Виклик - Паттерсон Джеймс - Страница 39

• Предыдущая
• 39/56
• Следующая

Аж раптом гучне низьке бурчання різко повертає нас до дійсності. Що це — грім? Та ні.

— Це у тебе в животі, мамо? — питає Ерні.

За інших обставин ми б усі розсміялися. Але не тут і не зараз. Мій шлунок дійсно бурчить, і це — пряме нагадування про те, що ми й досі стирчимо на цьому острові, а їжі у нас лишилося катастрофічно мало. Завдяки кільком дощам ми змогли назбирати трохи питної води, але з харчів у нас зосталася буквально жменька горіхів.

— Стоп! — раптом шепоче Марк. — Усі завмерли на місці!

Його очі уставилися в одну точку за моєю спиною.

— Що там таке? — пошепки питаю я.

— Дещо набагато більше за жменьку горіхів.

Ми повільно обертаємося, щоб поглянути. Поодаль на піску сидить біло-коричневий кролик і гризе пальмовий листок. Такий пухнастий та милий кролик.

Це ж наш обід! Але нам не хочеться чекати до обіду. Кролик запросто може стати і нашим сніданком, тільки як же його спіймати? Я знову шепочу:

— А як нам…

Утім, я не встигаю скінчити фразу. Марк ракетою зривається з місця, щодуху мчить по піску, як спринтер, і кидається на кролика. Я ніколи не бачила, щоб він так прудко бігав. Він промайнув у моїх очах розмитою плямою. На жаль, кролик бігав іще швидше. І промайнув переді мною ще більш розмитою плямою. Він кидається в кущі, а Марк тицяється обличчям у пісок.

— От зараза! — скрикує він. — Тепер його вже не спіймати.

— А нам і не треба ловити, — зазначаю я. — Принаймні, саме його.

— Мама має рацію. Це ж кролик, - каже Керрі.

Цього разу Ерні не розуміє, про що йдеться, бо ще малий.

— А що це має означати? — питається він.

Я простягаю руку і лагідно поплескую його по потилиці.

— Це означає, що там, звідки цей кролик прийшов, є багато-багато інших кроликів. Кролики люблять заводити великі родини, Ерні. Ще більші, ніж наша.

У мене з'явилося дивне нове відчуття. Дома, у Нью-Йорку, буквально кожна моя хвилина була ретельно розписана. Кожна операція, мої зустрічі, — все мало чітко розрахований початок та кінець. Якщо я відставала від графіку, то просто починала швидше працювати. А коли обганяла графік і мала вільну хвилину…

Стоп, кого ти хочеш обдурити? Ніколи ти не обганяла графік і ніколи ти не мала вільної хвилини.

Про що це я? А про те, що це так дивно — мати купу вільного часу! І нічого більше, окрім вільного часу. Звісно, це страшенно нудно, саме тому, до речі, і виникають у мене такі думки. Через те, що мені страшенно нудно. Сидячи тут

і чекаючи, доки мої малі повернуться з полювання на кроликів, я буквально не знаю, куди себе подіти.

Мені тільки й лишається, що думати, хоча це не така вже й погана річ.

Головним чином я розмірковую про те, що зараз робить Пітер і як він, бідолашний, переживає наше зникнення. Уявляю, як він поневіряється. Напевне, місця собі не знаходить. Я почуваюся такою винуватою, що кинула його та подалася в цю подорож: наше спільне життя тільки-но починалося. Чи судилося нам зустрітися знову?

Так. Бо нас знайдуть. І ми з Пітером знову будемо разом. Я просто впевнена у цьому.

Зрештою, ми ж не десь на іншому краю планети посеред безмежної пустелі. Просто опинилися трохи поза рамцями цивілізації. Так, зараз ми не на її магістральній дорозі, але все одно десь поруч. І рано чи пізно, але нас помітять — або з корабля, або з літака.

Я правильно кажу, еге ж? Господи, сподіваюся, що так воно і є!

Від цих думок мене відриває бурчання в позбавленій їжі порожнині, яка зветься моїм шлунком. Уперед, діточки! Я схрестила всі пальці на руках та на ногах і молюся за те, щоб їм пощастило вполювати кролика, хоча б одного.

Нарешті приблизно через годину я чую, наче вони повертаються.

— Марку! — гукаю я. — Керрі! Ерні!

У відповідь — тиша.

Я гукаю знову. А у відповідь — лише посвист вітру в пальмових гілках. Значить, мені причулося. А може, то у мене марення від голоду?!

Я пильно придивляюся до заростів уздовж лінії піску, сподіваючись будь-якої миті побачити там своїх дітей. Проте натомість бачу щось інше.

— О Боже! — шепочу я. — О Боже, ні!

Це змія!

Сказати, що то змія, — це все одно що назвати Велику Китайську стіну парканом. Яскраво-зелена з чорними плямами, вона виповзає по водоростях на пляж, і не видно їй ані кінця ні краю. Оце так змія! І вона направляється прямо на мене. Мені хочеться підскочити й тікати. Кожна клітина мого тіла криком кричить: тікай!!! Але я не в змозі. Я не можу навіть іти, не те що бігти.

Відштовхнувшись від піску, я силкуюся звестися на ноги. Можливо, змія мене ще не встигла помітити. Цікаво, наскільки добре бачать змії? Шкода, що поруч немає всезнайка Ерні!

Я була хотіла закричати і погукати дітей, але в останню мить замовкаю, ледь розкривши рота. Навіщо ж привертати до себе увагу? Може, потихеньку відійти кудись убік і сховатися? Чи краще стояти, заклякнувши на місці?

Та ні, здається, так рекомендують поводитись з ведмедями. Принаймні, так мені видається. Утім, хтозна. Я достоту не пам'ятаю. Зі страху мої думки рухаються повільно немов слимаки. Ніколи в житті не доводилося мені бачити змію таких гігантських розмірів, навіть у журналі «Нешенал джіогрефік».

Я обережно спробувала спертися на праву ногу — рівно стільки, скільки потрібно, щоб хоч якось іти, накульгуючи. Чорт! Як боляче! Біль пронизує моє стегно та литку, немов гостра зазубрена стріла.

Раптом змія зупиняється. На кілька секунд вона завмерла. Ну, повзи назад у свою траву, чувихо. Тут, на березі, їжі немає. Звісно, окрім мене.

Проте боюся, що якраз у цьому сенсі я її і зацікавила. Як потенційний харч. Бо змія-велетень знову рушила вперед, пригнувши голову і наче націлюючись на мене. Ну все, годі стояти, мене все одно помітили.

Тепер я не маю іншого вибору, як кричати і гукати дітей. І я кричу. Волаю так сильно, що мені аж горло заболіло. Потім гукаю знову і знову. Але марно. Криків у відповідь не чутно. Мабуть, діти зайшли досить далеко.

Начхавши на біль, я починаю кульгати геть від змії. Однак вона рухається швидше. Може, мені звернути до води? Можливо, вона не піде за мною у воду? А що, як я потону?

Я обертаюся, щоб поглянути, яку відстань по піску мені треба буде подолати, щоб дістатися води. Приблизно футів тридцять. А може, я встигну! Треба лише прискорити ходу.

Впавши у відчай, я починаю рухатися підстрибом. Одним оком я позираю на змію, другим — на воду.

А треба було поглядати ще й на пісок! Заледве я оком змигнула, як беркнулася навзнак, перечепившись п'яткою через шмат якоїсь деревини, викинутої хвилями на берег. Мить — і над цим шматком деревини показалася огидна зміїна голова.

Зараз вона мене вкусить. Я знаю, що змія може кинутися на мене будь-якої миті. Мене охоплює паніка, і я знову намагаюся підвестись. Але не можу. Таке враження, наче мій мозок відокремився від тіла і вони існують нарізно одне від одного.

Єдине, що я можу, — спиратися руками в пісок і намагатись якось відштовхнутися геть. Це я і роблю, щосили прагнучи відповзати якомога швидше. Проте швидко все одно не виходить.

Опинившись за кілька дюймів від моєї ноги, змія раптом підіймає голову. Мені здається, що я ось-ось побачу її отрутний клик, а потім і відчую його в своїй плоті. Але цього не трапляється. Велетенська змія не стала ні кидатися на мене, ані кусати. А натомість повільно-повільно переповзає через мої ноги. Ох і важка ж вона!

І тут до мене доходить, що вона збирається зробити. Ця тварюка не просто хоче відкусити від мене шматочок. Вона бажає проковтнути мене всю, цілком.

Я знову кричу, гукаючи дітей на допомогу, тим часом як гігантська рептилія заповзає мені на стегна й обвивається навколо талії. Вона ще не встигла повністю оповити мене, а я вже відчуваю на собі всю міць її хватки. Змія обвивається навколо моїх грудей, а я витрачаю повітря із затиснутих легенів на останній крик, що радше схожий на писк. Я відчайдушно борсаюся, пробуючи вирватися. Але хватка надто сильна. І чим дужче я пручаюсь, тим міцнішою вона стає. Я вже не можу дихати!!!

• Предыдущая
• 39/56
• Следующая