Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 50

• Предыдущая
• 50/59
• Следующая

Тоня здригається, якийсь час мовчить, а потім каже тихо:

– Ні, я хочу тут, дома лишитися.

Марина Петрівна міцно пригортає до себе дівчинку і каже:

– От і добре, рідна моя дитинко. Ходімо швидше, скажемо, щоб принесли сніданок, а то незручно примушувати гостю чекати до обіду.

А в кабінеті Світланка сидить на колінах у матері незвичайно серйозна і докладно, як доросла, розповідає про те, як їх прийняли у піонери, і через кожні два слова: «Ми з Тонею», «Я з Тонею», «А Тоня казала»…

Мати слухає тільки її голосок і наче нічого не розуміє. Час від часу вона витирає сльози, задає одні і ті ж питання по кілька разів.

– А ти добре вчишся?

– Еге, я ж кажу, в табелі у мене тільки дві четвірки, а у Тоні всі п'ятірки. У мене з арифметики і з англійської мови.

– Ти вже вчиш англійську мову? – дивується мати.

– Аякже! Я ж уже в третьому класі. Ми з Тонею з самого першого класу сидимо вдвох на парті. Нас хотіли розсадити, так я плакала, і нас не розсадили.

Світланка чомусь уникає в розмові слова «мама», але ось раптом несміливо каже:

– Мамо… – І Зося вся тремтить від хвилювання, почувши вперше це слово. – Мамо, а нам з Тонею треба повні квитки брати, чи можна один на двох?

– Які квитки? – не розуміє мати.

– Ну, на поїзд до Ленінграда?

– А-а,- червоніє мати,- ні, тобі досить півквитка.

– І Тоні півквитка. От і виходить цілий. Я ж їй казала, що нам одного квитка досить,- сміється Світланка.

– Ти дуже хочеш, щоб твоя подружка їхала до Ленінграда? Вона згодна, щоб її перевели в який-небудь ленінградський дитячий будинок? – питає мати, не знаючи, що листа Світланці прочитала сама Марина Петрівна без останніх слів.

– Чому в дитячий будинок? – не розуміє Світланка. – Вона ж поїде до нас, додому.

– Світланочко,- каже мати,- у нас дуже маленька квартирка, твоє ліжечко ми поставили поруч з ліжком твого маленького братика Світика.

– Та ми можемо вдвох спати! – заспокоює Світланка матір і сміється знову. Подумаєш, біда, спати вдвох з Тонею! – Коли чергові не бачать,- каже вона таємниче, – я завжди до Тоні в ліжко перелажу, особливо взимку. Тільки Марина Петрівна не дозволяє, і ви їй не кажіть.

– А чом ти кажеш мені «ви»? – всміхається мама.

– Я ще не звикла,- ніяковіє Світланка і чомусь смутніє.

– Там дуже хороші дитячі будинки, в Ленінграді,- каже мати,- і згодом ми зможемо Тоню перевести туди.

Світланка не відповідає нічого.

– Ну, розкажи ж мені ще що-небудь,- просить мати.

Але Світланка вже не знає, про що розказувати. Саме заходять Марина Петрівна з Тонею.

– Прошу вас, ходімте перекусите до обіду. Світланочко, запрошуй маму до їдальні, а потім відпочинете з дороги.

– Тоню, можна тебе на хвилину? – раптом просунулася в двері голова Каті.

– Тоня з нами! – схопила Тоню за руку Світланка.

– Я зараз прибіжу! – кинула їй Тоня і, не дивлячися в очі, побігла до Каті.

Каті потрібно було негайно оформити стінгазету. А Ася і Льоня хворі, і Надя – усі художники як змовилися.

– Ну, нівгодинки, Тосько, добре? А то я не встигну уроки вивчити. Потім чергова Ліна Павлівна попросила допомогти купати малят.

Потім треба було вчити уроки!

Світланці дозволили не вчити. Але вона теж сіла.

– Я завтра ще піду в школу,- сказала вона,- і, може, мене викличуть. Я швидко вивчу, поки… мама спочиватиме…

І вона сиділа, як завжди, поряд з Тонею і старанно переписувала вправи з граматики, потім розв'язувала задачки. Інколи поглядала на Тоню сумними очицями і нічого не казала. Тоді Тоня, бачачи, як вона мучиться, сказала сама тихо:

– Ти не сердишся, що я не поїду в Ленінград? Я не хочу в чужий будинок.

І тоді вони обидві заплакали. Але підійшла Леночка і сказала спокійно, хоч сама трохи не заплакала:

– Ну, от дурненькі! Ви ж листуватиметесь, і ми всі з екскурсією поїдемо до Ленінграда і приїдемо до Світланки в гості.

Але всі, навіть хлопці, розуміли, що обом подругам дуже сумно і ця гостя не принесла їм радості, як усі матері, що приїздили за знайденими дітьми.

Другого дня стало трохи спокійніше, хоч Світланка була або незвично серйозною, або розгубленою. Лена, Катя, Марина Петрівна і Маша з Ліною Павлівною догадувалися, як насправді їй сумно і що вона лише стримує себе.

Правда, другого дня увечері «мама Зося» із Світланкою, Тонею, Зіною і Надею їздили до міста. Дівчатка показували їй Київ, і всі трохи розвеселилися.

Але третього дня несподівано знайома нам моторна поштарочка принесла телеграму на ім'я Світланчиної матері. Та страшенно злякалася. Щось із Світиком, майнуло в голові, або з чоловіком. Але те, що вона прочитала, водночас і заспокоїло, і приголомшило її. Вона прочитала: «Привозь обох дівчаток. Одержав персональну пенсію. Цілую дочок. Тато».

Коло неї з'юрбилися зацікавлені діти – Світланка, Тоня, Катя, Лена, Зіна, Ася, Льоня, Баня.

– Що трапилося? – спитала стурбована Леночка.

– Ні, нічого. Чоловік пише, щоб і Тоню привезти. Поїдеш, Тонечко, з нами? Тато кличе. І вона прочитала: «Привозь обох дівчаток. Цілую дочок. Тато».

Тоня поглянула на благальні очі Світланки, на ясні і строгі очі Каті, рідні, ласкаві очі Леночки, на схвильовану Машу, Ліну Павлівну, всіх дітей, на Марину Петрівну,- похитала головою і повторила те, що сказала вчора, тільки голосно і зовсім спокійно:

– Ні, я дома лишуся,- і додала: – Я вам писатиму – і Світланці… і татові.

Їй на одну мить здалося, що справді там, далеко, – її тато. В усякому разі, вона вважатиме його своїм татом!

І всім одразу стало легко, і навіть Катя, яка весь час суворо поглядала па Світланчину матір, раптом усміхнулася і сказала:

– Ми приїдемо влітку, шефи обіцяли таку екскурсію відмінникам!

– Я приїду обов'язково! Я так старатимуся, щоб і мене взяли, – сказала Тоня Світланці, взявши її за руку.

Два дні, які ще прожила в будинку «мама Зося», були вже зовсім спокійні. Тепер, навпаки, всі намагалися розважити і чимось догодити Світланці. І Катя з Леною навіть призналися одна одній, що вони непевні, як там буде Світланці, але Ліна Павлівна їх заспокоїла:

– Видно, батько дуже хороша, чула людина. Та й до матері Світланка звикне, у них у обох легка вдача, це Тоня найменшу дрібницю переживала б.

– Хоч би швидше листа від неї одержати, як їй там буде,- сказала Лена.

На вокзал пішли проводжати Ліна Павлівна, Лена, Катя, Тоня, Зіночка і Надя, і там, звичайно, не обійшлося без сліз! Зіночка і Надя несли по черзі довгу коробку. Це дівчата подарували Світланці свою улюблену ляльку Ясочку.

– Поглянеш на неї і нас згадаєш! – сказала Зіночка. Світланка хлипала і не випускала з руки Тонину руку, але старші

намагалися її розвеселити, вони жартували, сміялися до речі і не до речі.

– А тепер швидше додому! – сказала Катя, коли поїзд рушив. – А то ж у нас сьогодні на піонерському зборі зустріч з краснодонцем Жорою Арутюнянцем. Маша наказала, щоб не спізнювалися!

Господинею в саду була Катя.

Так відчували всі діти. І не тільки тому, що вона була вже другий рік головою гуртка юних мічурінців і членом ради піонерської дружини. Може, її тому й обрали на такі відповідальні пости, що вона була справжньою хазяйкою цього молодого нового саду.

Її дуже поважали всі діти, її навіть трохи побоювалися, бо вона була справедлива і пряма аж до суворості. Лагідна Леночка Лебединська завжди хотіла знайти якісь пом'якшуючі обставини для всіх, завжди заступалася перед Мариною Петрівною то за одного, то за іншого порушника дисципліни чи навіть просто ледаря. Адже і такі були – у великій родині не без цього! А Катя була невмолима і до себе, і до інших. Взявшись до якоїсь справи, вона вже не кидала її, поки не доводила до ладу. Вона, наприклад, взялася підтягти Бориса. Оцей ще Борис! Він взагалі був з лінощами, а після санаторію зовсім відбився від рук і тягнув назад показники всього будинку в школі. Всім дітям було соромно! На раді піонерської дружини доручили Каті йому допомогти, і в які шори вона його забрала!

• Предыдущая
• 50/59
• Следующая