Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 61

• Предыдущая
• 61/217
• Следующая

Бєлов глянув на небо, осяяне кристалами зірок, на бліде обличчя Зубова з твердими зморшками в куточках рота. Спитав замислено:

— А коли війна закінчиться? Ти ким будеш?

Зубов опустив очі, довбнув носком черевика землю, сказав понуро:

— Найімовірніше, грунтом, на якому ростиме щось таке підхоже. — ] зразу ж попередив — Та, поки я живий, я тимчасово безсмертний. Така в мене позиція. З неї я й стріляю.

— Один ти.

— Вірно, соліст, — сказав Зубов, — виступаю без хору.

— Не можна про це так говорити.

— А як можна? Як? — розсердився Зубов. — Нема таких слів, щоб про це говорити. Нема, і слід сподіватися, що їх ніколи потім не буде.

— Але ж ми будемо!

— Ми будемо. Правильно. А щодо себе і тебе не певний. Таке зобов'язання на себе не беру — вижити.

На госпітальному дворі лежало чорне, мертве, опале листя з каштанів, з даху капало. Немовби ці великі холодні обважнілі краплини відстукували час. Небо було вогким, важким, низьким. Біля дощаного сарая були складені труни, накриті брезентом. Щулячись, Зубов сказав:

— Ну ходім. Холодно, боюсь, застуджуся. Хворіти безглуздо. Мені тут кожна година мого життя дорога. — І додав турботливо: — І ти себе повинен берегти, може, навіть, більше, ніж я себе.

Повернувшись у палату, вони мовчки полягали на свої ліжка.

Отже, про Вайса Олексій Зубов дізнався від Бруно.

А Баришев читав цикл лекцій у школі прикордонників.

Тепер Зубову треба йти звідси. Гестапівці уже навідувалися в госпіталь, але Ельфріда не хоче відпускати його. Він сказав їй, щоб вона склала акт про його смерть. Ні до чого лишати за собою сліди.

Вайс дав Зубову явку в Варшаві. Спитав:

— Запам'ятав?

Зубов сказав, образившись на таке запитання:

— Можливо… — І простягнув руку.

— Таки ідеш?

Зубов кивнув.

Відсутність Хагена впинилася тільки надвечір.

Фішер, зловтішаючись, діловито допитував поранених. Потім Ельфріду.

Ельфріда сказала, що Хаген був виписаний ще напередодні. А вночі за ним прислали машину з гестапо, але не для того, щоб арештовувати: гестапівський офіцер поручкався з Хагеном і обняв його. Те саме підтвердив і єфрейтор Вайс, знаючи, що цю версію Ельфріді рекомендував Зубов. Ельфріда ладна була на все заради Хагена й останнім часом зверталася до нього тільки так: «Мій бог!»

Він знову сам серед ворогів, знову приречений на бездіяльність, мусить вживатися в чуже йому, огидне життя. І ждати, готувати себе до виконання того завдання, заради якого його сюди послали. Він вірив, що це завдання буде надзвичайно важливе, значне. Він не міг думати інакше. Тільки ця впевненість додавала йому душевних сил. У фашистських газетах і журналах була сила-силенна фотографій. Захоплені радянські міста. Згарища. Зруйновані будівлі. Страти народних месників. Шибениці. І трупи. Скрізь трупи. Трупи чоловіків, жінок, стариків, дітей. І над усім цим фашистські прапори із свастикою, ніби страхітливий ненависний павук уп'явся в російську землю. І він, Олександр Бєлов, змушений спокійно дивитися на ці знімки. Йому непогано: вилежується на м'якій постелі, його смачно й досхочу годують, його турботливо доглядають оці самі фашисти, і він — тепер Йоганн Вайс — один з них…

У госпіталь почали привозити танкістів з чорними опіками третього ступеня.

Йоганн не раз чув міркування Штейнгліца про переваги танкових з'єднань. Майор казав Дітріхові, що Сталін ще в середині тридцятих років зробив фатальну помилку, коли розформував могутні механізовані корпуси й замінив їх дрібнішими танковими бригадами. Так само необачно зробила й Франція. Розпорошивши свої значні танкові сили, вона створила цим найкращі умови для просування могутніх моторизованих німецьких з'єднань. І Німеччина негайно скористалася з цього: блискавично вбила могутні танкові клини в самісіньке серце країни. Штейнгліц теж твердив, що Радянська Армія не має не тільки спеціальної протитанкової артилерії, але й протитанкових рушниць. І те, що за радянським польовим статутом командир завжди повинен бути попереду, вести свою частину чи підрозділ у бій, — неоціненна послуга противникові: можна, як на полігоні, вибивати командний склад. Казав Штейнгліц і про те, що Радянська Армія не досить оснащена радіоапаратурою і більше покладається на лінійний зв'язок. Німецьким диверсійним групам не так уже й важко буде руйнувати лінійний зв'язок і тим самим позбавляти радянські штаби можливості керувати військами.

Про все це Йоганн інформував Центр. Він не знав, звичайно, й не міг знати, як було сприйнято його шифровку, коли Баришев доповів про неї Берії. Берія сказав:

— Що? Перебуваючи за рубежем, зухвало зводить наклеп на наші збройні сили! Треба перевірити цього типа, кому він там ще служить!

І дуже можливо, коли б не Баришев, Олександра Бєлова спіткала б доля тих радянських розвідників, які настійно наполягали на тому, що напад фашистської Німеччини на СРСР найближчим часом неминучий. Розуміючи, що Берія не захоче їх слухати — знали, як він ставився до тих, хто наважувався з ним не погоджуватись, — вони пробували обійти його, з неймовірними зусиллями пробивалися до Сталіна. Але Сталін одсилав їх до того ж таки Берії. І розвідників звинувачували «у фальшивій провокаційній інформації, яка переслідує мету зіткнути СРСР і Німеччину».

І Бруно теж чекав, що його спіткає така доля. Він подав детальну доповідну записку про свої спостереження, висновки з яких суперечили твердженням Берії. Бруно вважав, що репатріація німців з Прибалтики проведена Німеччиною для того, щоб поповнити спеціальні частини вермахту контингентом, знайомим з місцевими умовами. Назад у Прибалтику вони повернуться вже як завойовники. Він добув відомості про те, що ці частини проходять армійську бойову підготовку на місцевості, яка нагадує Прибалтику.

Бруно побував у районах демаркаційної лінії і бачив, як спеціальні команди, виділені із складу розвідки абверу німецьким урядом, переносять тіла загиблих у бою з поляками німецьких солдатів, щоб поховати їх на польській землі, яка стала тепер територією Німеччини. І Бруно встановив, що цим актом німці хочуть тільки ввести в оману Радянський уряд. Ховаючи трупи німецьких солдатів на «своїй» землі, Німеччина тим самим немовби підтверджує, що не посягає на радянську територію. Та похорони покійників лиш маскування, потрібно для того, щоб німецька розвідка могла вивчити прикордонні райони. Бруно «засік» німецького розвідника з цієї похоронної команди під час його роботи, дуже далекої від сумної офіційної місії.

І все це, і багато іншого Бруно виклав у своїй доповідній.

Та хіба міг знати Бруно, що Берія доповідав Сталіну про повну репатріацію німців з Прибалтики як про незаперечне свідчення того, що фашистська Німеччина вірна укладеному з Радянським Союзом пакту. І відомості, що німецькі команди вивозять трупи своїх солдатів із звільнених земель західних областей Білорусії та України, теж подавалися як свідчення мирних прагнень Гітлера і політичної далекоглядності Сталіна в цьому питанні…

Баришев розумів, що загрожує Бруно і як буде сприйнято його доповідну записку. І не приховав цього од Бруно. І, щоб зберегти Бруно, послав його з важливим завданням у ворожий тил, гадаючи, що там він буде, мабуть, у більшій безпеці, ніж дома.

Берії потрібні були тільки ті, хто своїми донесеннями влучно підтверджував міркування Сталіна. І він жорстоко переслідував тих розвідників, вірних принципам Дзержинського, тих радянських чекістів, які вважали за свій найвищий обов'язок говорити правду, хоч би яка вбивча і гірка була вона. Тільки правду. І щоб добути цю необхідну партії, народові правду, вони йшли на все, і якщо треба було життям заплатити за цю правду, вони платили, не задумуючись, як зробив це Бруно. Але як часто їхнє життя було ще не найдорожчою ціною!..

• Предыдущая
• 61/217
• Следующая