокою він зазирнув у прочинені двері; красуня сиділа за туалетним столиком. Вона писала. Але ця жінка не може писати нікому — тільки йому самому. Бо кожен інший лист був би підозрілий. Анрі йшов зовсім нечутно — тепер уже не через задуму. Нарешті він зазирнув Габрієлі через плече, і вона того не помітила, хоча сиділа перед круглим дзеркальцем, і на його ясній гладіні відбивалося все, що вони обоє робили. Анрі прочитав: «Пані, ви нещасні».

Він злякався, бо зразу збагнув, до чого воно йдеться, і все ж із тривогою й зацікавленням слідкував за рухом пера. Воно рипіло, і, може, через це Габрієль не чула, як він дихає. Його віддих затуманив дзеркало. Перо розгонисто виводило: «Пані, така буває наша доля, коли ми повіримо гарним словам. Нам треба стерегтись, а то пропадемо — і по заслузі. Мені вас не жаль, бо ви принижуєте себе, і ваша поведінка в саду ганьбить усіх жінок. Щоб ви забралися геть, я дам вам грошей. Батько вашої померлої дитини дуже легко може забути про це». Вона писала й ще щось, але Анрі прочитав уже достатньо.

Дзеркало зовсім затуманилось від його віддиху, і вона, раптово звівши очі, не розгледіла там його обличчя. Він зразу позадкував до дверей, певний, що вона знала про його присутність і писала не так для тієї, другої, як для нього.

Він кудись поїхав на кілька днів, думав навіть про розрив із Габрієллю. В неї пихата й важка вдача. Цим листом вона дала втямки, що ніколи не пробачить йому, якщо він допоможе тій, іншій. І справді, він на це не наважився. Він їздив з міста до міста в усяких справах, аби забути примхи своєї владарки. Примхи він забув, та не забув її; і з великої туги за Габрієллю вже й разу не згадав тієї бідолахи. На третій день він дізнався, що його кохана приймала в себе герцога де Бельгарда.

Він розпалився так, що здавалось, наче це гарячка — така, як та, що замолоду не раз валила його в ліжко після якихось надзвичайних зусиль: безсилля вольової натури, коли перед нею відкривається прірва. Через це — гарячка. Та сорокарічний чоловік уже не піддається. Розколину, яку дала його воля до життя, він затуляє власною рукою, — в такому загартованому віці на це стає сили. На коня, заскочити зрадників! Він зоставив далеко позаду своїх супутників і погнав назустріч вітрові словами скарги й помсти. Діяти! Не валятись у ліжку, віддаючись розпачеві, цього не можна, треба покарати їх обох! У непроглядній темряві мчав він по лісу, аж поки його кінь упав і він опинився на сухому листі.

— Пане де Прален![37] — гукнув він, коли наспіли дворяни.

У наставлене вухо він зашепотів накази, яких ніколи в житті не сподівався віддавати. Бельгард має померти.

— Виконайте це! Власною головою відповідаєте.

Прален не дуже любив головного стайничого і в двобої вклав би його залюбки, але він не вірив королю. Цей король не з тих, що можуть насилати потайних убивць, він не заподіяв смерті жодному особистому ворогові і навряд чи почне з Бляклого Листа. Прален розважно відповів:

— Величносте, почекаймо до ранку.

Король спалахнув.

— Ви думаєте — я збожеволів? Я справді хочу того, що наказую вам. І не тільки Бельгард. Коли застанете їх удвох, убийте не тільки його.

— У темряві я погано чую, — відказав пан де Прален. — Величносте, ви ж повсюди уславились добротою, ви державець нової людяності й того сумніву, що його філософи називають плідним.

— Та невже? — хрипко спитав Анрі.— Нічого цього я вже не пам'ятаю. Обоє мають померти; жінка навіть першою, спочатку її.— Тоді скрикнув: — Нe можу я цього бачити! — і затулив очі рукою від того, що малювала йому уява.

Свідок тієї темної години відійшов якомога далі, щоб уже не бути таким свідком. Нарешті король знову скочив у сідло. Поки доїхали до Сен-Дені, почало світати. Анрі, як шалений, біжить сходами нагору, вимагає, щоб його впустили; відчиняють не зразу, і він крізь щільно зачинені двері бачить так виразно, ніби сам стоїть у кімнаті, весь переполох поквапної втечі. Його мучить такий страх, що й ті, за дверима, не могли б відчувати більшого. Нарешті клацає замок — його люба владарка стоїть перед ним. Повернена; він раптом усвідомлює, що вже вважав її втраченою. Кров приливає йому до серця: він повернув її собі! Вона одягнена, наче в дорогу; вдосвіта — зовсім одягнена жінка біля вікна, і вікно щойно рипіло — хтось відчиняв його. І гупнуло в садку — хтось виплигнув.

— Поясніть усе це, пані.

Вона тримала голову високо й відповідала спокійно:

— Один чоловік, що попав до вас у неласку, просив мене поклопотатись за нього.

— Він виплигнув у вікно. Треба його затримати!

Вона заступила йому дорогу.

— Величносте! Ваші вороги з Ліги заманювали його, але він не зрадив вас.

— І з Лігою, і з вами! Пані, чого це ви одягнені, а ліжко ваше пом'яте? Поклопотатись? Удосвіта, коло пом'ятого ліжка?

• Предыдущая
• 38/196
• Следующая