Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/34
• Следующая

- Ой гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Як­би я, по­ба­чи­ла та­ке стра­хо­ви­ще, то там би на місці і вмер­ла, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- Одже я й не вмер. Бог хра­нив! бо то мені да­но а не­бес, - обізвав­ся Филін.

- Невже-таки ті всі за­ко­пані гроші сте­ре­же са­та­на? А от же наш Гри­щен­ко ви­орав на полі гор­ще­чок срібняків та мідяків - і не ба­чив ніяко­го са­та­ни, - ска­зав Де­нис.

- Е! бо то, ба­чиш, він ви­орав вдень. А вночі інша річ: вночі то вже йо­го не­чис­то­го і си­ла і во­ля, - ска­зав по­важ­но Филін.

- То ви б, дядьку, пішли в Гри­го­ри вдень, ко­ли са­та­на не сте­ре­же червінців, та й ви­ко­па­ли б крадько­ма од йо­го, - ска­зав Де­нис. - А навіщо тре­ба до­ко­неч­не ко­па­ти вночі, щоб зди­ба­тись з са­та­ною?

Филін тя­мив доб­ре, що він прибріху­вав, втя­мив прав­дивість Де­ни­со­вих слів та й змов­чав, не­на­чеб­то Де­ни­сові сло­ва не варті бу­ли вва­ги: “Го­во­ри, мов, дур­ню! тя­миш ти з но­са та в рот”.

- Ну, що то во­но за знак! Ка­жуть, що десь є чорт, а я йо­го й досі не ба­чив, який він на масть! А мені б ду­же хотілось по­ба­чи­ти, яка в йо­го пи­ка, - ска­зав Де­нис.

- Бійся бо­га, Де­ни­се! А на­що він тобі здав­ся? - ска­за­ла Зінька.

- Еге! так то й по­ба­чи­ти йо­го, - ска­зав Филін. - Це не вся­ко­му да­но. От я то ба­чив йо­го вве­чері на греблі. На­ди­вив­ся я раз в Пав­ла До­ро­щу­ка на кар­ти­ну, де на­мальова­ний страш­ний суд: а там їх на­мальова­на ціла мет­ка. Ото вве­чері їду я з по­ля кіньми, виїжджаю на греб­лю, ко­ли див­люсь, а він, не­на­че ма­ленький чор­ний хлоп­чик, хлю­пається у воді та й вис­ко­чив на греб­лю, вишкірив до ме­не білі здо­рові зу­би, як ло­патні, та знов хлюп у во­ду! Це не кож­но­му да­но. Про це не­ма чо­го й ба­лач­ку то­чи­ти.

- Ой бо­же мій! - аж зітхну­ла Нас­тя од стра­ху. Ба­ба Зінька тільки пе­рех­рес­ти­лась мовч­ки і за­ше­потіла ти­хенько мо­лит­ву.

- От ніхто не знає відьом на селі, а я їх усіх знаю і за­раз впізнаю відьму, чим би во­на не пе­ре­ки­ну­лась: чи со­ба­кою, чи кішкою, чи сви­нею, чи білим клуб­ком, бо то мені да­но з не­бес, - го­во­рив дядько Филін, - ще з років де­сять по­пе­ре­ду якось йду я з весілля вже в глу­пу північ по­за се­лом, йду проз хрест, що стоїть за ца­ри­ною, а по­пе­ред ме­не біжить біла со­ба­ка. Я йду далі, а вже по­пе­ред ме­не ко­титься білий здо­ро­вий клу­бок, а далі з клуб­ка ста­ла біла кішка, вид­ря­па­лась на хрест та й сіла на пе­рех­ресті. Я за­раз-та­ки впізнав, що то відьма і яка відьма, та й ка­жу до тієї кішки: «Та не мо­роч ме­не, Те­тя­но, бо я те­бе впізнав. Ти Те­тя­на!»

Роман і Де­нис без со­ро­му за­ре­го­та­лись на всю ха­ту.

- Та то, пев­но, і бу­ла та­ки справж­ня біла кішка! - ска­зав Де­нис.

- Еге! го­во­ри! Доб­ра кішка! Не кож­ний їх впізнає, а я впізнаю, бо то мені да­но так од бо­га, - ска­зав гор­до­ви­то дядько Филін.

В той час бевк­нув дзвін на ве­чер­ню. Филін рап­том ус­тав і пе­рех­рес­тив­ся до об­разів.

- От вже й на ве­чер­ню задз­во­ни­ли. Піду ж я до церк­ви та після ве­черні по­рад­жу­ся з ба­тюш­кою про ті зак­рут­ки на моїй пше­ниці, - ска­зав Филін.

Він вий­шов з-за сто­ла, пе­рех­рес­тив­ся пе­ред об­ра­за­ми, по­дя­ку­вав Зіньці за по­лу­день, поп­ро­щав­ся й вий­шов з ха­ти.

«От те­пер тре­ба б ска­за­ти Ро­ма­нові, щоб слав ста­ростів до Со­ломії. Але бо­же мій! в хаті Де­нис, чу­жий чо­ловік. Ще не знаю, що з то­го вий­де», - по­ду­ма­ла Зінька.

- Романе! ви­не­си, си­ну, горілку та зай­вий хліб в хиж­ку, а ти, Нас­ту­сю, при­бе­ри з сто­ла, поз­би­рай ок­руш­ки та ви­сип ку­рям, - ска­за­ла Зінька.

Тільки що Ро­ман вий­шов в сіни та пішов у хиж­ку, кот­ра бу­ла зроб­ле­на ко­ло про­тив­ної ха­ти че­рез сіни, ба­ба Зінька шви­денько й собі шусть у сіни, пішла до Ро­ма­на й тихісінько роз­ка­за­ла йо­му, що ба­тюш­ка й ма­туш­ка хва­ли­ли Со­ломію.

- Восени, си­ну, заш­ле­мо ста­ростів до Со­ломії, - вкінець усього ска­за­ла Зінька си­нові, а са­ма за­раз після то­го на­ки­ну­ла на се­бе свит­ку і по­чим­чи­ку­ва­ла до церк­ви шви­денько, не­на­че навз­догінці за Фи­ло­ном.

Роман вер­нув­ся в ха­ту ве­се­лий та ра­дий. Очі в йо­го так радісно ся­ли, що аж Де­нис та Нас­ту­ся це приміти­ли. Він роз­ба­ла­кав­ся, жар­ту­вав, сміявся, навіть піднімав на сміх дядька Фи­ло­на.

- Але, здається, дядько Филін оце брехні то­чив, що він ко­пав гроші та ба­чив са­та­ну, - ска­зав Де­нис, - я вже чув раз, як він про це роз­ка­зу­вав. Те­пер він ка­же, що вже бу­де трид­цять років, як він пос­лав про­ше­ния да ца­ря про той скарб, а тоді роз­ка­зу­вав, що він пос­лав те про­шен­ня два ро­ки пе­ред цим.

- Та й я, як ще був не­ве­ли­ким хлоп­цем, то чув, як він оце са­ме роз­ка­зу­вав ба­бам, - обізвав­ся Ро­ман, - але пам'ятаю доб­ре, що він тоді ка­зав, ніби­то в са­та­ни го­ло­ва бу­ла та­ка завбільшки, як відро, а очі такі, як ку­ла­ки, а те­пер ка­же, що го­ло­ва в са­та­ни та­ка завбільшки, як ко­пи­ця, а очі, як ка­ву­ни.

- Авжеж так! бо за яких де­сять років са­та­на, ма­буть, підріс, то й го­ло­ва в йо­го ви­рос­ла, як ко­пи­ця, а очі ста­ли, як ка­ву­ни, - ска­зав Де­нис, - брехні то­чить дядько Филін та лю­дей мо­ро­чить. Я знаю доб­ре, що він і гро­шей не ко­пав, навіть в ліс уночі не хо­див і са­та­ни не ба­чив. Ви­га­дує та чва­ниться: ось би то мені це все з не­бес да­но.

- Невже ото все неп­рав­да, що роз­ка­зу­вав дядько Филін? То це я тільки дур­но наст­ра­ха­лась? - ска­за­ла Нас­тя.

- Авжеж то все брех­ня! Витріщить дядько свої очі на мис­ник та й ви­га­дує якісь бай­ки, не­на­че там на мис­ни­ку і справді при­вид­жується йо­му між по­лу­мис­ка­ми са­та­на; чис­то, не­на­че ста­ра ба­ба роз­ка­зує каз­ки дітям! - ска­зав Де­нис.

Бідна на­ля­ка­на Нас­ту­ся гля­ну­ла на мис­ник, і їй зда­ло­ся, що во­на там от-от вгля­дить са­та­ну між мис­ка­ми.

- То це я дур­но тільки бо­ялась? - спи­та­ла Нас­тя в Де­ни­са.

- Авжеж дур­но! Я знав, що дядько Филін бре­ше, але мов­чав; ду­маю, не­хай дядько наб­ре­шеться дос­хо­чу, - го­во­рив Де­нис та все не зво­див очей з Насті.

- Одже я не­на­че не до­по­луд­ну­вав тро­хи, - ска­зав Ро­ман,- мені не­на­че ще їсти хо­четься; все слу­хав дядькові те­ре­вені.

- Та й я не до­по­луд­ну­вав, бо все сміявся собі під ніс з тих бре­хень, - обізвав­ся Де­нис.

- А я то й зовсім не по­луд­ну­ва­ла: та­ко­го стра­ху на ме­не наг­нав дядько, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Побіжи, Нас­ту­сю, в хиж­ку та ви­не­си ва­ре­ни­ки й сме­та­ну; та не за­будься вхо­пи­ти горілки пляш­ку, - ска­зав Ро­ман до Насті.

- Ой, бо­юся я бра­ти ту горілку, щоб ча­сом ма­ти не сер­ди­лись, - ска­за­ла Нас­тя.

- Нічого - те! Ма­ти час­ту­ва­ла сво­го гос­тя, а ми по­час­туємо сво­го, - ска­зав Ро­ман, - вип'ємо тро­шеч­ки, тільки по ча­рочці, щоб дядько­ву са­та­ну за­бу­ти.

Настя мет­ну­лась в сіни, при­нес­ла ва­ре­ни­ки й пляш­ку і пос­та­но­ви­ла на столі.

- От те­пер ся­де­мо й ми на по­куті! - ска­зав Ро­ман і на­лив собі чар­ку горілки та й ви­хи­лив до дна. Потім він по­час­ту­вав Де­ни­са й Нас­тю. Нас­тя тільки при­гу­би­ла чар­ку, а пи­ти не схотіла. Усі по­ча­ли упліта­ти ва­ре­ни­ки, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Де­нис уплітав ва­ре­ни­ки і не зво­див своїх круг­лих ве­се­лих очей з Насті.

- Чого це ти, Де­ни­се, витріщаєш на мені очі, не­на­че впер­ше ме­не ба­чиш? - ска­за­ла Нас­тя.

- Чи так са­мо, як са­та­на витріщав баньки на дядька Фи­ло­на в лісі? - ска­зав Де­нис.

- Ні, не так страш­но, але все-та­ки тро­хи й так, - про­мо­ви­ла Нас­тя й за­ре­го­та­лась.

- Це зад­ля то­го, щоб ти мен­ше ва­ре­ників з'їла, а мені більше зос­та­лось, - обізвав­ся Де­нис.

Денисові вже дав­но впа­ла в очі Нас­ту­ся. Мо­ло­денька дівчи­на підрос­та­ла, на­ли­ва­ла­ся, як яб­луч­ко, і ста­ла ще більше по­до­ба­тись Де­ни­сові.

Роман на­лив чар­ку і знов ви­пив, ще й Де­ни­са по­час­ту­вав. Він став ве­се­лий, роз­чер­вонівся на ви­ду, жар­ту­вав та сміявся.

• Предыдущая
• 11/34
• Следующая