Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 71

• Предыдущая
• 71/87
• Следующая

— Облиш його, — попросив Ліщина Кучму, хоч той уже розтулив рота, щоб відповісти. — Не на те ж визволяв ти його з Ефрафи, щоб тепер збиткуватися з нього! Слухай, Чорнобілю! Певне, мені доведеться вирішити цю суперечку. Мабуть, твоя правда: лишатися тут ризиковано. Але скільки ми в дорозі, стільки й ризикуємо весь час, а безпеку знайдемо аж у своїх норах! Усі так потомилися, що треба день-два відпочити. Чом би й не тут, у цьому гайку?

Поки зайшло сонце, кролі вже й вирили кілька нір. Після ночівлі під землею всі почулися набагато здоровішими. До самого вечора панував святковий настрій. Ліщинина нога вже не так боліла, і Кучма подужчав, повеселів. Кролиці, які ще два дні тому були худі й кістляві, тепер поповніли, погарнішали.

Наступного ранку кролі повиходили на пізній сильфлай. Легкий північний вітерець задував просто в нори. Дзвіночок, що вийшов на повітря останній, клятвено запевнив товаришів, що вітерець несе виразний кролячий запах.

— Це там старий Падуб тисне на свої залози під підборіддям — подає нам знак, Ліщино-ра! — сказав він, а продовжив віршиком:

А Ліщина докінчив за нього:

— Так не годиться, Ліщино-ра! — заявив Дзвіночок. — у Падуба там аж дві кролиці!

— Хатні, — уточнив Ліщина. — Сподіваюсь, вони там досі зміцніли, меткіші стали, але все одно вони ніколи не зробляться такими, як дикі кролі! Глянь на ефрафанок! Як вони зараз бігають, які щасливі, коли їх ніхто не стереже! Подивися хоч би на тих двох красунь, що зайшли он під крутизну. Вони ж… О, Фрітх на небі!

Руда, схожа на собаку тінь тихо, мов світло з-за хмари, впала з навислої над крутизною ліщини. Вона приземлилася між двох кролиць, схопила одну за шию і блискавкою майнула нагору. І тут усі почули різкий лисячий запах. Тупнувши, як один, блискаючи білими підхвістями, кролі кинулися в укриття.

Ліщина й Дзвіночок опинилися в одній норі з Чорнобилем. Ефрафанець був стриманий і діловитий.

— Бідолашка! — сказав він. — Бачите, у них ослаблені природні інстинкти від життя в мітці. Додумались: пастися під кущами з навітряного боку! Але ось що я вам пораджу, Ліщино-ра: якщо тут не дві гомби (а це вже була б велика біда!), нам треба до ні-Фрітха, не пізніше, забратися звідси. Та гомба якийсь час не полюватиме. Треба якомога швидше рушати!

Висловивши свою згоду, Ліщина без зволікань скликав усіх докупи. Швидкими перебіжками кролі подалися на північний схід попід ланом половіючої пшениці. Ніхто не говорив про загиблу. Так вони лишили позаду три чверті милі, поки Ліщина з Кучмою зупинились перепочити трохи й переконатися, чи ніхто не відстав. Коли надбігли Чорнобіль і Хізентлай, Кучма спитав ефрафанця:

— Адже ти попереджав нас, що так станеться, хіба ні?

— Попереджав? — перепитав Чорнобіль. — Не розумію!

— Про те, що може наскочити лисиця!

— Таки не пригадую… Та й хто з нас міг те передбачити? Зрештою, пропала одна кролиця — невелика втрата!

Кучма вражено витріщився на нього, але Чорнобіль, чи то не бажаючи наголошувати на своїх словах, чи то щоб урвати розмову, просто почав скубти траву. Спантеличений Кучма відійшов і собі став пастись біля Хізентлай і Ліщини.

— Куди це він хилить? — не втерпів Кучма за хвилину. — Ви ж усі свідки, як він застерігав нас дві ночі тому, що може наскочити лисиця! А я грубо з ним повівся.

— В Ефрафі, — сказала Хізентлай, — якщо кріль дасть старшому пораду й ту пораду відкинуть, він про це негайно забуде, мовби й не казав нічого. Чорнобіль прийняв рішення Ліщини, і то вже байдуже, до чого це призвело. Просто він нічого не радив — і край!

— Так, це може бути, — погодився Кучма. — Ефрафа! Нікчемні мурашки під проводом собаки! Але ж ми не в Ефрафі! Невже він таки й справді забув про своє попередження?

— Може, й забув. Але хоч би й не забув, ти нізащо не доб’єшся від нього признання, що він попереджав. Казатимеш йому, що він слушно застерігав, а він тебе й слухати не стане. Це для нього все одно, що справити нужду в норі.

— Ти теж ефрафанка. Невже й ти так думаєш?

— Я кролиця, — відказала Хізентлай.

Десь опівдні кролячий загін наблизився до Цезаревого Пояса. Кучма перший впізнав це місце.

— А знаєш, кролицю спіймала та сама лисиця, що гналась тоді за мною! — сказав він Ліщині. — І як я про це не здогадався!

— Заспокойся, Кучмо! — сказав Ліщина. — Ти сам добре знаєш, чим ми всі завдячуємо тобі. Он кролиці всі думають, що тебе послав Ель-аграйра, щоб ти визволив їх із Ефрафи. А в сьогоднішній нашій втраті я винен не менше за тебе… Але я і на мить не припускав собі, що ми вернемося додому без втрат. Недолічилися двох кролиць, а я розраховував на гірше. Якщо ми наддамо ходи, то на вечір будемо вже в Сотах. Забудьмо про ту гомбу, Кучмо… А це хто?

Загін саме підходив до заростей ялівцю й шипшини, і тоді перед ним на пагорку, мовби з-під землі, виросли з високої трави чотири великі кролі.

— Ну, чом же ти не відповіси йому, Тлайлі? — сказав один із незнайомців. — Хто я?

Запала мовчанка. Тоді заговорив Ліщина:

— Я бачу, що це ефрафанці, бо вони мічені. Це Звіробій?

— Ні, — сказав Чорнобіль. — Це капітан Горицвіт.

— Ага, — протяг Ліщина. — Що ж, я чував про тебе, Горицвіте. Не знаю, чи збираєшся ти чинити нам перешкоди, але краще залиш нас у спокої. З Ефрафою ми не маємо більше ніяких справ!

— Помиляєшся! — відповів Горицвіт. — Та кролиця, що йде за вами, піде з нами! І всі інші кролиці, які тільки є у вас!

Цієї миті біля підніжжя пагорка показались Срібний і Жолудь, а за ними Сесусіннан. Із першого погляду впізнавши ефрафанців, Срібний шепнув щось Сесусіннан, і та шаснула назад поміж лопухів.

— Я послав по білого птаха, Ліщино! — мовив Срібний уголос.

Ця простенька хитрість подіяла. Горицвіт злякано зиркнув угору, а інший патрульний озирнувся, чи далеко до кущів.

— Ти говориш дурниці, — сказав Ліщина Горицвітові. — Якщо в тебе не більше кролів, ніж я бачу, тобі нас нізащо не подужати!

Горицвіт завагався. Це вперше у своєму житті він вчинив необачно. Коли він побачив Кучму й Ліщину, то за ними йшли тільки Чорнобіль та ще одна кролиця. Горицвітові не спало на думку, що можуть бути ще якісь кролі, котрі розбрелися на певній відстані один від одного. Йому здалось, що перед ним — чудова нагода напасти й, можливо, вбити осоружних Тлайлі та Чорнобіля разом з їхнім товаришем, кульгавим до того ж, а кролицю відвести в Ефрафу. Спокусившись на легку перемогу, він вирішив не нападати з засідки, а несподівано вискочити перед ворогами — може, вони злякаються і здадуться без бою? Але зараз, побачивши, що до супротивника по одному та по двоє підтягуються резерви, зрозумів, що припустився помилки.

— У мене є ще дуже багато кролів! — сказав Горицвіт. — Лишіть кролиць, а самі можете йти. А то ми повбиваємо вас!

— Гаразд! — сказав Ліщина. — Виведи весь свій патруль, щоб ми його побачили, і ми вчинимо по-твоєму!

На цю хвилину біля підніжжя пагорка зібрався чи не весь загін. Горицвіт і патрульні мовчки дивилися на них, але не тікали.

— Ти краще не потикайся до нас, — сказав йому Ліщина. — Срібний! Ожино! Ведіть далі кролиць. Ми вас наздоженемо!

— Ліщино-ра! — прошепотів йому на вухо Чорнобіль. — Не можна лишати живим жодного патрульного! Вони не повинні доповісти про нас генералові!

Ліщина вже й сам подумав про це, але, уявивши, що зчиниться жахлива різанина, в якій четверо ефрафанців будуть буквально розірвані на шматки, так і не зважився дати наказ до бою. Як і Кучма, він почував до Горицвіта невиразну симпатію. До того ж і для їхньої сторони бій не обійшовся б малою кров’ю, а поранені лишали б за собою криваві сліди…

• Предыдущая
• 71/87
• Следующая