Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/34
• Следующая

«Оце за­сиділа­ся дівка! І хто то прий­шов до Ро­ма­на та­кий ціка­вий для Насті?» - ду­ма­ла ба­ба і знов задріма­ла, спер­шись обо­ма ру­ка­ми по­зад се­бе об ла­ву. В Ро­ма­новій хаті піднімав­ся на од­ну мить регіт, не­на­че схоп­лю­вав­ся швид­кий ви­хор се­ред ти­хо­го дня, і знов за­ти­хав; і знов там ста­ва­ло ти­хо, не­на­че все за­ми­ра­ло в хаті; і знов чу­ти бу­ло регіт.

«Що там у них діється в хаті? Мов­чать, мов­чать та й заґвал­ту­ють ра­зом, на­че жи­ди в школі на ша­бас! - ду­ма­ла Зінька, ніби про­ки­да­ючись од то­го вих­ва­ту ве­се­ло­го сміху. - Аж не ви­дер­жу! та­ки піду та по­див­лю­ся!»

Баба Зінька і справді не ви­дер­жа­ла, на­ки­ну­ла на­опаш­ки сви­ту і по­ди­ба­ла че­рез сіни до Ро­ма­но­вої ха­ти. Во­на од­чи­ни­ла двері і га­да­ла, що по­ба­чить, як мо­лоді пус­ту­ють, дуріють, біга­ють по хаті. Ко­ли ди­виться во­на, усі си­дять за сто­лом та слу­ха­ють, а Де­нис чи­тає го­лос­но книж­ку.

- А мені зда­ло­ся, що ви тут дурієте на всі зас­та­ви, що так ре­го­че­тесь, - ска­за­ла ба­ба Зінька, сіда­ючи на по­лу.

- Та це, ма­мо, Де­нис та­ку смішну книж­ку чи­тає, а ми ре­го­че­мось, - обізва­лась Со­ломія.

Денис чи­тав далі, як Воз­ний про­сив ви­бор­но­го Ма­ко­го­нен­ка, щоб він до­поміг йо­му вис­ва­та­ти На­тал­ку, як Ма­ко­го­нен­ко глу­зу­вав з Воз­но­го. Знов у хаті підняв­ся регіт. Ба­ба Зіня кре­пи­лась, та й не ви­дер­жа­ла: і собі засміялась. Де­нис чи­тав далі, як На­тал­ка роз­мов­ля­ла з своєю матір'ю, бідною удо­вою Тер­пи­ли­хою, як ма­ти вго­во­рю­ва­ла На­тал­ку вий­ти заміж за ба­га­то­го пи­са­ря і за­бу­ти про Пет­ра, її давнього же­ни­ха, кот­рий пішов десь да­ле­ко на за­робітки, і про йо­го вже дав­но не бу­ло ні чут­ки, ні вістки, кот­ро­го, мо­же, вже й на світі не бу­ло.

Ніхто не слу­хав так вваж­ли­во, як мо­ло­денька Нас­тя. Їй бу­ло жаль На­тал­ки, жаль і Пет­ра. Во­на все пог­ля­да­ла на Де­ни­са, і їй чо­гось зда­ва­лось, що то Де­нис чи­тає не про Пет­ра, а про се­бе са­мо­го; во­на спо­чу­ва­ла усією ду­шею до Пет­ра та до На­тал­ки і все уяв­ля­ла собі замість Пет­ра Де­ни­са. Їй вже зда­ва­лось, що то ніби Де­нис пішов десь да­ле­ко на за­робітки, десь блу­кає, по­невіряється, за­роб­ляє на за­робітках, а во­на са­ма жде йо­го не діждеться. І мо­лодій дівчині ста­ло не­ви­мов­но жаль Пет­ра, а потім чо­гось ста­ло жаль і Де­ни­са…

«Ой бо­же мій! а що, як­би все оце тра­пи­лось Де­ни­сові? А що, як­би оце все, що тра­пи­лось На­талці, тра­пи­лось мені?» - за­во­ру­ши­лась дум­ка в Насті.

І Нас­тя по­чу­ва­ла, що її ко­ло сер­ця щось зда­ви­ло. Во­на важ­ко зітхну­ла й приміти­ла, що Де­нис став для неї до­ро­гим та лю­бим. Дов­го чи­тав Де­нис. Усі слу­ха­ли і про сон за­бу­ли. Ба­ба Зінька слу­ха­ла, і в неї сон ми­нув. Як Де­нис про­чи­тав, що Пет­ро вер­нув­ся з да­ле­ко­го краю і стрінув­ся з На­тал­кою, Нас­тя не вдер­жа­лась і аж крик­ну­ла: та­ка во­на бу­ла то­му ра­да. В Со­ломії на очах на­вер­ну­лись сльози.

- Ой гос­по­ди, яка ж оце гар­на книж­ка! - аж крик­ну­ла Со­ломія. - Я б цілу ніч не спа­ла та все слу­ха­ла.

- Ат! - обізва­лась ба­ба Зінька. - Це не бо­жа книж­ка; це смішки для мо­ло­деньких. І во­на вста­ла й позіхну­ла.

- Ходім, доч­ко, спа­ти, бо й справді лю­де ніч роз­бе­руть, а нам нічо­го не зіста­неться, - ска­за­ла ба­ба Зінька до доч­ки, - про­щай­те! На доб­раніч!

Настя пішла за матір'ю слідком, ляг­ла на постіль, але дов­го не мог­ла зас­ну­ти. Пе­ред нею, не­на­че живі, ма­нячіли то Пет­ро, то На­тал­ка, то її ста­ра ма­ти Тер­пи­ли­ха і не да­ва­ли їй спа­ти.

«А що бу­де, як Де­нис ме­не сва­та­ти­ме, а ма­ти моя бу­де так спе­ре­ча­тись, як та Тер­пи­ли­ха?» - нес­подіва­но май­ну­ла дум­ка в Насті.

Вона за­ду­ма­лась і зас­му­ти­лась, див­ля­чись на вікна, що лед­ве мріли в тем­ряві. У вікна ліпи­ло мок­рим важ­ким снігом. Мокрі сніжи­ни ше­лестіли об шиб­ки, як миші під ла­вою, і ще дов­го-дов­го не да­ва­ли спа­ти мо­лодій дівчині, дов­го три­во­жи­ли її ду­ми, і підніма­ли мрії в душі, і не да­ва­ли їм зник­ну­ти без сліду.

Настя вже задріма­ла, вже й зас­ну­ла лег­ким чут­ним сном, а їй все зда­ва­лось, що во­на не спить, що до неї прий­шла Со­ломія, щось роз­ка­зу­ва­ла, а далі ска­за­ла, ніби Де­нис вий­шов з се­ла, пішов да­ле­ко-да­ле­ко на донські сте­пи на за­робітки. Нас­тю стис­ну­ло щось ко­ло сер­ця. Сльози ду­ши­ли її. Во­на ніби ба­чи­ла, як Де­нис десь блу­кав по да­ле­ких сте­пах; їй зда­ва­лось, що він йде якимсь шля­хом в сте­пу, що він збив­ся з до­ро­ги, а не­бо вкри­лось гус­ти­ми хма­ра­ми, мок­рий ла­па­тий сніг па­дає і за­си­пає йо­гою, заліплює йо­му очі. От сніг пішов гус­тий-пре­гус­тий, мов хма­ра, і вже за­си­пає Де­ни­са по по­яс, по плечі; от він заст­ряг в мок­ро­му за­меті і то­не в йо­му, і ніко­му по­да­ти йо­му по­мочі, ніко­му ря­ту­ва­ти йо­го. Нас­тя ніби зна­ла, що то він вже вер­тається до­до­му з за­робітків, що він вер­тається до неї, але ніби зна­ла, що він за­ги­не в сте­пу, в снігу і до неї не вер­неться ніко­ли… Во­на жах­ну­лась і про­ки­ну­ла­ся з сльоза­ми на очах…

Мокрий сніг ше­лестів, обліплю­ючи тахлі ши­бок. Насті уяви­ло­ся, що во­на не спа­ла… Во­на підве­ла го­ло­ву і очи­ма шу­ка­ла Со­ломії, ди­ви­лась, чи не ввійшла во­на в ха­ту, чи не си­дить во­на на лаві.

«Боже мій! Як я люб­лю Де­ни­са! Як я йо­го по­ко­ха­ла цього ве­чо­ра, як він чи­тав нам про На­тал­ку та бідно­го си­ро­ту прий­ми­та, Пет­ра, На­тал­чи­но­го же­ни­ха».

Через тиж­день па­руб­ки та дівча­та знов зби­ра­ли­ся на ве­чор­ниці вже в іншо­му місці, в однієї удо­ви, її ха­та сто­яла на са­мо­му кінці се­ла, під лісом, аж за ца­ри­ною. Хлопці ду­ма­ли, що схо­ва­лись з своїми ве­чор­ни­ця­ми так да­ле­ко, що й во­рон кості ту­ди не за­не­се. Але стар­ши­на якось ви­пад­ком довідав­ся і вже ля­го­ма поч­ва­лав ту­ди з де­сяцьким Пет­ром та й знов розігнав ве­чор­ниці.

Денис зібрав де­ся­ток сміливіших па­рубків на ра­ду. Хлопці пос­та­но­ви­ли на раді, щоб засісти десь у вер­бах або під мос­том, підсте­рег­ти, як бу­де йти го­ло­ва з де­сяцьким, і да­ти їм доб­рої про­чу­хан­ки.

Недовго до­ве­лось і жда­ти хлоп­цям. Че­рез кілька день в пи­са­ря бу­ли хрес­ти­ни. Го­ло­ва, Ми­ко­ла Ча­ба­нець, був за ку­ма в пи­са­ря. Був на хрес­ти­нах і де­сяцький. Хлопці про це довіда­лись. Вже пізньої до­би го­ло­ва та де­сяцький ру­ши­ли з хрес­тин до­до­му. Хлопці побігли на засідки. Го­лові й де­сяцько­му тре­ба бу­ло вер­та­тись до­до­му че­рез довгі клад­ки, пок­ла­дені че­рез річку Рас­та­ви­цю. Кра­що­го місця для засідок не мож­на бу­ло знай­ти хлоп­цям.

Голова йшов ко­ли­ва­ючись. Він був п'яний. В йо­го го­ло­ва хо­ди­ла хо­до­ром, а світ не­на­че кру­жа­лом кру­тив­ся в очах. Де­сяцький був тве­резіший за го­ло­ву і при­дер­жу­вав йо­го на ході під ру­ку.

- «Ой, не спиться, не ло­житься, і сон ме­не не бе­ре… е!» - за­тяг го­ло­ва пісні се­ред улиці, але хрип­кий го­лос не слу­хав­ся йо­го, хоч він був і го­ло­ва. Ча­ба­нець не заспівав, а не­на­че за­вив, як вовк у лісі.

- Овва, Ми­ко­ло! Ов­ва! Так не го­диться го­лові. Ов­ва! Лю­де по­чу­ють, бу­дуть тю­ка­ти. Ви ж го­ло­ва, - здер­жу­вав Ча­бан­ця де­сяцький.

- А ма­тері їх ковінька! А що мені до то­го? Хіба мені гу­ля­ти не мож­на? Хіба мені співа­ти не мож­на? Мені? Го­лові? Мені не мож­на? Мені все мож­на! «Ой, не спиться й не ло­житься, ні сон ме­не не бе­ре… е…е!» - знов завів го­ло­ва не своїм го­ло­сом. Але го­лос йо­го пор­вав­ся і за­дер­котів, не­на­че роз­би­тий гле­чик.

Вони вже спус­ка­лись воз­во­зом в бе­рег узькою ули­цею поміж вер­ба­ми.

- От уже й до­до­му не­да­леч­ко! От і не­да­леч­ко! Ось уже вид­ко Те­реш­кові вишні та сли­ви, - белькотів го­ло­ва, - о! чи ти ба! як швид­ко ви­рос­ли Те­реш­кові сли­ви, такі ви­сокі ста­ли! Ко­ли це во­ни ви­рос­ли? Ото ди­во! Чи ти ба, яке ди­во! Ще вчо­ра бу­ли не­ви­сокі, а сьогодні, як ліс, як ліс! Ото ди­во!

- Та то не сли­ви! То вер­би. Хіба ж сли­ви бу­ва­ють такі ви­сокі? Це вер­би ко­ло річки, - обізвав­ся де­сяцький.

• Предыдущая
• 16/34
• Следующая