Спляча красуня - Гуляшки Андрей - Страница 19

• Предыдущая
• 19/29
• Следующая

Полковник Манов усміхнувся. Йому приємно було слухати міркування, що збігалися з його власними. Це, звичайно, не змінювало становища, але все-таки було відрадно.

— Товаришу майор,— сказав полковник Манов.— Ваша логіка мені подобається. Ви зробили кілька цінних відкриттів, які допоможуть і вам, і мені в нашій подальшій роботі. По-перше, сказали, що невідома особа скористалась послабленням охорони з північного боку споруди. А коли людина може скористатися сприятливою обстановкою? Коли вона близько від об'єкта, де така обстановка склалася. Отже, невідомий живе десь поблизу «Момчила-2» або часто крутиться біля споруди — чи то по службі, чи то з якогось іншого приводу. В обох випадках це неодмінно хтось запам'ятав би. По-друге, ви кажете, що за туманом майже нічого не було видно. Щоб орієнтуватися в такому мороці й не сплутати напрям ще з перших кроків, треба знати місцевість як своїх п'ять пальців, навіть краще. Тільки той, хто часто перетинає ту саму місцевість, може пересуватись по ній наосліп, не боячись заблудитися. Отже, цей невідомий знає кожен клаптик землі, кожен куточок навколо «Момчила-2». Ви повинні шукати його серед людей, які часто бувають біля споруди, навіть серед тих, хто живе і працює на цій території. Це надійні координати, товаришу майор. Якщо ви орієнтуватиметеся на них, то напевно досягнете успіхів.

Вони обговорили ще деякі питання технічного характеру, і майор N пішов.

Розмовляючи з майором, полковник Манов перебував у полоні двох почуттів. З одного боку, він радів із власної проникливості, свого вміння швидко узагальнювати факти і давати правильні та вчасні поради. Словом, як кожен майстер своєї справи, полковник тішився умінням досягати свого. Але його втіха була неповна, бо, узагальнюючи факти і формулюючи свої поради, він весь час думав про «Гермеса». Радіостанція не йшла йому з гадки, витісняла, проти полковникової волі, інші думки й мстилася йому за опір почуттям, що роз'їдало душу. Воно, звичайно, добре, що він швидко й уміло робить висновки з фактів, пов'язаних із знахідкою майора N, але чи слушні вони? Чи можна вважати їх за непохибні і не брати до уваги вчорашньої передачі «Гермеса»? Тому коли Манов розмовляв з майором N, його хвилювали суперечливі почуття: радість і сумнів у правоможності її.

Тепер, коли майор N пішов, радість ураз зникла. Невідомий повідомляв, що виконав «замовлення», і питав, кому його передати. А якщо замовлення саме в тому і полягало, щоб сфотографувати оборонну споруду «Момчил-2»? Адже цілком може бути, що її сфотографовано, і «Гермес» щомиті може повідомити, кому і як передати знімки. Надто радіти тут, звичайно, нічого.

Але чи треба неодмінно шукати зв'язок між цими двома подіями — фотографуванням «Момчила-2» та передачею «Гермеса»? На перший погляд, такий зв'язок здавався можливим, навіть потрібним, проте тільки теоретично. Не бувало такого, щоб чужоземний агент, сфотографувавши щось, не знав, кому і як передати знімки. Полковник не міг пригадати жодного випадку, щоб той, хто викрав документи чи таємно сфотографував їх або роздобув засекречену мінералогічну пробу, не знав, кому і як передати трофеї.

Досвід навчив полковника шукати в усіх випадках уже випробувані, перевірені способи дії, вдаватися до найскладніших операцій у розкритті шпигунської агентури, навіть таких, які свого часу застосовував Авакум. Невідомий мав свої явки, своїх зв'язкових та помічників. Отже, теоретично можливий зв'язок між фотографуванням «Момчила-2» і вчорашньою розмовою «Іскира» з «Гермесом», однак на практиці він здавався досить сумнівним або щонайменше наївним.

Ось чому під час розмови з майором N полковник Манов відганяв думки про «Гермеса» і, як справжній дослідник, Що вміє приховувати свої сумніви, удавав із себе бадьорого і певного.

Та як тільки полковник лишився сам, ці сумніви цілком опанували його. А що він не міг ні відкинути їх, ні прийняти, то вирішив поки що не думати ні про «Гермеса», ні про знайдену касету. В найближчі кілька годин події самі мали визначити потрібний курс.

А далі події розгорталися так.

О четвертій годині п'ятнадцять хвилин черговий лейтенант доповів полковникові про нещастя, що спіткало старшого шифрувальника. Його збила «Волга», коли він, повертаючись до міністерства, переходив вулицю Шостого вересня. Удар був не дуже сильний, тож машина не відкинула його від себе, а підгорнула передніми колесами. Дізнанням, яке тут-таки на місці провела автоінспекція, встановлено вину потерпілого: він переходив вулицю не на перехресті. До того ж усе потопало в тумані й бруківка була мокра. Слизота, погана видимість і те, що шофер вчасно загальмував, знімали з нього відповідальність. Чому ж старший шифрувальник переходив вулицю не там, де слід. На запитання управління з інституту імені Пирогова відповіли, що безпосередньої загрози для життя потерпілого нема, але в нього полом кількох ребер, заворот кишок і травма хребта...

Поки лейтенант доповідав про це, докладно зупиняючись на подробицях і мовби співчуваючи шоферові, бо сам мав «Москвича», полковникові Манову здавалось, ніби він провалюється в бездонну яму, наповнену отруйним газом. Йому перехопило подих. Тривога, яку він відчував, зустрічаючися з молодим чоловіком, тепер перейшла у біль і забила в його серці, наче гейзер з киплячою водою. Він приклав руку до грудей і глибоко зітхнув. Лейтенант може йти, па біса йому всі ці подробиці! Автоінспекція зробила все, що слід. Адже він сам порадив старшому шифрувальникові прогулятися на свіжому повітрі! Обличчя в того мало хворобливий вигляд, і два золоті зуби поблискували, наче вогники воскових свічок. Такими вони здалися полковникові, хоч тоді він і не думав ні про які свічки. Знову дзвонять — може, це з інституту Пирогова? Квитки... В нього немає ніяких квитків, чому кінець кінцем не дадуть йому спокою! Полковник обережно поклав трубку. Він тільки порадив шифрувальникові вийти на свіже повітря, та й квит... Заворот кишок і травма хребта... Таке не минає безслідно... ,

І раптом з гарячим гейзером, який обпалював його серце, забило інше джерело, холодне, яке, на відміну від першого, вивергало крижані потоки, розливало навколо себе смертельний холод.

Страх пронизав свідомість: тепер, після цього нещастя зі старшим шифрувальником, хто може помірятися силами з пихатим і таємничим «Гермесом»?

Найдосвідченіший фахівець вийшов з ладу.

Точно о шостій годині вечора ультракороткохвильова радіостанція «Гермес» передала в ефір шифровану радіограму. Після позивних, повторених тричі з інтервалами в тридцять секунд, було передано той самий текст для якихось А і В.

А і Б прийняли радіограму в цілковитій мовчанці. Вони не відгукнулись навіть на позивні «Гермеса». А втім, така однобічна розмова практикувалась і раніше.

Порадившись із своїми співробітниками, полковник Манов сам одвіз копію шифрограми професорові Найдепу Найденову.

Це було ввечері 28 листопада.

Уночі похолодало. Ранком Авакум, піднявши штори на дверях веранди, яка виходила на вулицю, побачив побілілі від снігу верхівки старих сосон. Починався похмурий день, захмарене небо нависло над дахами будинків та деревами, у повітрі кружляли поодинокі сніжинки. Поступ зими вже відчувався в цьому околичному південно-східному кварталі міста.

Авакум голився, а на спиртівці тим часом варилась кава. Він виспівував ча-ча-ча і при цьому трохи піднімав то ліву, то праву ногу. Нарешті і його опанував легковажний настрій. Він почав навчатися модерних танців. От і тепер він ритмічно постукував підборами по паркету і поводив ледь зігнутими в ліктях руками, імітуючи розгарячілого жеребця. Раніш Авакум навчився боксу, фехтування, навіть вільної боротьби, вмів кататися на ковзанах, ходити на лижвах, спинатися на стрімкі скелі, а танці зневажав завжди, все життя. Модне свого часу танго відштовхувало його своєю сентиментально-солодкавою еротикою, а ультрамодних танців він не терпів через їх дешевий примітивізм, намагання наслідувати природно-примітивні любовні ігри відсталих племен. Авакумові було чуже все сентиментальне і фальшиве. Та тепер він піднімав то ліву, то праву ногу і весело виспівував крикливу мелодію ча-ча-ча. Позаминулий вечір вони втрьох — Прекрасна, Фея, Харі й він — провели у барі. Щоки Прекрасної Феї палали, очі блищали — такою вона ставала завжди, коли її викликали на біс або коли випивала більше одного келиха міцного вина. Тільки-но оркестр заграв каліпсо, вона сказала Авакумові: «Ходімо». Правда, спочатку це сказали її очі, але оскільки він удав, і до того ж дуже вдало, що не розуміє, вона вимовила це вголос і навіть підвелася зі стільця. «Починай, Харі!» — повернувся Авакум до її нареченого і підбадьорливо кивнув йому.

• Предыдущая
• 19/29
• Следующая