Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 51

• Предыдущая
• 51/59
• Следующая

Вона вчила його сумлінно й строго і навіть напередодні контрольної в його класі сама не пішла із старшими дітьми до театру, як її не умовляли піти і Марина Петрівна, і Ліна Павлівна.

– Я з ним усе мушу повторити,- твердо сказала Катя. – Навіщо я тоді цілий місяць морочилася?

– Я повторю з ним,- сказала Ліна Павлівна.

– Ні,- похитала головою Катя. – Це мені доручено, і я мушу довести до кінця. Адже я знаю всі його слабкі місця і всі його хитрощі. Коли я піду сьогодні в театр, а він завтра принесе двійку, я собі місця не знайду.

Льоні, Асі, Лені й іншим дівчаткам і хлопцям було дуже шкода, що не йде Катя, але вони знали – слово Каті непохитне. Як же можна було не поважати і не слухати таку подругу?

Важко сказати, хто був її найближчим другом. Вона була в добрих взаєминах взагалі з усіма дітьми, навіть з меншими – Тонею, Зіночкою,. але, можливо, найдужче вона дружила з Льонею Лебединським і з німим Ванею великим, та ще з тими дівчатками з Ленінграда, яким уперше написала листа.

Інколи вона сідала десь у куточку і писала, писала, забувши про все на світі. Мабуть, з ними вона була найодвертішою.

Її ніколи не бачили ні сумною, ні особливо веселою, але завжди заклопотаною. Справді, у неї ж було багато справ, крім шкільних уроків. Головне, садок.

Коли діти тільки-но приїхали, за дитбудинком було лише велике порожнє подвір'я.

– Отут у нас буде сад,- сказала тоді Марина Петрівна.

На багато гектарів коло них простягся сад Академії наук, їх розділяв лише невеличкий паркан, і якось працівники саду помітили, що діти стоять під парканом і дивляться в їхній сад.

Невеличкий, підстаркуватий вже чоловік, з чорними звислими вусиками, які надавали йому дуже затишного вигляду, набрав повні жмені слив і підніс їм.

– Нате, дітки.

Але діти вмить розбіглися. Може б, хто з малих і взяв, але старша дівчинка з темними сірими очима і темно-русявим волоссям строго глянула на інших, ніби заборонила брати.

«Вони гадають,- подумала Катя, а то була вона,- що нас сливи і яблука спокушали. Мені просто на сад приємно було дивитися».

Невисокий чоловік з вусиками – професор-академік, як потім виявилося, замислено поглянув дітям услід,- які вони були ще тоді худі й бліді! – почухав зовсім не по-професорськи потилицю і сказав своїм співробітникам:

– А чого нам їх не пустити до саду? Коли вони там і з'їдять якесь яблучко чи грушу, хіба нам збитки від того будуть? Адже діти…

І він того ж дня послав одного із своїх помічників на переговори до Марини Петрівни.

Після того Марина Петрівна зібрала дітей і сказала їм:

– Вам дозволяють гуляти в Академічному саду, а за це ви допоможете зібрати фрукти. Ви розумієте, як вам довіряють? Це велика честь нашому будинку. І я певна, що ви не підведете і, коли збиратимете фрукти, мені не доведеться за вас червоніти.

Їй таки довелося почервоніти, та не від сорому, а від задоволення. Працівники саду гостинно зустріли дітей, а професор Петро Петрович, дивлячись чомусь убік, ніби йому було ніяково, сказав:

– Їжте, дітлашня, скільки хочете. Бачите, який урожай, а вам поправлятися треба.

Але та сама русява дівчинка глянула багатозначно на всіх, особливо на Бориса і на Ілька, відповіла:

– Дякуємо. Ми прийшли вам допомагати, а не їсти.

Ну, невідомо, ручитися не можна, як хто поводився, але працювали сумлінно – підбирали падалицю, згрібали і палили листя. Це було так весело і цікаво – працювати всім разом. А Катя весь час розпитувала Петра Петровича про все, що воно й до чого.

«На дорогу» (перебігти з хвіртки у хвіртку) їм усім все-таки поклали в кишені яблук, а після кількох днів роботи сторож саду привіз до дитбудинку на тачці три великі плетені кошики яблук, груш і слив.

– Це зароблено на трудодні, прекрасно працювали! – розвівши руками, серйозно пояснив Петро Петрович,- мовляв, хоч-не-хоч, а розплачуватися треба!

Марина Петрівна розцвіла в усмішці.

– Ми беремо шефство над вашим садком,- продовжував професор. – Як це можна, щоб таке гарне місце гуляло! Це просто злочин. Вирішили виділити для вас саджанців, даємо бульби багаторічних квітів,- хай діти привчаються ростити дерева і квіти. Пам'ятаєте, як Чехов сказав, Антон Павлович, устами одного з своїх героїв: «Коли я саджу берізку і потім бачу, як вона зеленіє і гойдається від вітру, душа моя сповнюється гордістю».

Катя підійшла ближче і уважно слухала, дивлячись на професора,- як він гарно говорить!

Професор захопився своєю улюбленою темою.

– А про квіти ви знаєте,- він звертався вже до дітей – Каті, Льоні, Асі і, забувши про їхні роки, говорив, як з дорослими: – Зараз нам доручили розробити велике положення – це буде постанова самої Ради Міністрів. Подумайте, Рада Міністрів схвалить постанову про впровадження квітів у побут людей! От! – Він підняв палець угору. – Аякже! Ми йдемо до комунізму – наше життя мусить бути красивим, благородним, і це все можливо, це все в наших руках! Правда? – Він поклав руку на плече захопленої його словами Каті. -Ми з вами мусимо зробити прекрасний сад!..

Прекрасний сад!

Другого дня цілий вечір Катя і Льоня сиділи і малювали план прекрасного майбутнього саду, бо Петро Петрович пообіцяв прийти і разом з ними все розробити, а вони хотіли підготуватися до його приходу.

– Оце буде алея,- пояснювала потім йому, трохи хвилюючись, Катя, – отут, навколо піонерської лінійки, можна посадити порічки, агрус і малину. Отут вишні і сливи, а яблуні на цьому кутку, правда? Клумби з квітами мусять бути скрізь, а на лінійці, навколо щогли з прапором, найголовніша – як зірка, правда? А отут, за яблунями,- Катя трошки почервоніла,- отут ми посадимо тютюн.

– Тютюн? – здивувався Петро Петрович. – Навіщо?

– А він вечорами так добре пахне,- тихо пояснила Катя.- І потім ми зріжемо листя, і у нас буде власний тютюн,- сказала вона зовсім розгублено. – Я вмію складати папуші.

– Хіба у вас палять цигарки? – засміявся Петро Петрович. Але Катя вже опанувала себе.

– Ні, – засміялася й вона. – Ми подаруємо його дорослим. Ну, в госпіталь… Ну, нашим шефам… Хіба це погано?

Петра Петровича навіть зворушила ця дівчинка з таким розумним щирим обличчям,- і він не тільки погодився, але й палко підтримав її бажання посадити тютюн.

Він вніс кілька поправок до плану.

– Дубки треба тут посадити між кущами, щоб затінок кущів беріг деревця від сонця й спеки. А потім, навпаки, дубки оберігатимуть ягоди. А от яблуні на хорошому місці. Лінійку треба трошки посунути, щоб не так близько до альтанки. А загалом добре! Ходімо розміряємо.

Вони ходили порожнім подвір'ям – Петро Петрович, Катя, Льоня, Ася, Тоня й інші діти – і вже бачили майбутній сад.

Катя весь вільний час від занять віддавала цьому саду. Вона читала книжки, які давав їй Петро Петрович, вона виписувала з журналів усе, що стосується розведення квітів, плодових дерев, і тоді ж заснували гурток юних мічурінців, а її обрали головою.

Гаряча робота почалась навесні.

Вона нікому про це не казала, але вона мріяла, щоб цей сад хоч трошки нагадував той далекий колишній їхній сад біля школи, який насадив її батько. Вона згадувала – і там багато хлопчиків і дівчаток – школярів працювали коло саду.

Вона ніколи про це не казала. Може, вона й не пам'ятала добре, як там було, але їй так хотілося, щоб і тут швидше стало рясно-рясно, зелено-зелено. Щоб швидше високо-високо виросли каштани і тополі і щоб молоді дубки, які вона посадила з Льонею і Ванею, були швидше кремезними дядьками-дубами, а яблуні і груші щоб аж гнули свої віти від великих наливних плодів.

…І щоб було багато-багато квітів…

«Квіти розцвітають – це земля всміхається», – співала колись мама. І яких тільки веселих усмішок не було в тому саду біля школи! І троянди, і маки, і білі лілеї, і безліч різноманітних пишних жоржин.

З ранньої весни до пізньої осені школа була наче у великому букеті. І вона, Катя, завжди бігала в вінку, і мама вплітала квіти в коси.

• Предыдущая
• 51/59
• Следующая