Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 37

• Предыдущая
• 37/196
• Следующая

Король уже поїхав до Сен-Дені, де згодом мав зректися своєї віри. Щодо цього він іще сам не знав нічого певного і в глибині серця ще не наважився остаточно, хоча зробив уже стільки кроків, що цей останній міг відбутись ніби сам собою. А тим часом він радився з духівництвом, прислухався до того, що діялось на Генеральних штатах у Парижі, байдуже чекав якихось подій, що могли б повернути його долю в інший бік, сам зволікав чи, може, торгувався зі своїм богом. Серед своїх тривожних передчуттів він палкіш ніж будь-коли прагнув, щоб його краса кохана була з ним. Цього разу він покинув її в іншому місті, не маючи ще того досвіду, який мав прийти невдовзі, одначе й тепер відчував, що їм не слід розлучатись ніколи. На думку короля, безпечно привезти до нього кохану найкраще міг не хто, як його вірний Роні. Відданості справді щирого слуги не похитне ніяке розчарування. Вбачаючи свою провідну зірку в королі, той не може не любити Габрієлі. Так гадав Анрі.

Роні зразу почав готуватись до подорожі. Нащо йому зважувати, для кого все це робиться, хто буде осереддям усіх цих турбот? Дарма, що вони з пані д'Естре вороги: він безумовно вважав, що подорож має бути некваплива й урочиста. Попереду їхав верхи він сам і його почет; далі, за сто кроків, два мули з паланкіном, у якому спочивала кохана короля. Знову проміжок. Потім віз четвернею, в ньому служниці. А далеко позаду — дванадцятеро в'ючних мулів. Усе урочисто й вишукано, в усьому та ж доцільність і порядок, що й у всіх баронових діях. Так самісінько було б, якби осереддям поїзда була не Габрієль д'Естре, а цариця Семіраміда. На жаль, не всі такі ділові й сумлінні, як Роні. Саме на найкрутішому узвозі візничий, що правив четвернею, зліз із передка, не здогадавшись бодай тут стримати свою природну потребу. А якийсь норовистий мул, незважаючи на низьку ношу, пустився чвалом, підбіг до воза, задзеленчав дзвіночками й продемонстрував, як гучно вміє він ревти— нітрохи не гірше, ніж Сіленів[36] віслюк у Бафоській долині. Четверо коней схарапудились і понесли; вже здавалося, що важкий, віз ось-ось налетить на легкий паланкін, розтрощить його і скине в прірву — разом з найдорожчою перлиною королівства. «Держіть! Держіть!» — загукали всі, але ніхто не кинувся зупиняти коней, бо всіх скувало жахом. Та вломився дишель, віз зупинився, коні самі побігли далі, і десь попереду їх піймали люди пана де Роні.

Дама уникла такої жахливої небезпеки, що лицар кинувся до неї стрімголов. Переляк відібрав йому мову, він тільки жестами показував свою відданість та виражав радість хрипкими вигуками. Дама сердито надулась і густо почервоніла. Досі ніхто не бачив її інакшою, ніж у сяйві лілейності, що набагато переважала барву троянди. І лицар дивився на неї з таємним задоволенням, бо згадав кількох полюбовниць короля, котрих той покинув, бо не терпів у жінках схильності червоніти плямами. Правда, такій молодій жінці до цього було далеко, щонайменше років двадцять, та однаково Роні відчув надію і вже хотів рушати далі. Проте пані д'Естре думала не так; їй треба було на комусь зігнати оскому, і коли це не міг бути сам Роні, то він мусив хоч би власноручно відшмагати візничого за те, що тому так невчасно припекло. Видатний слуга короля так і зробив, а трохи згодом приставив прекрасну мандрівницю всю в сяйві лілей.

— Усі аж позеленіли з ляку, коли це сталося, — розповів він розгніваному коханцеві.— Тільки в пані де Ліанкур були ще принадніші рум'янці, ніж звичайно. Шкода, що вас там не було, величносте!

Коханці не криючись оселилися разом у старому абатстві, і проповідник Буше репетував про це на весь Париж. Одначе вже не з таким успіхом, як давніше. Його слухачі вже не тислися так несамовито, і падучка не валила їх так часто — насамперед через те, що Генеральні штати нічого не вирішили. Люди нарешті побачили, що різні претенденти на французький трон усі не мають грунту під ногами, а перед брамою столиці чекає справжній король: йому досить тільки перемінити віру, і він може зразу ввійти до міста. Він доводив свою впевненість і тим, що більше не робив спроб удертись до столиці силою. Брами стояли відчинені, селяни привозили припаси, парижани важились виходити з міста. Вони вже від'їлись, а тому осміліли, і в них ожила цікавість, давно втрачена: адже хто з порожніми кишками слухає брехні все того ж таки Буше, той врешті-решт справді забуває, що треба самому подивитись і помізкувати.

Парижани плавом пливли до Сен-Дені, але до старого абатства доходили тільки поодинокі чи щонайбільш удвох — приятелі, аби захищати один одного. Врешті там же не абихто, а сам антихрист; за це промовляло майже все, бо як міг би хтось відлучений від церкви так довго вистояти проти всієї Ліги, іспанських армій, Філіппового золота і папського прокляття? Двоє небагатих міщан одного дня прокрались до монастирського саду, набравши з собою харчів, сховалися там і вирішили чекати, поки не побачать короля. І справді, та почвара з'явилася в ту ж мить, наче диявол, викликаний заклинанням, тільки що не в сірчаній хмарі. Він не має при собі навіть охоронців, і не в обладунку, й не при зброї; та й убраний не по-королівському. І вже знайшов нас, хоч не міг бачити крізь живопліт. Ні, таки щось тут нечисте.

— Величносте! Ми без ніяких лихих намірів.

— І я теж.

— Присягаємось, ми ніколи не вірили, ніби ви антихрист.

— Та й я не мав вас за таких дурнів. А тепер час нам познайомитися ближче. Адже нам, усім трьом, ще довго разом жиги.

На його знак вони вийшли з криївки, і незчувся він, як уже впали перед ним на коліна. Він добродушно посміявся з їхніх спантеличених облич, а тоді враз почав серйозно розпитувати про недавню скруту; а коли вони розповіли про якесь там борошно, що його справді добували на кладовищах, — тепер їм і самим уже в те не йнялося віри, — король заплющив очі й поблід.

Про цю зустріч вони потім розповідали безлічі цікавих, але ті допитувались не так про слова короля, як про його вигляд і поведінку. Чи він лихий, чи добрий.

— Він сумний, — заявив один з тих двох, що побачили його зблизька. Другий заперечив:

— Звідки ти знаєш? Він же весь час жартував. Хоча… Справді…— і той, котрий побачив у королі жартуна, затнувся.

— Хоча… Справді…— повторив, засумнівавшись, і той, котрому король видався засмученим.

— Він великий чоловік. — Щодо цього обидва були згодні.— Високий на зріст, не пихатий, такий простий, що аж страшно, еге ж, такий простий, що…

— Що хочеться подати йому руку, — докінчив другий. Перший збентежено мовчав. Він мало не прохопився, що вони падали королю в ноги.

Там-таки, в монастирському саду, король прийняв одного дня пастора ла Фея, що вів за руку якусь жінку під запиналом.

— Ми ввійшли непомічені,— такі були перші слова старого. Анрі не розумів, у чому річ; він перевів погляд з пастора на жінку, але запинало на ній було щільне.

— Непомічені і неждані,— квапливо відказав він, бо поспішав до Габрієлі.

— Величносте! Сину мій, — сказав старий. — Бог нічого не забуває, і, коли ми найменше сподіваємось того, він виставляє нам перед очі наші вчинки. І той, хто їх чинив, не повинен зрікатися їх.

Аж тоді Анрі зрозумів. Цю жінку він, певне, знав — бозна-де і в бозна-які дні. Марно він шукав якогось знаку на її неприкритій руці. Жодного персня; але пальці були набряклі й порепані від роботи. Він перебирав у думці імена, боячися, що за ним підглядають, і йому хотілось озирнутися на вікна будинку.

— Вона нашої віри, — сказав ла Фей і відгорнув запинало їй з обличчя. Перед Анрі стояла Естер з Лa-Рошелі; колись він кохав її, як і двадцятьох інших, і, може, палкіш, ніж десятьох із них, — хіба тепер вгадаєш? А зараз він ішов до Габрієлі.

• Предыдущая
• 37/196
• Следующая