Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/34
• Следующая

- Коли так, то дай цю книж­ку, я схо­ваю її так, що ти і з свічкою не ви­ниш­по­риш, - ска­за­ла Со­ломія, схо­пив­шись з місця.

Вона вхо­пи­ла книж­ку обо­ма ру­ка­ми. Ро­ман міцно дер­жав книж­ку в ру­ках і не пус­кав, Со­ломія тяг­ла до се­бе, Ро­ман не пус­кав. Во­на за­ре­го­та­лась з тієї тя­га­ни­ни.

- Ой гос­по­ди! Не люб­лю й не ди­шу! Ся­де над тією книж­кою, не­на­че жид на ша­бас, та й мов­чить, тільки бро­ви су­пить, - го­во­ри­ла Со­ломія, ви­ди­ра­ючи з Ро­ма­но­вих рук книж­ку.

- А книж­ки все-та­ки не однімеш! От та­ки не дам та бу­ду чи­та­ти і бро­ви бу­ду су­пи­ти! - драж­нив­ся Ро­ман.

Несподівано рип­ну­ли сінешні двері.

- Ой, хтось-прий­шов! - ска­за­ла Со­ломія і за­тих­ла, і як сто­яла, так не­на­че за­мер­ла се­ред ха­ти. - І хто б це прий­шов до ма­тері та­кої пізньої до­би!

- Може, який злодіяка вліз в сіни, - обізвав­ся Ро­ман.

- Ой ли­шеч­ко! Нічо­го я так не бо­юся, як тих злодіїв та розбійників, - ска­за­ла Со­ломія.

Одчинились двері, і в ха­ту всту­пив Де­нис, за­ки­да­ний снігом. Йо­го шап­ка з чор­ної ста­ла си­вою. Плечі й спи­на бу­ли обліплені мок­рим снігом. В теплій ха­тині не­на­че повіяло хо­лод­ним вітром і сип­ну­ло снігом.

- Добривечір вам! - ска­зав го­лос­но Де­нис, ски­нув­ши шап­ку.

Мокрий сніг по­си­пав­ся з шап­ки і ціли­ми жме­ня­ми ляп­нув об діл.

- Ой, вий­ди. Де­ни­се, в сіни та обт­ру­си сніг за­ви­ти! - крик­ну­ла Со­ломія.

Денис вис­ко­чив у сіни і по­чав обт­ру­шу­ва­тись. В хаті бу­ло чу­ти, як ля­па­ли важкі ру­ка­виці. Де­нис увійшов в ха­ту вже че­пурніший.

- Сідай, Де­ни­се! але по­пе­ре­ду скинь мок­ру сви­ту, бо твоя сви­та аж наб­ряк­ла од мок­ро­го снігу, - ска­за­ла Со­ломія.

Денис роз­пе­ре­зав­ся, ски­нув сви­ту і сів на ос­лоні пе­ред сто­лом. Він був злий, аж чер­во­ний. Очі аж кру­ти­лись.

- Чого це ти, Де­ни­се, так за­са­пав­ся? Чи втікав од ко­го? Чи за то­бою хто гнав­ся? - спи­тав Ро­ман.

- Голова з де­сяцьким оце розігна­ли наші ве­чор­ниці, - ска­зав Де­нис, - ми оце бу­ли зібра­лись на ве­чор­ниці в удо­ви Те­тя­ни. Вже й дівча­та поз­хо­ди­лись, вже й ве­че­рю роз­по­ча­ли го­ту­ва­ти; вже й му­зи­ки прий­шли. А тут го­ло­ва шусть у ха­ту! та й розігнав нас. Дівча­та десь роз­си­па­лись, не­на­че кур­ча­та по­хо­ва­лись од шуліки. А бо­дай він лус­нув, отой го­ло­ва! Я са­ме ро­зо­хо­тив­ся гу­ля­ти! Так мені хотілось по­тан­цю­ва­ти та з дівча­та­ми по­жар­ту­ва­ти. Вда­рив би та­ко­го тро­па­ка, що й ха­та зад­ри­жа­ла б; зад­ри­жа­ла б і удо­ва Те­тя­на! А тут на тобі та­ку нес­подіван­ку! Не­на­че хтось кис­ли­цю вти­рив тобі в зу­би!

- Навіщо ж він оце розігнав ве­чор­ниці? - спи­та­лась Со­ломія.

- Каже, що в яко­мусь близько­му селі, десь в Шам­раївці чи в Ма­зе­пин­цях, па­руб­ки на ве­чор­ни­цях ку­ри­ли ци­гар­ки чи в клуні, чи в хліві, чи під оже­ре­дом со­ло­ми, вже не пам'ятаю де, та й на­ро­би­ли по­жежі. Згорів тро­хи не весь ку­ток. От те­пер гу­ляй, як со­ба­ка на прив'язі!

- От тобі й на­гу­ля­лись! - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

- Ну, не по­да­руємо ми цього стар­шині. Не­хай те­пер на­чу­вається ли­ха! - аж крик­нув Де­нис.

- А що ж ви йо­му за­подієте? Він стар­ши­на в селі: має пра­во, - ска­зав Ро­ман.

- Має він пра­во на усе, тільки не­хай не зачіпає па­рубків. Зна­ти­ме він! Як скла­де­мось усі по ку­ла­ку для го­ло­ви, то не дійде він до­до­му од на­шої склад­ки, хіба рач­ки долізе, - ска­зав Де­нис, по­ка­зу­ючи здо­ро­во­го ку­ла­ка Ро­ма­нові, - десь па­руб­ки на­ро­би­ли по­жежі, а нам гу­ля­ти не мож­на. Оце га­разд!

Денис роз­чер­вонівся, розк­ри­чав­ся, со­вав ку­ла­ка­ми на повітря та бли­щав зли­ми очи­ма.

- Та не со­вай­ся з ку­ла­ка­ми до Ро­ма­на, бо він же не го­ло­ва! - ска­за­ла Со­ломія. - Дур­но ти, Де­ни­се, сер­диш­ся та кри­чиш. Ко­го тобі ба­жа­ло­ся ба­чи­ти на ве­чор­ни­цях, та не бу­де там.

- Чом не бу­де? - спи­тав Де­нис.

- А тим не бу­де, що її ма­ти не пус­тить на ве­чор­ниці, - обізва­лась Со­ломія.

Соломія зна­ла, що Де­ни­сові хотілось ба­чи­тись на ве­чор­ни­цях з Нас­тею. Він при­тих і тільки витріщив на Со­ломію очі.

- Чи бу­де, чи не бу­де Нас­тя на ве­чор­ни­цях, а ве­чор­ниці бу­дуть! От­же бу­дуть на злість стар­шині! - крик­нув Де­нис, ще й ку­ла­ком та­рах­нув по столі. - Ми не по­ди­ви­мось в зу­би стар­шині. Що то нам стар­ши­на! Ми самі собі стар­ши­на. Нам гу­ля­ти хо­четься, і бу­де­мо гу­ля­ти. Ми знов збе­ре­мо­ся на ве­чор­ниці.

- А стар­ши­на знов вас роз­же­не, - про­мо­вив Ро­ман,

- Ого! не­хай тільки дру­гий раз роз­же­не! Не­хай посміє розігна­ти! - го­во­рив Де­нис.

- Та ви йо­му пос­тав­те мо­го­ри­ча, за­лий­те йо­му пельку горілкою, то він і мов­ча­ти­ме, - обізва­лась Со­ломія. В той час, як Де­нис рип­нув сінешніми две­ри­ма, в про­тивній ба­биній хаті Нас­тя са­ме мо­ли­лась бо­гу, став­ши пе­ред об­ра­за­ми. Во­на про­мов­ля­ла мо­лит­ви, але ра­зом з тим нас­то­ро­чи­ла свої ву­ха і прис­лу­ха­лась, як в Ро­ма­новій хаті ре­го­та­лись та кри­ча­ли. Нас­тю узя­ла цікавість та не­терп­ляч­ка, їй за­ба­жа­лось побігти в про­тив­ну ха­ту та довіда­тись, хто то прий­шов до Ро­ма­на і чо­го то там так ре­го­чуться та кри­чать.

«Ой гос­по­ди! ко­ли б швид­ше до­мо­ли­тись до кінця. Побіжу до Со­ломії та по­ба­чу, хто то прий­шов. І чо­го во­ни там ре­го­тять та кри­чать», - ду­ма­ла Нас­тя, ха­мар­ка­ючи п'яте че­рез де­ся­те «По­ми­луй мя, бо­же».

Але во­на та­ки не до­мо­ли­лась бо­гу до кінця, пе­рех­рес­ти­лась тричі і про­жо­гом побігла до Со­ломії. Од­чи­ни­ла во­на двері і вгляділа Де­ни­са. Де­нис був чер­во­ний, аж йо­го ли­це пашіло. Він кри­чав та ла­яв стар­ши­ну. Де­нис уг­лядів Нас­тю і при­тих.

- Чого це ти, Де­ни­се, так роз­ре­пе­ту­вав­ся? Не дав мені й бо­гу до­мо­ли­тись, - про­мо­ви­ла Нас­тя.

Денис роз­ка­зав їй, що він злос­тує на стар­ши­ну за те, що той розігнав ве­чор­ниці.

- А мені про це бай­ду­же! - про­мо­ви­ла Нас­тя. - Ме­не не пус­ка­ють на ве­чор­ниці, то мені од­на­ковісінько, чи бу­дуть во­ни, чи не бу­дуть.

Одначе Нас­тя, ска­зав­ши це, важ­ко зітхну­ла. Це зітхан­ня ви­яви­ло, що їй бу­ло зовсім не од­на­ко­во, їй страх як хотілось на ве­чор­ниці, але ма­ти ні за що в світі не хотіла її пус­ка­ти.

- Кому од­на­ковісінько, а ко­му й ні, - обізвав­ся Де­нис вже тихішим го­ло­сом.

Вглядівши Нас­тю, він за­раз зас­по­коївся і при­тих. Нас­тя сиділа з ним по­руч, і для йо­го не­на­че знов роз­по­ча­ли­ся ве­чор­ниці. Він роз­го­во­рив­ся, роз­жар­ту­вав­ся. Між мо­ло­ди­ми по­ча­ла­ся ве­се­ла роз­мо­ва, пішли жар­ти та смішки. В хаті ста­ло ве­се­ло, не­на­че й справді на ве­чор­ни­цях.

- А ти все си­диш над цер­ков­ни­ми кни­га­ми, - про­мо­вив Де­нис до Ро­ма­на і ляп­нув до­ло­нею по шку­ра­тяній здо­ровій па­ля­турці книж­ки, - не люб­лю я чи­та­ти отих ста­ро­давніх книг. От у ме­не є книж­ка! Оце так книж­ка! - ска­зав Де­нис і ви­тяг з ки­шені не­ве­лич­ку кни­жеч­ку.

- Яка ж це книж­ка? Та­ка, як та, що Ро­ман чи­тає?- спи­та­ла Со­ломія.

- Ні, ця книж­ка ве­се­ла. Це «На­тал­ка Пол­тав­ка». Ку­пив в ко­ро­бей­ни­ка на яр­мар­ку в Білій Церкві, - про­мо­вив Де­нис.

- Ану, Де­ни­се, про­чи­тай нам, що в тій книжці пи­шеться! - про­мо­ви­ла Со­ломія.

- Прочитай, Де­ни­се, бо й я хо­чу пос­лу­ха­ти. Ще ма­ти не ляг­ли спа­ти, то я тим ча­сом хоч трош­ки пос­лу­хаю,- обізва­лась і собі Нас­тя.

Денис по­чав чи­та­ти, як На­тал­ка вий­шла до кри­ниці по во­ду, як з нею стрівся ста­рий пи­сар Воз­ний і по­чав за­ли­ця­тись до неї. Усі слу­ха­ли, не­на­че за­мер­ли. Навіть Ро­ман, за­був­ши, що в книжці на­пи­са­но не про святі речі, а про людські, сидів мовч­ки й слу­хав. Як тільки Де­нис по­чав чи­та­ти ті місця, де Воз­ний прис­та­вав до На­тал­ки з своїм за­ли­цян­ням, усі підня­ли регіт, аж ха­та гу­ла.

Баба Зінька вже дов­генько сиділа ко­ло сто­ла та все позіха­ла. Їй за­ба­жа­ло­ся вже ляг­ти спа­ти, але во­на все жда­ла, до­ки вер­неться Нас­тя. А Нас­тя не ква­пи­лась швид­ко вер­та­тись. Вже Зінька ку­ня­ла, дріма­ла, но­сом уди­ла ри­бу, вже навіть за­си­на­ла, і їй по­ча­ли верз­ти­ся якісь сни, а Нас­тя не при­хо­ди­ла.

• Предыдущая
• 15/34
• Следующая