Виклик - Паттерсон Джеймс - Страница 38

• Предыдущая
• 38/56
• Следующая

Та ні, не забув. Його думки завертілися і застукали в голові швидко й несамовито, як і його серце.

Ця споруда на Парк-авеню була відносно безпечною, хоча два роки тому двома поверхами нижче сталося пограбування квартири зі зломом. Це що — іще одне? Можливо.

Е, ні — вхідні двері були зачинені. А хіба ж зломник сам себе замикає?

Ще одна здогадка, цього разу цілком реалістична. Телевізор. Він дивився його перед тим, як піти на похорон. І, мабуть, забув вимкнути.

Та все одно Пітер узяв ключку і повільно рушив до свого кабінету, щомиті готовий завдати удару з усього розмаху. Однак за кілька кроків від дверей кабінету він полегшено зітхнув. Ху-у-у-х, слава Богу! То був дійсно телевізор.

Пітер увійшов до кабінету і побачив, що на екрані вкотре йшов серіал «Сайнфельд». Підступивши до величезного столу з червоного дерева біля вікна, він відклав ключку вбік, спостерігаючи, як знову червоніють його побілілі від нервового напруження пальці. Щоб остаточно заспокоїтись, Пітер зняв підвішений під столом ключ і відімкнув нижню шухляду, в якій він тримав свого пістоля. Але зброї в шухляді не виявилося.

— Ти випадково не оце шукаєш? - почувся голос.

Деву посміхнувся, тримаючи у простягнутій руці револьвер «сміт-енд-вессон» сорок четвертого калібру. Фокусник спокійнісінько стояв у дальньому кутку кабінету.

— І що за біда з вами, міськими ковбоями? Чому ви завжди тримаєте свою зброю у розцяцькованих столах? Хтось може випадково її там знайти й поранитися або застрелитися.

Та Пітерові було аж ніяк не смішно. Він розлючено витріщився на Деву, а між ними, здавалося, витало у повітрі

слово «замкнений». Квартира була замкнена. Стіл був замкнений. Усе було замкнене.

— Як ти сюди потрапив? — погрозливо спитав Пітер, вимкнувши телевізор якраз під час вигадливої музичної заставки, яка йшла в інтервалах між серіями.

Але Деву і не збирався нічого пояснювати. А натомість заявив:

— Нам треба обговорити справи.

— Та невже? — визвірився Пітер.

Деву вмостився у шкіряному кріслі, розташованому коло величезного каміна. Закинувши ноги на оттоманку, він поклав револьвер на підлокітник і ліниво схрестив руки на грудях.

— Почувайся як удома, — в'їдливо кинув Пітер.

— До речі, класна домівка, — відповів Деву, роззирнувшись і схвально кивнувши. — Треба розуміти, що невдовзі вона стане повністю твоєю?

— Коли я прокинувся сьогодні вранці, я так і думав.

— Що ж, сімейка твоя виявилася досить твердим горішком.

— Поясни мені, будь ласка, чому вони й досі живі? Ти ж казав, що під час вибуху на яхті всі загинуть? Виходить, ти помилявся?

— Може. А може, й ні, — відповів Деву.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що їх могло не бути на яхті під час вибуху. Гадаю, це найкраще з пояснень.

Пітер закотив під лоба очі.

— І ти гадаєш, що я повірю у цю фігню?

— Правду кажучи, мені байдуже, повіриш ти чи ні. Ти що, не розумієш? Головне не те, що сталося. А те, що станеться.

— Я знаю лишень одне: Берегова охорона відрядила цілий флот на нові пошуки, — сказав Пітер. — Можеш уважати мене божевільним, але мені здається, що цього разу їм більше поталанить. Що скажеш?

— Виглядає так, що саме це і станеться, — сказав Деву, беручи револьвер Пітера. — Але позір часто виявляється оманливим.

Різким помахом кисті Деву розкрив барабан револьвера і, швидко труснувши його, висипав у долоню всі шість куль. Потім показав їх Пітеру, після чого увіткнув одну кулю в гніздо барабана і різко його крутнув. Перегодом іще одним натренованим помахом кисті він клацнув барабан на місце.

Не встиг Пітер отямитись, як Деву вже націлював револьвер прямісінько йому у груди.

А оце як тобі виглядає?

Серце Пітера на мить завмерло, коли він помітив, як на обличчі Деву розпливлася відверто божевільна посмішка. Невже це і справді відбувається? Цього не може бути!

Але це дійсно відбувалося. Деву відвів ударник затвора великим пальцем, а вказівний поклав на спусковий гачок. У цей момент безтямна посмішка повністю зникла з його обличчя.

її змінив холодний, позбавлений виразу пильний погляд, що, здавалося, проникав Пітерові просто в душу.

Клац!

Глухий звук порожнього патронника заповнив кімнату, а Пітер стояв ошелешений і переляканий, відчуваючи водночас величезну полегкість.

— Сучий сину, ти ж міг мене убити!

Деву захихотів. Потім приставив пістоль до своєї голови і швидко натиснув на гачок п'ять разів поспіль.

— Ти що, зовсім схибнувся?

Певна річ, що коли Деву знову відкрив барабан, то в ньому не виявилося жодної кулі. То він лишень удав, що заряджає револьвер. Спокійно розтиснувши руку, він показав Пітерові всі шість куль, що й досі лежали в його долоні.

— Пропоную таку оборудку, — сказав Деву. — Виходячи з координат, що їх видав аварійний маяк, і місця, де спіймали отого тунця, Берегова охорона почне пошук з Багамських островів, розташованих набагато північніше від того місця, де фактично може перебувати твоя родина. Звісно, чимдалі на південь, тим більше траплятиметься незаселених островів. Тому в твоєму розпорядженні буде день, максимум два.

— Для чого?

— Для того, щоб спочатку знайти свою родину. Якщо вони і справді ще живі, — відповів Деву. — Ти ж пілот, наскільки я пам'ятаю?

Пітер кивнув, і в його голові почав вимальовуватися план, замислений Деву. Думки великих людей збігаються. Слабих на голову — теж.

Для преси й широкої публіки все це виглядатиме так, наче люблячий татусь від розпачу вирішив узяти справу в свої руки. Зараз час — найголовніше. І тому він зволів не покладатися на саму лише Берегову охорону. Татусь сам вирішив стати пошуково-рятувальною групою у складі одного чоловіка.

— Залишилося ще одне, про що я хотів би дізнатися, — сказав Деву, знову піднявши у руці револьвер Пітера.

— Що саме?

— Ти будеш готовий скористатися цією штукою?

Перший промінь сонця торкається мого обличчя і будить мене. Так траплялося кожного ранку відтоді, як ми опинилися на цьому острові під назвою Забуте Богом Місце, яке розташоване бозна-де. Але цього разу я маю інше відчуття, яке можна вмістити в одне-єдине слово: алілуя!!!

В голові моїй не паморочиться, мене не нудить, і я навіть не пітнію, як гладунка у сауні. Лихоманка зазнала поразки. Інфекція зникла геть. Або, принаймні, зникає. І я повторюю: алілуя!!!

Я сідаю і вдихаю на повні груди. Звісно, я не почуваюся на сто відсотків здоровою, куди там! Але зрозуміло одне: я на шляху до одужання, а не на порозі смерті.

Чорт, якби не моя зламана нога, я б підскочила і станцювала б джигу.

Натомість я починаю рюмсати. Я не можу стриматися — настільки велике полегшення я відчула. Чому? З трьох причин. І всі троє лежать, примостившись біля мене.

Вони й досі міцно сплять, але мені байдуже.

— Дани, прокидайтеся!!! — гукаю я. — Вставайте, ви, ліногузи!

Вони ворушаться, поволі підіймають голови, озираються — що ж сталося?

Коли ж дітлахи помічають мою посмішку, вони враз підскакують. І мовчки витріщаються на мене, явно втративши дар мови. Але я не втратила.

— Марку, здається, тобі доведеться трохи почекати з покупкою «мазераті», — жартую я. — Моя лихоманка скінчилася.

Дивно, але з його боку не чутно якоїсь швидкої гумористичної ремарки, на які він зазвичай такий мастак. Натомість Марк робить те, чого ніколи не робив відтоді, як загинув його батько. Він починає плакати.

Сльози — річ заразлива, і невдовзі до нього приєднуються Керрі та Ерні. У родини Данів трапився цілком офіційний емоційний зрив, але, здається, ця обставина лише додає нам радощів. І немає на світі людей щасливіших за нас.

• Предыдущая
• 38/56
• Следующая