Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/34
• Следующая

- Романе! Чо­го це ти сьогодні та­кий ве­се­лий та го­во­рю­чий? - не втерпіла і спи­та­ла в йо­го Нас­тя.

- Чогось ве­се­лий, та не ска­жу чо­го: не­хай кор­тить, - ска­зав Ро­ман.

- Та ска­жи-бо! Пев­но, ма­ти щось ду­же ве­се­ле ска­за­ла тобі, бо й ма­ти увійшла в ха­ту чо­гось ду­же ве­се­ла, - про­мо­ви­ла до­гад­ли­ва Нас­тя.

- Та то сьогодні, ма­буть, тра­пив­ся день ве­се­лий, - ска­зав Ро­ман і знов на­лив чар­ку та й ви­пив.

- Ой бо­же мій! вже й горілки ма­ло зіста­лось в пляшці! - аж крик­ну­ла Нас­тя, - їй-бо­гу, ма­ти бу­дуть гри­ма­ти.

В той час над­ворі гавк­ну­ла со­ба­ка. Швид­ко потім в ха­ту увійшла Со­ломія. Во­на ду­ма­ла, що Ро­ман в церкві, і забігла до Насті, але, од­чи­нив­ши двері, во­на вгляділа і Де­ни­са й Ро­ма­на за сто­лом. Бідна дівчи­на аж по­да­ла­ся на­зад у сіни. Во­на й са­ма не зна­ла, чи йти в ха­ту, чи вер­та­тись, їй бу­ло ніяко­во, що во­на ніби са­ма прий­шла до Ро­ма­на в ха­ту.

- Соломія! - аж крик­нув Ро­ман з-за сто­ла. Со­ломія од со­ро­му по­да­ла­ся че­рез поріг у сіни. Нас­тя схо­пи­ла­ся з місця, взя­ла Со­ломію за ру­ку і по­тяг­ла в ха­ту.

- Здорова бу­ла, Со­ломіє! - гук­нув Ро­ман. - Чо­го це ти за­ко­ми­зи­лась? Не­на­че боїшся пе­рес­ту­пи­ти че­рез наш поріг.

Настя при­тяг­ла Со­ломію до сто­ла. Со­ломія все опи­на­лась та со­ро­ми­лась. Ро­ман си­лою по­са­див її на ос­лоні, по­руч з Нас­тею.

Соломія сиділа ні в сих ні в тих і мов­ча­ла, але пе­ре­го­дя ста­ла сміливіша. Ве­се­ла ком­панія швид­ко її роз­ве­се­ли­ла. Со­ломія по­ча­ла і собі жар­ту­ва­ти та ре­го­та­тись.

- Просимо до по­луд­ня! - ска­зав Де­нис і по­ка­зав ру­кою на по­рож­ню мис­ку.

- Спасибі! я вже по­по­луд­ну­ва­ла до­ма. Доїдай, Де­ни­се, на здо­ров’ячко, та тільки не об'їдай­ся, - ска­за­ла Со­ломія і по­су­ну­ла по­рож­ню мис­ку до Де­ни­са.

- Спасибі за лас­ку, - обізвав­ся Де­нис, - ма­буть, уже та­кий мій та­лан… ох!… що дівча­та го­ду­ють ме­не з по­рожніх ми­сок.

- Може, тобі ще й солі тре­ба до стра­ви? - про­мо­ви­ла Со­ломія і пос­та­ви­ла пе­ред Де­ни­сом со­лян­ку. - По­со­ли, то бу­де смачніше.

- Ох!.. вже мені й так со­ло­но од тих дівчат… ох! - жар­ту­вав Де­нис.

- Одже ж ми поїли всі ва­ре­ни­ки, а ти, Де­ни­се, ще й смієшся з Со­ломії. Пот­ри­вай, Со­ломіє, ось я піду в хиж­ку та ви­не­су па­ля­ни­цю. По­по­луд­нуєш, Со­ломіє, па­ля­ни­цею з сме­та­ною, - ска­за­ла Нас­тя і вста­ла з ос­ло­на.

- Еге! як дівча­там, то й па­ля­нич­ки, а як па­руб­кам, то тільки свя­тий хлібець! Не йди, Нас­те! Не пу­щу! - крик­нув Де­нис і пог­нав­ся в сіни за Нас­тею.

- А що, Со­ломіє, чи по­си­ла­ти до те­бе ста­ростів? - спи­тав Ро­ман в Со­ломії.

- Оце! по­пе­ре­ду приш­ли, а потім вже пи­тай! - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

- А чи не візьму я ча­сом гар­бу­за од те­бе?

- А хіба ж я знаю…

- Я те­бе пи­таю без жартів, - ска­зав Ро­ман і на­су­пив бро­ви. Йо­го ли­це з ве­се­ло­го ста­ло по­важ­не і навіть сер­ди­те.

- Хіба ж ти так не лю­биш гар­бузів, чи що? - ска­за­ла Со­домія і знов засміялась. - І гар­буз має смак, та ще й не­по­га­ний.

- Не люб­лю. Я вже що роб­лю, то роб­лю на­пев­но, - ска­зав Ро­ман, спус­тив­ши очі.

Задума впа­ла на йо­го чо­ло. Він по­хи­лив го­ло­ву і мов­чав. Со­ломія пе­рес­та­ла сміятись і собі за­ду­ма­лась. Вид її став по­важ­ний, не­на­че в тих пус­тунів дітей, що на них нес­подіва­но пос­ва­рив­ся пальцем і грим­нув ста­рий батько.

- Чи батько твій та ма­ти не спро­тив­ляться, як я прий­ду до те­бе з ста­рос­та­ми? - спи­тав Ро­ман.

- А чо­го їм спро­тив­лю­ва­тись? Мій батько по­ва­жає твою матір і лю­бить ба­ла­ка­ти з нею про усякі страхіття, - ска­за­ла Со­ломія. - Я бо­юсь, що твоя ма­ти спро­ти­виться…

- Ні! - ска­зав Ро­ман.

- Як твоя ма­ти ні, то й я ні! - ска­за­ла Со­ломія. Ро­ман підвів го­ло­ву, ніби розп­лю­щив очі. І з йо­го яс­них очей по­лив­ся ніби ве­се­лий промінь і впав на Со­ло­міїні гострі очі. Во­на спус­ти­ла довгі чорні вії, котрі ніби чор­ни­ми то­роч­ка­ми впа­ли на її що­ки, і по­чер­воніла, як маківка.

Хатні двері од­чи­ни­лись, не­на­че бу­ря вда­ри­ла в їх. Нас­тя влетіла в ха­ту з па­ля­ни­цею в ру­ках, за­чи­ни­ла за со­бою двері і при­дер­жа­ла клям­ку. Де­нис сіпнув двері, і ма­ло­си­ла Нас­тя ви­пус­ти­ла з рук клям­ку й ткну­ла го­ло­вою та па­ля­ни­цею Де­ни­сові в гру­ди. Во­на прибігла до сто­ла, сіла й схо­ва­ла свої ру­ки з па­ля­ни­цею під стіл.

- От та­ки наріжу Со­ломії па­ля­ниці, а тобі не дам! - кри­ча­ла Нас­тя, за­са­пав­шись.

- За всі го­ло­ви! То й не про­си­ти­му! - ска­зав Де­нис і ніби впав на ла­ву.

- Випий же хоч чар­ку до по­луд­ня, Со­ломіє! - ска­зав Ро­ман і по­дав чар­ку Со­ломії. Со­ломія ви­пи­ла півчар­ки і по­ча­ла по­луд­ну­ва­ти.

- А що! та­ки по-моєму ста­ло! - ска­за­ла Нас­тя і ки­ну­ла на Де­ни­са жме­ню насіння; насіння по­рос­ну­ло з жмені і по­си­па­лось і на Де­ни­са, і в сме­та­ну.

- Ну та й дурієш же ти, Нас­те! - обізвав­ся Ро­ман. - Хіба ж ти ма­ленька? Дуріє, як ма­ла ди­ти­на.

- Але ж і п'ють оті дівча­та, біси батька зна як! - крик­нув Де­нис. -Мо­чить гу­би та ще й обітре ру­ка­вом, щоб в рот не по­па­ло ні кра­пельки. От ми то не так п'ємо.

І Де­нис на­лив чар­ку, бах­нув нею в гу­бах, на­дув що­ки і витріщив круглі очі на Со­ломію.

- Ой бо­же мій! Од­же ви­дуд­лять усю горілку! Ой, ла­яти­муть же нас ма­ти, аж в шку­ру не по­тов­питься. Геть! Дай сю­ди пляш­ку! Їй-бо­гу, ви­дуд­ли­ли вже більш як півпляш­ки, - ска­за­ла Нас­тя.

Соломія аж те­пер зга­да­ла про ба­бу Зіньку. Во­на обер­ну­ла го­ло­ву, ки­ну­ла оком на вікно. За дво­ром, йшла з церк­ви ба­ба Зінька.

- Ой бо­же мій! ба­ба Зінька з церк­ви йдуть! - аж крик­ну­ла Со­ломія і схо­пи­лась з ос­ло­на.

- Ой бо­же мій! пляш­ка на столі! Півпляш­ки горілки не ста­ло! Що ж я те­пер бу­ду ро­би­ти! - крик­ну­ла Нас­тя.

- Нічогісінько. Сядь та ру­ки згор­ни, - спокійно ска­зав Ро­ман.

- Ой Ро­ма­не, і ти, сер­це Нас­ту­сю! не кажіть же своїй ма­тері, що я оце бу­ла в вас, - ска­за­ла Со­ломія і про­жо­гом ки­ну­лась в сіни, че­рез другі сінешні двері вис­ко­чи­ла на задвірок і, не­на­че пти­ця, шуг­ну­ла в са­док, а з сад­ка чкур­ну­ла че­рез ого­род прос­то че­рез гряд­ки та й зник­ла в вер­бах. Нас­тя вхо­пи­ла ку­холь з во­дою і хотіла до­ли­ти пляш­ку.

- Не збав­ляй горілки, дур­на! - ска­зав Ро­ман і ки­нув­ся ви­ри­ва­ти в Насті з рук пляш­ку.

Хатні двері од­чи­ни­лись, і в ха­ту всту­пи­ла по­важ­на ба­ба Зінька. Во­на ста­ла на по­розі і тільки осміхну­лась.

- А що! бу­де вам те­пер од ба­би Зіньки. Ви­пи­ли ба­би­ну горілоч­ку та вже во­ди­цею до­ли­ваєте, - обізва­лась Зінька та все осміха­лась доб­рим лас­ка­вим осміхом. Во­на ми­лу­ва­лась пус­то­ща­ми мо­ло­дих.

- Ну-ну, сьогодні я ве­се­ла. Не бу­ду на вас гри­ма­ти. Один то­му час. Смійтесь, по­ки мо­лоді. Смійтесь, аби не пла­ка­ли, - ска­за­ла ба­ба Зінька, роз­дя­га­ючись.

- А навіщо то ви на­ки­да­ли насіння в сме­та­ну? Ма­буть, щоб смачніша бу­ла? Ото дуріли! Ото дуріли! Повісь, Нас­ту­сю, на стіні різку от на тих хлоп­чиків, щоб мені бу­ла на­пох­ваті! - ска­за­ла ба­ба Зінька, віша­ючи свит­ку на жердці.

Баба Зінька обер­ну­ла го­ло­ву до Нас­тусі і приж­му­ри­ла од­не око. Нас­тя осміхну­лась.

- Та це, ма­мо, на ме­не б тре­ба по­че­пи­ти иа стіну різку, бо то я роз­си­па­ла насіння в сме­та­ну.

- То й ти та­ка. як і во­ни! Го­ренько мені з ва­ми! - сміялась ба­ба Зінька, пог­ля­да­ючи на Ро­ма­на.

В той час Филін після ве­черні наз­дог­нав ба­тюш­ку на цвин­тарі і підсту­пив до йо­го. Филін лю­бив після ве­черні по­ба­ла­ка­ти з ба­тюш­кою та про­во­див йо­го до са­мо­го дво­ру, роз­мов­ля­ючи то про се, то про те.

Він роз­ка­зу­вав йо­му про свій не­давній сон. З своїми сна­ми він вже тро­хи об­рид ба­тюшці. Ба­тюш­ка тро­хи не засміявся і лед­ве вдер­жав­ся.

• Предыдущая
• 12/34
• Следующая