Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 72

• Предыдущая
• 72/87
• Следующая

— Ні, ми не зачепимо їх! — твердо мовив він.

Чорнобіль не сказав більш нічого, й вони мовчки сиділи, стежачи за Горицвітом, аж поки остання кролиця зникла в кущах.

— А зараз, — сказав Ліщина, — бери свій патруль і вертайся тією дорогою, якою прийшов сюди! Досить розмов! Забирайся!

Горицвіт із патрулем побігли геть, і Ліщина, радий, що позбувся їх так легко, разом з іншими кролями поспішив за Срібним.

Залишивши позаду Цезарів Пояс, вони мов на крилах полетіли. Після півтораденного відпочинку кролиці бадьоро бігли вперед. Усіх затримував тільки Чорнобіль. Він був чимось дуже стурбований і все огинався позаду. Надвечір Ліщина вирішив послати його вперед прямо по стежці, якою вони йшли, — пошукати буковий гай на схилі високого пагорба. Чорнобіль швидко вернувся назад.

— Ліщино-ра, я підійшов зовсім близько до того гаю! — доповів він. — А там на узліссі двоє кролів бігають по моріжку!

— Кульбабо, ану біжімо та побачимо! — сказав Ліщина.

— Коли вони перебігли путівець і помчали вниз схилом, Ліщина мало не підстрибнув на радощах, побачивши рідний буковий гай. Подекуди проглядали жовті листки, тут і там видніла бронза серед зеленого гілля. А їм назустріч уже бігли Жостір і Суниця.

— Ліщино-ра! — вигукнув Жостір. — Кульбабо! Що сталось? Де решта? Чи добули ви кролиць? Усе гаразд?

— Скоро вони всі будуть тут, — відповів Ліщина. — Так, ми добули багато кролиць, і всі, хто вирушав у похід, вернулись назад! А це — Чорнобіль, він утік із Ефрафи.

— То йому пощастило! — сказав Суниця. — Ох, Ліщино-ра, ми тут щовечора виглядали вас на узліссі! Падуб і Самшит коло нір. І що б ви думали? У Конюшини будуть маленькі! Чудово, правда?

— Прекрасно! — мовив Ліщина. — Отже, вона приведе перша! Ох, Фрітх свідок, що ми пройшли! Я розкажу вам трохи перегодом — ото почуєте історію! Але зараз ходімо та приведемо всіх!

Ще сонце не зайшло, як увесь загін дійшов до колонії. Вони попаслись серед роси й довгих тіней, дивлячись на повиті смерком поля в долині. А тоді всі гуртом подалися в Соти — послухати, як Ліщина й Кучма розповідатимуть про їхні пригоди.

Коли останній кріль загону спустився в нору, Великий Патруль, що з бездоганним умінням і терпінням таємно йшов по їхніх слідах від самого Цезаревого Пояса, описав півколо на схід і попрямував із донесенням до Ефрафи. Горицвіт планував пересидіти ніч у криївці, а наступного вечора добутися додому.

Настала найспекотніша пора літа: день за днем стояла парка тиша. Пагорби лежали в млосній дрімоті. Листя на буках потемніло. Замість згризеної трави наросли свіжі стебла й листочки.

Колонія нарешті зажила в мирі та добрі, тож Ліщині лишалося тільки вигріватися на сонечку, перелічуючи подумки всі їхні набутки. Над і під землею запанував спокійний, нічим не порушуваний ритм кролячого життя: їда, риття нір і сон розмірено змінювали один одного. Були викопані нові тунелі й лігва. Кролиці, яким досі ніколи не доводилося рити нори, по-справжньому тішилися роботою. Навіть Конюшина й Копичка навчилися цього діла й пишалися тим, що принесуть перші виводки колонії в лігвах, виритих для самих себе власними лапами. Чорнобіль і Падуб стали близькими друзями. Вони багато сперечалися про різні способи розвідування місцевості й читання слідів, і навіть зробили удвох кілька дозорів по околицях колонії.

Шістнадцять кролів і десять кролиць колонії складали досить щасливе товариство. Час від часу хтось із кимось мав сутичку, але серйозних боїв не було. Дзвіночок залюбки примовляв, що всі незадоволені можуть іти собі до Ефрафи. Кролиць усе тішило, то коло них щасливішали й кролі. Аж Ліщина якогось вечора зауважив, що йому, Головному Кролеві, далебі нічого й робити, адже все вже вирішено й ніяких суперечок не треба залагоджувати.

— А ти вже подумуєш про зиму? — нагадав йому Падуб.

П’ятеро кролів, а з ними Конюшина, Хізентлай і Вільтуріль, паслися собі на осонні, поки ще не зайшло сонце.

— Тут, на височині, буде, може, й холодніше, ніж усі ми звикли, — сказав Ліщина. — Але грунт такий легкий, що ми можемо заритися набагато глибше, поки настануть холоди. Щоб не задували холодні вітри, ми засиплемо кілька виходів, та й спатимемо в теплі. Взимку мені особисто для щастя вистачить добре поспати, часом погуляти в крем’яхи чи послухати гарну казку…

— А чом би й зараз не послухати казки? — запропонував Дзвіночок. — Давай, Кульбабо! «Як я мало не відстав від човна»…

— Ти про історію «Як Звіробій пошився в дурні»? — сказав Кульбаба. — Ні, я не осмілюся розповісти про таке — це ж історія для Кучми! От зимову казку справді приємно послухати такого спечного вечора! Я саме згадав одну таку — чув колись її, та ніколи не розказував. Хтось із вас, може, й чув її, а хто й ні. Це казка про Раусбі-Вуфа та фею Песю-Фесю.

— Починай! — сказав П’ятий. — Тільки не засушуй, щоб була соковита!

— Жив собі великий кріль, — повів Кульбаба. — І жив собі малий. І жив кролячий князь Ель-аграйра. І от ударив такий мороз, що сніг замерз на вусах у нашого повелителя. Земля і на поверхні і в норах стала така тверда, що можна було поранити об неї лапи, а вільшанки перегукувалися з гаю в гай: «Це мій куточок! Лети й голодуй на своєму!»

Якогось вечора, коли Фрітх, великий, червоний, скочувався за обрій із зимного неба, Ель-аграйра з Трусь-трусем дибали, тремтячи, по мерзлій траві, хапаючи то тут, то там листочок, щоб перебути ще одну довгу ніч під землею. Трава була колюча й несмачна, мов сіно, але обидва старались, як могли, наїстись ще й у нору з собою взяти. І тоді Трусь-трусь запропонував: а що коли ризикнути разочок — побігти через поля та до села, та й перевідати найбільший в околиці город? Господар жив у будинку в одному кінці города, він викопував чи вирізував багато-багато тих чи тих овочів і, повантаживши їх на грудуділь, кудись вивозив. Аби вберегти овочі від кролів, господар обніс город дротяною огорожею. Та Ель-аграйра, коли хотів, завжди знаходив лазівку, хоч це було й небезпечно, бо господар мав рушницю, часто стріляв голубів та сойок і розвішував потім їхні тушки.

«Але нам треба боятися не тільки рушниці! — мовив Ель-аграйра, обмірковуючи похід на ферму. — Треба ще берегтися того клятого пса — Раусбі-Вуфа!»

А Раусбі-Вуфом звали пса того городника. І треба вам сказати, що з усіх псів, які будь-коли лизали руку господарю, цей був найосоружніший, найлихіший і найбридкіший. Це було волохате здоровило, навіть очі в нього заросли вовною. Головним його завданням було охороняти овочевий город, особливо вночі. Звісно, сам Раусбі овочів не їв, і можна було подумати, що час від часу він дозволятиме голодним звірятам ухопити листочок салати чи потягти морквинку й не кине при цьому лихого слова. Та де там! З вечора до ранку Раусбі, мов несамовитий, гасав кругом города. Мало йому було, що до того города не сміли підступити інші люди й хлопчаки, то він накидався на всяку тваринку, яку там заставав: ганяв пацюків, кролів, зайців, мишей, ба навіть кротів. А кого спопаде, то й задавить! Як тільки вчує порушника, так зайдеться гавкотом, так і мчить туди, а кріль, раденький, що Раусбі його вчасно попередив своїм гавканням, устигне тим часом накивати п’ятами.

Раусбі-Вуф славився як неперевершений пацюколов. Господар так уже його скрізь хвалив та виставляв, що пес страшенно запишався-завеличався і сам повірив, ніби він — найкращий у всьому світі ловець пацюків.

Їв він дуже багато сирого м’яса (тільки не на ніч, щоб краще бігав на голодний шлунок), тож зачути його можна було ще здалеку. Але все одно через того собацюгу город був дуже небезпечним місцем.

«Невже ми не обдуримо разочок Раусбі-Вуфа? — сказав Трусь-трусь. — Треба тільки пильнувати, щоб могти вчасно втекти!»

Тож Ель-аграйра й Трусь-трусь подалися через поля до села. Здаля вони побачили господаря городу: попахкуючи білою паличкою в роті, він зрізував ряд за рядом мерзлу капусту. Раусбі-Вуф крутився коло нього, виляв хвостом і кумедно вистрибував. Наскладавши багато головок капусти в якусь штуку на колесах, чоловік повіз урожай додому. Він вертався на город кілька разів, а звізши всю капусту до будинку, почав заносити її досередини.

• Предыдущая
• 72/87
• Следующая