Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 27

• Предыдущая
• 27/196
• Следующая

Пані де Сурді з суворою міною прийняла гаманця, якого король видобув з-під свого червоного плащика. Гаманець був шкіряний, вона висипала його вміст на долоню, і аж тоді обличчя її проясніло, бо там були чималенькі самоцвіти. Вона прийняла їх як королівську обіцянку дарувати ще більші — «в належний час», висловила вона свою надію. Під час цього вступного торгу дама стояла перед королем сама, посеред великої зали на першому поверсі замку, з якої був вихід і в сад, а зі стін на них дивилися портрети кількох маршалів, які були в цьому роду, і зброя, яку вони носили, і знамена, які вони добули в бою; все це було аранжовано вельми урочисто.

Король думає: «Як же воно буде? Вже й ці кілька сапфірів та топазів мій Роні позичив мені зі своїх запасів украй неохоче». Це жахлива жінка, від неї ж очей не відведеш. Такими маленькими й сухими, кажуть, бувають тільки отруйниці. Пташине личко, біле-біле — аж неприродно біле, думає він, почуваючи глибоку відразу, хоча, власне, очевидно, що це в них фамільна риса; одначе те, що одній надає принадності, в другій нагадує про отруту й смерть.

Господар замку мав велику лисину, що червоніла від найменшого хвилювання. Він був завзятий мисливець, порядний чолов'яга. Пан Сурді, низенький, широкий у стані, не бентежився нітрохи, хоч поводився тихенько й скромненько. Зате Шеверні, колишній канцлер, вирізнявся з-поміж усіх: він був тут найвищий на зріст і грав роль красеня, хоч десь-інде його б назвали безбарвним і казенно-сухим. Правда, вбраний він був найстаранніше — завдяки своїм взаєминам з господинею.

Анрі окинув усіх трьох панів одним поглядом. Щодо чоловіків він мав великий досвід, який його не підводив. А жінки… Побачимо. Вони завжди вводять нас в оману, і винні тут не вони, а наша уява. Габрієль стоїть поруч своєї сестри Діани. Зворушлива родинна сценка: дві скромні й милі дівчини. Анрі мало не забув, що одна — жадана жінка, незрівнянна в красі й величі, мета життя, яка поглинула все його серце. Нам завжди здається, що ми до останньої миті владні над собою й можемо відступити.

Така жінка, як пані де Сурді, розуміє це. Тому вона рішуче кивнула рукою вбік, понад розчепіреними ребрами-зборками свого барвистого криноліну, і Габрієль випустила Діанину руку й ступила насередину, до Анрі. Він спочатку мовчав, бо відкривав наново свою любов, і такою вона сходитиме перед ним щодня неминуче, як сонце. Ні, він не може відступити, як відступив був колись.

Тим часом зала наповнювалась людьми. Двері до неї стояли навстіж, як і брама замку, і через вестибюль видно було, що па подвір'я одна за одною в'їздили карети. Кавалери й дами в святкових уборах з'їжджалися з усієї околиці. Вони приїздили, наче на заручини, й, зацікавлено перешіптуючись, тислися попід стінами; і ось таки навіч побачили, що зробив король. Він підняв руку красуні д'Естре майже до своїх уст і надів їй па палець каблучку — правда, не таку, щоб у дам загорілись очі. Вузенький обідочок з кількома діамантами, скромний перстеник, якого міг би надіти на палець бідній падчерці найменший син у родині. А тоді господиня жезлом дала знак служникам подавати перекуски. І зразу до зали вступила тріумфальна процесія фруктових вод, мигдалевого молока, мармеладів та шербету; служники вносили й ставили вже накриті столи з паштетами та вином — під наглядом величного кухаря, що корився помахам жезлу. Твердо стискаючи той жезл у сухій руці, пані де Сурді ледь-ледь поводила ним, майже як фея. На її рудій перуці гойдалися зелена й жовта пір'їни. Голову вона повертала достоту як Габрієль — надзвичайно схоже, тільки грація тут оберталась на карикатуру, насолода — у відразу. Яке ж бо споріднене все на світі!

Приваблені стравами, гості забули про свою нерішучість, посунули на середину й почали галасливо сперечатись за місця. Найзначніші з них просили придворних підвести їх до короля, щоб вони могли запевнити його у своїй відданості, а це було так потрібно, бо зовсім недавно вони билися проти нього у війську Ліги. Хоча це був для нього чистий виграш, він сказав просто, що кожен добрий француз визнає його й служить йому; а втім довго ні в ким не затримувався й поговорив тільки з герцогом де Лонгвілем. Той теж залицявся до Габрієлі; вона вагалась чи й досі вагається, кому віддати перевагу — йому чи Бляклому Листові. Оце такі вони… У цього штучно вибілене волосся й дівоче обличчя — такі були в моді при дворі Генріха Валуа. І все ж він не боягуз: якось, бувши в однієї дами, в самій сорочці, вколошкав її чоловіка, коли той удерся до спальні. Розкажи про це Лонгвілю! Король змушує його говорити, і Габріель д'Естре ображено відходить. Вона, звісно, могла б виправдатися, що її віднесло вбік у тисняві, яка пануває в залі, бо всі пхаються чи побачити короля, чи захопити щось із їжі. Все це товчеться, пріє, гостро тхне, над стовпищем колихаються пір'їни, а шиї, в кого довша, підносять над збриженими комірами голови, які наче витають у залі, позбавлені тіла.

Короля й самого крутило туди й сюди і занесло аж у другий кінець зали, де один куток був відгороджений стіною з по-селянському кремезних служників. Господиня чекала його там, піднісши жезл, немов принаджувала короля чарами. Його посадовили за осібний стіл, і панове де'Естре, де Сурді й де Шеверні стоячи прислуговували йому: перший подавав вино й диню, другий — жирного коропа, третій — паштет із дичини, щедро приправлений трюфелями. На короля раптом напав сильний голод, проте він спершу зажадав, щоб Габрієль д'Естре посадили біля нього. Але її не могли розшукати. Замість неї над королем схилявся батько, пан д'Естре, наливав йому вина й говорив із щирим обуренням, бо лисина в нього почервоніла:

— Величносте! Мій дім — це якесь кубло розпусти. Якби я вночі надумав обійти спальні цього замку, щоб помститися за честь родини, від тієї родини нічого б не лишилось. Та яке мені з того пуття буде? Тільки мені й утіхи, що ота парочка перелюбників у Іссуарі.

Він мав на увазі свою дружину й маркіза д'Алегра. Король спитав добрягу, яким це чином саме та парочка може давати йому втіху. Пан д'Естре відповів, що маркіз д'Алегр викликає загальну ненависть у підлеглому йому місті, яке він мусить обдирати задля пані д'Естре: адже її жадоба невситима. І це для них добром не скінчиться… В ту хвилину подали жирного коропа. Пан де Сурді, чия черга була обслужити короля, не говорив про домашні прикрощі, дарма що на лобі в нього було виразно видно гіллясті роги. Ні, його тривожило тільки місто Шартр із округою. Колись він сам правив містом, а округою порядкував його приятель де Шеверні, поки їх обох не прогнано внаслідок дедалі більшого беззаконня й занепаду королівської влади. На думку коропа — бо пан де Сурді був схожий на нього, — королю слід було брати не Руан, а саме Шартр, неодмінно Шартр. Неодмінно, — підтвердив і колишній канцлер, що змінив коропа й подав королю паштет із куріпок, щедро приправлений трюфелями. Цей блідий урядовець виявився спритним як ніхто — насамперед у ролі лакея, але й у своїй незвичайній обізнаності з королевими намірами та уподобаннями.

— Величносте! — мовив він поважно й проникливо. — Ви можете примусити ваше місто Руан здатися вам, і цим зразу вбезпечите свою провінцію Нормандію. Та це коштуватиме дуже багато крові. А ваша величність самі не раз казали, що ви тільки з великою скрухою бачите, як ваші підданці лежать трупом на бойовищах, і що де ви виграєте, там ви й програєте. Тим часом один високий урядовець, якого в цих краях добре знають, запросто зміг би привести Шартр до покори вам шляхом переговорів. — Ось як добре знав він, чого хоче король, та й голос мав такий сповнений гідності!

Настала черга пані де Сурді: на порух її жезла внесли велику накриту миску, і, коли підняли срібний ковпак, з'явилась, наче жива, фігурка Амура, лукавого хлоп'яти з пальчиком біля уст, із трояндами в кучерях, з повним стріл сагайдаком. Поки всі дивувалися з того гарненького лучника і по залі лунали охи та ахи, пані де Сурді, в рудій перуці з жовтою та зеленою пір'їнами, піднесла перед королем свій жезл і спитала:

• Предыдущая
• 27/196
• Следующая