Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 26

• Предыдущая
• 26/196
• Следующая

— Я й так сказав забагато, — зауважив коханець Габрієлі. Те саме відчував Анрі: йому було соромно, що він усе це почув. «Щирі зізнання того, кого я збираюсь пограбувати, засоромили мене». Бо він уже забув, як допіру, в хвилину ясновидіння, ладен був піти на що завгодно, на будь-які приниження, на добровільну сліпоту, на муки сорому, аби тільки домогтися свого.

Вершники виїхали на галявину — ту саму, звідки почалася їхня пригода; вона була залита місячним сяйвом. Кожен ураз побачив, що другий поважний і блідий; і тоді Бельгард у цій глибокій самоті заговорив як придворний.

— Величносте! Не вимагайте, щоб я хвалився своєю молодістю, — попросив він. — Щасливий король і в сорок років молодий. А я… сьогодні, може, останній день щасливий.

— Ти чогось дуже жовтий, Бляклий Листе. Навіть місячне сяйво цього не приховує. Крім молодості має вагу здоров'я. Тобі треба поїхати на води, Бляклий Листе.

Де б не був Анрі, завжди й усюди йому треба стерегтися ворогів. Одного дня між двома ворожими арміями прокрадається якийсь селянин. З лантухом соломи на голові йде він чотири милі лісом, виходить до замку Кевр, через міст входить па подвір'я, і там його гукає служниця:

— Стій, діду! Кухня з заднього боку.

Їй щось тицьнули в жменю, вона вкрай здивовано розглядає ту річ і врешті виконує те, про що її пошепки попросили. З дому виходить Габрієль д'Естре.

Boна бачить низенького селянина, сивобородого, згорбленого; темне зморшкувате обличчя, як звичайно в простолюду.

— Чого тобі?

— Я приніс панночці звістку. Тільки не скажу, від кого, — той пан не хотів.

— Кажи або йди собі.— Габрієль уже сама повернулася, щоб іти. Але вона вчасно помітила жвавий і розумний погляд старого. «Чи це справді селянин? Де я вже бачила ці очі?» Правда, тобі слід було першого разу краще роздивитися їх.

— Величносте! — скрикнула вона, злякалась і додала стиха: — Який ви бридкий!

— Я ж казав, що прийду ще.

— В такому вигляді! Невже я не гідна того, щоб ви з'явились у шовку й оксамиті, з почтом?

Анрі засміявся в сиву запилюжену бороду. «Ага! Я був застарий для неї. Цей селянин старіший, ніж узагалі може бути король. Коли так, то я вже щось виграв. Ще трохи, і вона вирішить, що я вродливіший, ніж Бляклий Лист, коли я прибуду з усією помпою».

Габрієль неспокійно озиралась на дім, та у вікнах поки що не видно було нікого.

— Ходімо! Я покажу вам ставок, де коропи.

Вона побігла попереду, і Анрі пішов за нею, широко ступаючи. Обоє зайшли за дім. Анрі посміювався в бороду. Вона вже пишається залицяльником-королем і нізащо не хотіла б показати його своїй рідні в подобі брудного селюка. Успіхи є.

За будівлями сад незабаром почав спускатися в діл, тож і добре: їх не буде видно. До ставка вели між кущів широкі сходи, засипані жовтим листям. Раптом Анрі двома-трьома стрибками збігає аж униз. Випростаний, уже не схожий на селянина, він стоїть там і чекає, що Габрієль не йтиме, а пливтиме, як тоді, коли вона, ступаючи на верхню сходинку, ввійшла йому в серце.

Вона хвильку вагається, тоді опускає ногу на першу сходинку. Одна рука підтримує разок перлів, друга ковзає по поруччю — достоту як того разу. Довгі темні вії опущені. Вона не йде, а пливе. Диво рівноваги й розкутості, пружності й величі знов являється йому. Серце в нього калатає, очі набігають слізьми. Це триватиме вічно — так почуває він. Коли вона підходить, вії ще затінюють її погляд. Та ось вони піднімаються — в голубих очах та сама чарівлива непевність. Ніхто не міг би сказати, чи знає вона, що робить.

Анрі про те не питав. Він бачив її коси, її обличчя. Світло, що точиться з захмареного неба, кладе на її золоте волосся спокійний, мов благодать, полиск. А обличчя від того світла матово-біле, і ця білість заворожувала його. Він труснув головою.

— Ваша величносте, ви не задоволені своєю слугою, — сказала Габрієль д'Естре вельми витончено-скромно й схилила коліно перед королем — трішечки, не надто низько. Анрі квапливо підвів її, вхопивши за лікоть. Це він уперше доторкнувся до її тіла.

Доторк той нагадав йому два відчуття, в яких би він нізащо не посмів їй признатись. Перше — поруччя з гладенького старого мармуру, нагрітого сонцем, там, на півдні, в його рідному Нераку. Він проводив по них рукою й почував себе вдома. І друге — один кінь, колись давно, в юності. Він гладив живу трепетну шкіру і відчував свою владу й водночас захват.

— Величносте! Що ви робите? Ви ж мене забруднили.

Він пустив її руку — на ній лишилась чорна пляма. Анрі почав губами стирати її. Габрієль не хотіла цього дозволити, дістала мереживну хусточку; але, торкнувшись його обличчя, хусточка вбралась у сажу, як і рука.

— Ще й це, — мовила вона, невдоволено засміявшись; але він пережив мить захвату, мить любові без меж і без кінця. Її рука під його губами… «Габрієль д'Естре, твоя рука, яку я цілую, має смак квітів, смак папороті з моїх рідних гір. Такий смак у сонця й предковічного моря — гарячий і гіркий, бо я люблю створене в трудах, у поті лиця. В тобі є все — хай бог простить мені, і сам він теж є в тобі».

Аж тепер він помітив її невдоволений усміх і теж засміявся — дуже лагідно й тихо, чим зразу скорив і власкавив її. Обоє й далі сміялись без причини, наче діти, аж поки Габрієль затулила йому рота рукою і в ту ж мить озирнулась, повернувши голову отим незабутнім рухом, — немовби їх у цих хащах хтось міг підгледіти. Та вона тільки хотіла нагадати йому, що ця їхня зустріч таємна, і Анрі зрозумів. Тоді він спитав її відверто про її тітку де Сурді й про те, що вона воліла б дістати: коштовності, шовк, гроші?

— Мабуть, посаду для пана де Шеверні,— не бентежачись, відповіла Габрієль. — І для пана де Сурді,— ще сказала вона. Потім хвильку повагалась, але врешті спокійно додала: — Мені й самій потрібна посада для пана д'Естре, бо мій батько тепер у жахливому настрої. А щодо коштовностей, шовку та грошей, то я сама не знаю, що мені любіше.

Анрі запевнив, що наступного разу привезе з собою і те, й друге, й третє. Але, щоб призначити трьох згаданих панів губернаторами, йому необхідно спочатку чимало здобути — міста, землю, а ще — одну спальню. Він описав, де та спальня міститься.

— Сходи в одній з ажурних вежок ведуть нагору до бічного крила… Там я з нею спав, — докінчив він раптом, але не власним голосом, а голосом першого стайничого. Габрієль упізнала той голос і закусила губу. Маленькі перламутрові зубки вп'ялись у неї. Анрі дивився й віри не йняв: усе в Габрієлі було прекрасне, як день, як вічний перший день. Лиш від сьогодні ніс її вигинався так зграбно, а чи були ще коли на світі такі довгі, золотаво-каштанові вії! І такі рівні, високі й тонкі дуги брів! Годі й подумати, що вона може підголювати їх.

Габрієль д'Естре провела короля через сад у поле, щоб він не зустрівся ні з ким із дому. І тепер, у подобі селянина пробираючись між двома арміями, він замість принад Кевру думав тільки про добру нагоду взяти Руан. Ліга поставила над цим чудовим містом свого коменданта, якому… леле, ще давно, у Варфоломіївську ніч, відібрало розум, і тепер він сварився з городянами, замість відбудовувати укріплення та запасати продовольство. Королю таки справді слід було спрямувати всі свої сили на здобуття Руана; він так і вирішив і вже оголосив. Та коли він усе ж таки змінив намір, люди почали дошукуватися, звідки ця зміна, і дуже легко дошукалися родини д'Естре та де Сурді на чолі з їхньою перлиною й принадою. Бо ж король відверто, з сильним ескортом поїхав до Кевру.

Першого-таки разу там його дожидали всі в повному складі, бо їх повідомлено: нині де Сурді в цупкому криноліні, панове д'Естре, де Сурді, де Шеворні й усі шість дочок, з котрих при гостях залишились тільки Діана й Габрієль. Менші, вже знаючи, що тут обговорюватимуть поважні справи, підстрибом подались геть.

• Предыдущая
• 26/196
• Следующая