Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 47

• Предыдущая
• 47/59
• Следующая

– Ну, от ще вигадала! – розсердилася Катя.- Гуля – героїня!

– Я думаю,- сказала серйозно Ліна Павлівна,- усі справжні піонери на неї трохи схожі, бо вона була справжньою піонеркою, а звичайно ж, у всіх піонерів мусять бути спільні риси. От у Каті є наполегливість, упертість у роботі, сила волі. Треба, щоб у всіх це було.

– Я дуже сердита,- мовила, насупивши брови, Катя. – Я знаю, я часто нестримана, різко кажу, коли мені що не подобається, а інколи ж я помиляюся! Не можна ж думати, що лише ти не помиляєшся! А Гуля була лагідна і добра. От Леночка, напевне, на неї схожа. А «спільні риси», справді, по-моєму, мусять бути в усіх піонерів.

Спільні риси! Легко сказати!

Які спільні риси можуть бути у малої Тоні з витриманою, незалежною Катею або з незрівнянно доброю Леночкою? Про Гулю нічого й казати! Але вона мусить наслідувати їх і позбавитися своїх хиб. Наприклад, сварки. Хіба можна уявити, щоб Катя так верещала, плакала і сварилася з Леночкою, Асею, Розою, як Тоня з Світланкою і іншими дівчатами через усякі дурниці? Потім – упертість. Тоня ніколи не відповідає грубо ні вихователькам у дитбудинку, ні вчительці в школі. Але вона може насупитися і замовкнути і, як спересердя раз сказав Борис: хоч чорта їй дай – ні пари з уст. І сама ж вона розуміє, як це нечемно і, може, образливіше за слова – адже це її найближчі люди, вони так піклуються про всіх дітей, про неї, Тоню.

Потім – секрети. Це хиба чи ні? Їй часто виговорюють і Леночка, і виховательки. У неї вічні секрети із Світланкою, і за це на них сердяться інші дівчатка. Але що ж поробиш, коли справді є багато речей, про які можна говорити лише із Світланкою?

Хоча незрозуміло – чому, наприклад, секрет для Зіни і Наді, що у неділю в них буде кіно? Адже однаково всі довідаються. А для чого ж треба робити страшні очі і казати: дай чесне слово під салютом, що нікому не скажеш? Або – що у Асі по контрольній з літератури не п'ять, як завжди, а чотири з мінусом. Або – що Олена Іванівна шиє до свят нові блузки старшим і, можливо, середнім, і всі клаптики обіцяла для Ясочки. Це ж усе таке, що всі можуть знати! А вони вже звикли завжди в куточку: шу-шу-шу та шу-шу-шу. І хлопці небезпідставно презирливо кажуть: Тонька і Світланка, як дві кумоньки, все у них таємниці і секрети.

Як ніхто не розуміє, що це зовсім не для того, щоб когось образити, а просто так цікавіше. Все-таки треба про це поговорити з Катею. Як вона ставиться до секретів і з ким у неї секрети?

Адже, напевне, у старших дівчат теж свої таємниці, тільки ніхто про це не знає. А про Тонині і Світланчині секрети завжди весь дитбудинок дізнається!

Звичайно, у них були свої таємниці і секрети – у старших дівчат. Зараз вони готувалися до іменин. Ще ж Тоня не знала, що в той день, коли її приймуть у піонери, в дитбудинку справлятимуть її день народження. Про день народження (а не про те, що справлятимуть) їй сказала напередодні Марина Петрівна.

– Ти знаєш, Тонго, як добре випало. Ми встановили з Леночкою (ну, Леночка ж усе знала – у Тоні навіть краплини недовір'я з приводу цього не виникло), що саме завтра тобі сповниться десять років. І якраз тебе і в піонери приймають. Бачиш, який у тебе знаменний день.

– Завтра день народження Тоні, правда? – засміялася Світланка. – От добре.

– І знаєте, як випадково збіглося,- ледве стримуючи сміх і намагаючися говорити серйозно, продовжувала Марина Петрівна, – завтра день народження Каті і Ліни Павлівни. Не забудьте привітати їх!

Ну, це вже справді – стільки подій в один день! І як це раніше Марина Петрівна не сказала!

Невідомо, що думали старші. Малятам, звичайно, діла було мало до всього цього, а от середні справді зашушукалися, і не тільки Тоня із Світ-ланкою почали готувати подарунки.

Щодо Ліни Павлівни Тоні одразу спала на думку блискуча ідея – обклеїти якусь невеличку коробочку черепашками, яких так багато привезла Тоня з Криму, і це буде коробочка для пудри!

– Вона ж не пудриться! – заперечувала Зіна.

– Нічого,- сказала Тоня,- буде для голок, або для марок, або для чого схоче. А Каті?

– У мене є хусточка, яку я обв'язала для Ясочки. Хай це буде Каті, а Ясочці я іншу обв'яжу,- запропонувала Світланка.

– Так це ж буде лише від тебе, а треба від усіх,- зауважила Надя.

– У мене є дуже гарна листівочка, – сказала Зіна, – кицька і дівчинка.

– Давайте все зберемо: хусточку і листівку, ще що-небудь, пов'яжемо червоною стрічечкою, у мене є, збереглася від цукерок! – сказала Надя.

Тоня мовчала. Вона думала – що є у неї? Це ж Каті! Хорошій такій Каті!

– Гаразд! – раптом сказала вона. – Давайте швидше зробимо коробочку Ліні Павлівні, а тоді Каті, а то ми не встигнемо.

Звичайно, коробочка вийшла не така акуратна, як ті, що продавали на пляжі над морем, але не набагато гірша. Зверху, куди черепашок не вистачило, Надя намалювала синє море і білий парус. У всякому разі, дівчата були задоволені! Для Каті була тоненька крихітна хусточка, обв'язана синім муліне.

– Звичайно, витирати ніс нею не можна,- сказала повчально Світланка. – Вона не для того, вона тільки для краси. Коли Катя піде в театр, її треба надушити одеколоном і покласти в кишеньку на грудях, щоб кінчик стирчав. Отак!

Світланка приклала хусточку до удаваної кишеньки на грудях і закотила очиці, уявляючи, що це вона сидить з такою чудовою хусточкою в театрі!

Листівочка теж була дуже симпатична. Дівчинка, трохи схожа на Світланку, і кошеня – трохи схоже на Зіночку. Справді, з такими ж великими зеленкуватими очима. Це помітила Тоня, і всі погодились.

Червону вузеньку стрічечку старанно випрасували, і вона була як новенька.

– А я,- раптом тихим шепотом промовила Тоня,- може, я напишу їй віршик на звороті. Я сама вигадаю.

Зіна і Надя здивовано і недовірливо поглянули на неї. Світланка ж захоплено залопотіла:

– Звичайно, звичайно! Ти вигадай віршик. От буде здорово! Ніхто не догадається таке подарувати і ніхто не повірить.

Але ж ще треба було його написати! І віршик мусив бути схожий на справжні віршики, які друкуються в книжках.

Тоня сіла писати, а Світланка сіла спиною до неї з таким виглядом, ніби Тоні доручили найважливіше державне завдання, а Світланці – її охороняти.

Коли проходила Роза і хотіла щось спитати, Світланка засичала:

– Ш-ш-с. Тоня пише вірші! Роза пирснула і побігла далі.

– Нікому не кажи! – суворо наказала Тоня, не повертаючи голови. – Може, ще не вийдуть. Не думай, що це так легко. Я ж ніколи ще не писала.

Вона щось закреслювала, писала, переписувала. А Світланка сиділа мовчки – так наказала Тоня,- і час від часу зітхала. Нелегко писати вірші! Адже однаково, коли пише Тоня, муки творчості мусять терзати і Світланку!

– Слухай! – переляканим шепотом озвалася, нарешті, Тоня. Світланка витріщила і без того витріщені круглі очі.

– Тільки не смійся,- раптом зауважила Тоня. Світланка зробила заперечливий жест. Хіба це можливо?

І Тоня почала схвильовано читати:

Весною я гулять піду,

Багато квітів у саду.

І поміж них цвітуть розкішні

Троянди, незвичайні, пишні.

А ці троянди посадила

Одна подруга наша мила.

Нехай же і вона цвіте,

Як квітка у саду, росте.

Ти, як троянда та, між нас -

Щаслива, гарна будь весь час!

Ні, першу мить Світланка не могла вимовити ні слова! Потім вона кинулася душити подругу в обіймах. Потім закричала:

– Зіно! Надю! Швидше! – ніби щось зайнялося і треба було негайно гасити. Тоня сиділа мовчки, зблідла і перелякана, ніби вона щось накоїла і сама не розуміє що.

Вірші були прочитані один раз, і двічі, і тричі, а подруги ніяк не могли отямитися від захоплення.

Особливо подобалися пишні і розкішні троянди!

– Ти будеш поетесою! – переконано мовила Світланка.

– Ти ще писатимеш вірші, правда? – спитала Зіночка.

– Напиши, як нас завтра в піонери приймуть! – сказала Надя.

– Добре, я спробую,- пошепки відповіла Тоня. – А Зіночка хай перепише вірші на листівочку.

• Предыдущая
• 47/59
• Следующая