Выбери любимый жанр

На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 21


Изменить размер шрифта:

21

- Сідайте, будьте лас­каві! А мені зда­лось, що хтось приїхав з біло­церківської фаб­ри­ки, - по­ча­ла ма­туш­ка та й спи­ни­лась.

«Чого це їм обом спа­ла на ум та біло­церківська га­мар­ня? Нев­же я ски­нувсь на ту га­ма­рию або будлі-яко­го німця га­мар­ни­ка?» - по­ду­мав На­зарів. - Чим же це я за­побіг та­кої лас­ки в тієї га­марні? - спи­тав з сміхом і го­лос­но На­зарів.

- Бо ви тро­шеч­ки ски­ну­лись з ли­ця на німця-ме­ханіка або ніби на яко­гось чу­жо­зем­ця, - обізвавсь отець Зіновій.

- Одже ж ви, отець Зіновій, трош­ки і вга­да­ли, бо дід мій, пол­тавський дідич, був ар­мянсько­го ро­ду, який­сь зай­да з Тифліса й оже­нив­ся в Пол­тав­щині. Але я чис­тий пол­та­вець, щи­рий при­ятель Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Цeя й при­був на да­чу до йо­го на одвіди­ни. Але де ж він, що йо­го не вид­но в вас? Він ка­зав мені, що по­бу­де який­сь час у вас, а потім зго­дом пе­ре­бе­реться на да­чу десь ту­теч­ки на селі.

- Флегонт Пет­ро­вич вже й пе­реб­равсь на да­чу, - обізва­лась ма­туш­ка, не­са­мохіть за­див­ля­ючись на гос­тя, на йо­го ла­ки­ро­вані бо­тин­ки та на жваві іскряні очі, що не­на­че аж кру­ти­лись на чис­тих білках.

«Ой щось во­но над­то вже ве­се­ле та дзинд­зю­рис­те!» - по­ду­ма­ла ма­туш­ка.

- Де ж та да­ча? То во­на та­ки до вас на­ле­житься, чи до яко­гось чо­ловіка або па­на? Чи да­ле­ко звідсіля? Ку­дою ж до неї їхать? - спи­тав На­зарів.

- О, так да­ле­ко, що звідсіля вид­но, - ска­зав всмішки отець Зіновій, - бу­де так звідсіль, як тричі ло­ма­кою доб­ре ки­нуть.

- Он як! То це, ма­буть, десь ту­теч­ки, десь поб­ли­зу, - спитав сту­дент.

- Ондечки! навіть у вікно вид­но. Дивіться! Он-оно за клу­нею! на хаті стир­чить му­ро­ва­ний верх: ото ж їх да­ча, - ска­зав отець Зіновій.

- А по­ведіть ме­не, ко­ли ва­ша лас­ка! - гук­нув На­зарів і схо­пив­ся з стільця, як опе­че­ний.

«Ну та й жва­вий же та в'юнкий оцей жев­жик!» - по­ду­ма­ла ма­туш­ка і, встав­ши з ка­на­пи, і собі по­хап­цем чкур­ну­ла навз­догінці за ни­ми, над­то зацікав­ле­на тим жва­вим та ба­га­то уб­ра­ним кра­су­нем.

Бадьористий отець Зіновій шви­денько йшов вузькою бо­роз­ною че­рез кар­топ­лю, аж кар­топ­лю то­ло­чив, а за ним слідком ішов гість. Вий­шов­ши по­пе­ред гос­тя на причілок, отець Зіновій сли­ве по­шеп­ки ска­зав до ар­тис­та:

- Флегонте Пет­ро­ви­чу! Там до вас приїхав який­сь га­мар­ник чи ме­ханік з фаб­ри­ки з Білої Церк­ви по ділу, пев­но, за який­сь млин, чи за мо­ло­тил­ку, чи за кру­жа­ла та коліща­та в мо­ло­тилці.

- Який га­мар­ник? За які це кру­жа­ла та коліща­та? - спи­тав з ди­ву­ван­ням Фле­гонт Пет­ро­вич, аж очі витріщив.

- Добривечір вам на дачі! А що, чи до­дер­жав я сво­го сло­ва, чи ні? - гук­нув гість до Софії Ле­онівни го­лос­но, зда­ле­ки віта­ючись з нею.

- Це На­зар Сто­до­ля! Он який ме­ханік! А я ми­ти­кую, аж мо­ро­чу го­ло­ву од здо­га­ду, який це ме­ханік приїхав аж сю­ди до ме­не, - гук­нув Фле­гонт Пет­ро­вич і тричі поцілу­вавсь з гос­тем.

- То то ме­не отець Зіновій прий­ня­ли за га­мар­ни­ка з Білої Церк­ви, бо я ж звідтіль і при­був з вок­за­лу, - од­ка­зав гість і за­ре­го­тавсь,

- Ото на­ша Ївга нап­ра­ви­ла ме­не на та­кий здо­гад: ка­же мені, що гість, як го­во­ре, то тро­хи за­ки­дає ніби пo-німецькій, - од­ма­гавсь отець Зіновій.

Назарів і справді ніби за­ки­дав в роз­мові по-яко­мусь, бо трош­ки гар­кав якось не­на­че по-ди­тячій, що ро­би­ло йо­го мо­ву більше делікат­ною й навіть приємною.

Левко радісно й ве­се­ло привітав­ся до гос­тя й по­чав пус­ту­вать на ра­до­щах: вхо­пив йо­го за стан і обк­ру­тив йо­го кру­гом се­бе аж тричі. Софія Ле­онівна од­ра­зу по­ве­селіша­ла й ста­ла бадьорис­та й жва­ва.

- Та годі вже вам вих­ри­ти! Аж ку­ря­ву зби­ли! Ще за­по­ро­шу собі очі од ва­шо­го крутіння, - го­моніла Софія Ле­онівна.

- Назар Сто­до­ля та­ки до­дер­жав сво­го сло­ва, за­вер­нув до нас, щоб одвідать нас на дачі. Спа­сибі, спа­сибі! - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич до гос­тя.

- Та вас же не так звуть. Я пам'ятаю, як ви в нас за­повісти­лись за се­бе, - обізва­лась ма­туш­ка, - чи, мо­же, то в вас двоє йменнів?

- Та де там! Ме­не ба­тюш­ка ох­рес­тив од­ним ймен­ням, а оці хар­ци­зи прод­раж­ни­ли ме­не ще й дру­гим, по Шев­чен­ковій драмі, - ска­зав На­зарів, ти­ка­ючи ру­кою на Лев­ка.

- Коли ж ба­тюш­ка дав йо­му та­ке не­до­лад­не ймен­ня, що й ви­мо­вить труд­но! - обізвавсь Лев­ко. - Де ж пак! Нар­кис Ам­фи­лохійо­вич. Бу­ло б і справді кра­ще, як­би ти спрос­тив оте цуп­ке ймен­ня на яко­гось Нар­ки­са Га­мар­ни­ко­ви­ча або­що, - жар­ту­вав Лев­ко.

- От те­пер сідай­те з на­ми «за те­сові сто­ли», цеб­то за кар­ти, та гра­ти­ме­мо далі; тру­дов­ників до­волі те­пер, і в нас діло піде спірно, - ска­зав отець Зіновій сло­ва­ми пісні.

«Не хо­чу я, сест­ро, за сто­ли са­ди­тись, а бу­ду я, сест­ро, на те­бе ди­ви­тись», - заспівав ти­хенько На­зарів далі на­род­ну пісню й зир­нув бист­ро на Софію Ле­онівну.

- Та співай­те ж далі! Я люб­лю слу­хать, як співа­ють пісень, та ще й гар­но, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

- Та годі вам співать! Сідай лиш мерщій, доб­родію га­мар­ни­ку, за стіл, - гук­нув ве­се­лий Лев­ко й по­тяг з усієї си­ли гос­тя за ру­ку до сто­ла. Гість вип­ру­чу­вавсь. Йо­му бу­ло ніяко­во пе­ред ма­туш­кою за та­кую па­ру­боцьку Лев­ко­ву вих­ват­ку. Але Лев­ко цуп­ри­ку­вав йо­го за ру­ку. Гість опи­навсь. Во­ни, жар­ту­ючи, по­ча­ли вой­ду­ваться. Лев­ко ви­хав гос­тем, не­на­че ко­цю­бою, і не­на­ро­ком за­че­пив за­каб­лу­ком ули­ка. Улик пе­ре­ки­нувсь, за­че­пив дру­го­го ули­ка, і той улик пішов упе­ре­кидь.

- Ну та й дуріють же оці хлоп­чиська! Чис­то не­на­че ко­ше­ня­та, - про­мо­ви­ла Софія Ле­онівна й ки­ну­лась піднімать та ста­ви­ти ули­ки на місця.

- Оці жев­жи­ки, оці джи­гу­ни, не­на­че ті вед­меді влізли в пасіку та й по­пе­ре­ки­да­ли ули­ки, - обізвавсь Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Правда, що ули­ки, тільки без щільників, - обізва­лась ма­туш­ка, слідку­ючи за гос­те­вим во­рушінням.

Назарів ки­нувсь і собі до ули­ка, вмить пос­та­вив і при­мос­тивсь на йо­му. Свіжий, пов­ненький, як мо­ло­дий огірок, чор­ня­вий та струн­кий, цей ви­пе­ще­ний кра­сунь-гість зда­вав­ся ма­тушці якимсь за­ча­ро­ва­ним ца­ре­ви­чем, про яко­го роз­ка­зу­ють в каз­ках, і що цей ца­ре­вич, кот­рий десь поб­ли­зу був за­ча­ро­ва­ний, спав сто год десь в діброві, а це тільки що про­ки­нувсь та нес­подіва­но, ніби якимсь чу­дом, з явив­ся тут на прос­тацько­му причілку, тро­хи не в пасіці в кат­разі, та й сів на ули­ку. Ма­туш­ка зир­ну­ла на Софію Ле­онівну до­пит­ли­вим оч­ком. Софія Ле­онівна од­ра­зу аж посвіжіша­ла на ви­ду й не­на­че побіліша­ла. Очі ста­ли ве­селі, не­на­че аж гра­ли: ус­та раз у раз осміха­лись. Пог­ляд її став лас­кавіший. Во­на по­добріша­ла, сіла на зас­те­леній ки­лим­ком призьбі ко­ло ма­туш­ки й по­ча­ла роз­мов­лять з нею лю­бенько та при­яз­но, мов близька й щи­ра при­ятелька. Кра­са зро­би­ла не­на­че якісь ча­ри, не­на­че по­ди­ху­ва­ла на їх обох по­ди­хом по­езії.

Софія Ле­онівна бу­ла не­во­руш­ли­ва лю­ди­на, навіть для­ва і, мо­же, че­рез те во­на ду­же лю­би­ла жва­вих лю­дей, а най­більше про­вор­них та ве­се­лих мо­ло­дих та жар­тов­ли­вих па­ничів жев­жиків та джи­гунів. Во­ни її на­ди­ли тим, що ба­ви­ли й роз­ва­жа­ли її, а во­на сиділа не­по­руш­но, ди­ви­лась на їх та ми­лу­ва­лась ни­ми.

Левко аж си­лу­вав то­ва­ри­ша сісти за кар­ти, але він усе од­ма­гавсь.

- Оце при­че­пи­лась при­че­па! Од­че­пись ти од моєї душі. Ще встиг­ну до­волі наг­раться в кар­ти. Мені оце після до­ро­ги за­ма­ну­лось ску­па­тись отам в став­ку або в річці під оти­ми гілляс­ти­ми вер­ба­ми та осо­ко­ра­ми. На шля­ху бу­ла ве­ли­ка ку­ря­ва, і я за­по­ро­шив се­бе усього на то­му кур­но­му шля­ху од вок­за­лу. Мені хотілось ску­паться в став­ку по до­розі, та візник не зго­дивсь спи­няться та га­яти час.

- То й ходім оце та й бу­де­мо ку­па­тись, бо мені од то­го вой­ду­ван­ня з то­бою аж душ­но ста­ло, - обізвавсь Лев­ко, в кот­ро­го дум­ки та ба­жан­ня ви­ни­ка­ли рап­том і наг­ло і так са­мо наг­ло й швид­ко зни­ка­ли.

21
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело