Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/26
• Следующая

Уляся за­раз по­ве­селіша­ла і на­ли­ла собі ста­кан чаю та й ви­пи­ла всмак, ще й з'їла доб­рий шмат па­ля­ниці.

Другого дня Кміта пішов в кан­це­лярію до на­чальни­ка про­си­ти місця й по­ка­зав йо­му своє пи­сан­ня. Ру­ка в йо­го пи­санні бу­ла пре­чу­до­ва, і йо­му без ва­ган­ня да­ли місце на вечірніх ро­бо­тах в кан­це­лярії, щоб він пе­ре­пи­су­вав ті бо­ма­ги, котрі по­си­ла­ли до ви­що­го на­чальства.

Тим ча­сом бідна Га­лецька все хо­ди­ла під мо­нас­тирі та жеб­ра­ла на хліб та на про­жи­ток. Аж якось нап­рикінці літа од­но­го дня во­на вранці сиділа з Май­бо­ро­ди­хою на цвин­тарі на лавці та ба­ла­ка­ла, як нес­подіва­но в цвин­тар увійшов ста­рий отець Онуфрій і поп­рос­ту­вав до їх. В йо­го вид був та­кий ве­се­лий, що Га­лецька якось ду­хом по­чу­ти­ла, що ба­тюш­ка не­се якусь доб­ру звістку.

- Добридень вам, Ольго Се­менівно! Не­су доб­ру звістку зад­ля вас! - гук­нув зда­ле­ки отець Онуфрій до Га­лецької.

Галецька од ра­дощів аж нес­тя­ми­лась і ніби охо­ло­ла. Во­на вста­ла з лав­ки й по­чу­ва­ла, що в неї но­ги тру­сяться.

- Напитував я для вас місця в бо­гадільні вже дав­ненько. Там дав­но вже за­не­ду­жа­ла помічни­ця на­чальниці, дов­го сла­бу­ва­ла, та оце не­дав­неч­ко й по­мер­ла. Я та­ки впро­хав усіх, ко­го тре­ба бу­ло, щоб місце да­ли вам. Моє туп­цян­ня та­ки ма­ло поспіх. Я дав по­ру­ку за вас, і те­пер поз­до­ров­ляю вас з місцем. Беріть хутчій свої до­ку­мен­ти, сідай­те на зво­щи­ка та мерщій ка­тай­те в бо­гадільню. А до ме­не зайдіть на ча­си­ну, то я на­пи­шу вам про­шен­ня. Хоч ма­ти­ме­те не­ве­ли­ку пла­ту, але ж за­те ма­ти­ме­те свою опрічню кімнат­ку й харч, жи­ти­ме­те собі нарізко од усіх. Ви лю­ди­на стат­ко­ви­та й по­мир­ли­ва, а по­мир­ливість - це най­пер­ша умо­ва в та­ких зак­ла­дах, де сти­кається чи­ма­ло лю­дей уся­кої масті й уся­кої вдачі. Щас­ти ж вам, бо­же, на все доб­ре та на но­вий та­лан.

Взрушена лас­кою й при­хильністю о. Онуфрія, Га­лецька на­си­лу опам'ята­лась од ра­дощів.

- Їдьте ж за­раз та не дляй­тесь, щоб ча­сом місце не втікло од вас ку­дись за три­дев'ять зе­мель, бо во­но ко­тю­че й ле­тю­че. Ча­сом за­ко­титься ку­дись, - жар­ту­вав ба­тюш­ка на про­щанні.

Галецька й Май­бо­ро­ди­ха ки­ну­лись до кімна­ти, щоб склас­ти сякі-такі удо­вині ма­нат­ки. Склав­ши ма­нат­тя й зав'язав­ши в па­кун­ки, Май­бо­ро­ди­ха гук­ну­ла до До­си­фея, щоб він пок­ли­кав зво­щи­ка.

Досифей сидів на сінешньому по­розі, на­суп­ле­ний, мов чор­на хма­ра.

- Одчепіться од моєї душі! Ви обидві чо­гось ве­селі, не­на­че хильну­ли по де­сять ча­рок! А мені став світ не­ми­лий, - обізвавсь з по­ро­га До­си­фей, не ру­ша­ючи й з місця.

- Чом же оце став тобі світ не­ми­лий! Мо­же, тобі в ме­не в чо­му не­до­го­да? А мо­же, тобі тра­пи­лась якась при­го­да? - спи­та­ла з жар­том Май­бо­ро­ди­ха.

- Ет! бо­дай не ка­зать! А все то че­рез оту ти­тарівну. То бу­ло ви­хо­де з церк­ви, то все мор­гає на ме­не, ще й со­ло­денькі оч­ки зро­бить, а вчо­ра ви­хо­ди­ла з церк­ви в яко­юсь ду­ре­пою, а я йду їй на­зустріч, здійняв шап­ку та й кла­ня­юсь, та за­го­во­рюю; а во­на ко­ли б тобі гля­ну­ла на ме­не! За­дер­ла кир­пу, за­ко­пи­ли­ла спідню гу­бу, ще й пи­ку од­вер­ну­ла. Ко­ли б тобі хоч раз зир­ну­ла! От та­кий те­пер світ нас­тав!

- В ти­тарівни не за­побігай лас­ки. В неї ви­сокі по­ро­ги зад­ля те­бе. Ти й справді «ви­со­ко літаєш, а че­рез те низько впа­деш», - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Я дійшов до од­чаю. Я заздріваю й вас, що й ви ме­не су­ди­те та й гу­ди­те по лю­дях.

- Хто тобі оце на­го­во­рив? Та то, пев­но, ти­тарівна дізна­лась, що ти тро­хи оп­риш­ку­ва­тий вдав­ся, хоч і гар­ний з ли­ця.

- Сама во­на забісо­ва­на, ко­ли бун­дю­читься пе­ре­до мною. Ет! Усі во­ни таківські! Візьму оці усі дівчачі каб­луч­ки та й ви­ки­ну на смітник. Не­хай їх со­ба­ки спо­жи­вуть та й дівча­чу лю­бов схла­ма­ють.

- Та со­ба­ки ж по­дав­ляться ти­ми каб­луч­ка­ми! - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Кат їх бе­ри! Не­хай поїдять і їх персні, і їх зрад­ли­ву, по­га­ну лю­бов. До­ве­деться, ма­буть, пост­ри­га­тись в ченці, або­що! Бе­ре ме­не та­кий сум, ли­бонь я завт­ра вмру, або­що. Ото людці! Ото пан­ни! Який-то те­пер світ нас­тав! Ой гос­по­ди!

- Не жу­рись на­да­рем­но! Ще твоє цвіте, а їх в'яне. Ти ж ще са­ме в цвіту! Та по­мо­жи-бо нам та ви­не­си оці па­ку­ноч­ки на ву­ли­цю, та пок­лич зво­щи­ка.

- Не хо­чу! од­чепіться од моєї душі. Мені й без ва­ших ма­натків важ­ко на серці! - обізвавсь зне­хо­тя До­си­фей і ще ниж­че по­хи­лив го­ло­ву.

Стара Май­бо­ро­ди­ха по­тю­па­ла на ву­ли­цю й зак­ли­ка­ла зво­щи­ка. По­ви­но­си­ли в'язки й поск­ла­да­ли на візок. Га­лецька на­ла­па­ла в ки­шені кап­шу­чок, ви­тяг­ла йо­го й знай­шла тро­хи гро­шей.

- Нате ж вам оці гроші в по­дя­ку за те, що ви мені да­ли при­ту­лок. Це я хоч ци­ми ма­ли­ми грішми зап­ла­чу вам за жит­ло.

- Борони бо­же! Щоб я з вас бра­ла гроші за квар­ти­ру? Не бу­ла б я лю­ди­на, щоб іще бра­ла з вас, з си­ро­ти, пла­ту. Я й са­ма при­ту­ли­лась, дя­ку­ючи ласці доб­рих лю­дей. Зро­ду-звіку не візьму з вас пла­ти! Я та­ки й зро­ду не ма­ла жа­до­би до гро­шей. Ад­же ж і ме­не ча­сом хар­чу­ва­ли добрі лю­ди за спа­сибі, - го­во­ри­ла Май­бо­ро­ди­ха на про­щанні.

Галецька розп­ро­ща­лась і на розс­та­ванні про­си­ла Май­бо­ро­ди­ху до­ко­неч­но одвіду­ва­ти її на но­во­му місці й обер­ну­тись до неї з поміччю, ко­ли б ча­сом ста­лась якась при­го­да в її житті.

Тим ча­сом один нез­нач­ний ви­па­док ду­же стри­во­жив ста­ро­го Кміту. Літос­танський все за­хо­див до йо­го в гості сли­ве що­тиж­ня. Але во­се­ни він не при­хо­див тижнів зо три поспіль.

«Що це за знак, що Літос­танський не вча­щає вже до ме­не? - ду­мав Кміта. - Мо­же, десь на­ба­чив собі якусь пан­ну, кра­щу од моєї Улясі. Він хло­пець мо­ло­дий, а мо­ло­де сер­це змінли­ве й зрад­ли­ве. Мо­же, десь знай­шов собі упо­добнішу па­нян­ку, ніж моя до­ня, і впо­до­бав її… Шко­да бу­де, як Уля­ся втра­те та­ко­го гар­но­го же­ни­ха. А я ж че­рез йо­го му­сив ки­нуть тор­би! На­пи­шу до йо­го лист і прос­то-та­ки спи­таю, чи він має на думці сва­тать мою Уля­сю, чи ні, щоб ча­сом ще не до­ве­лось шко­ду­вать за тор­ба­ми», - по­ду­мав ста­рий і за­раз ском­по­ну­вав лис­та.

«Кращого за вас же­ни­ха для моєї доні я не знай­ду та й не ба­жаю. Ко­ли маєте на думці сва­тать мою Уля­сю, то не дляй­тесь і не гай­тесь, щоб ча­сом хтось інший не на­вис їй на очі. Я вже дав­но пос­терігаю, що ви їй при­па­ли до впо­до­би. Вам, і тільки од­но­му вам, як доб­ро­му на вда­чу й стат­ко­ви­то­му чо­ловікові, я од­пи­сав би своє жит­ло після моєї смерті, ще й на ва­ше ймен­ня дав би вам пе­ред вінцем бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців. Про­шу най­лас­кавіше не­за­ба­ром да­ти мені од­повідь».

Другого дня над­ве­чорі прибіг Літос­танський. Ста­ро­го не бу­ло вдо­ма. Літос­танський по­ка­зав Улясі лис­та й про­чи­тав. Улясі ста­ло со­ром, що батько ніби на­би­вається нею Літос­тансько­му. Але во­на потім за­ре­го­та­лась. За­ре­го­тавсь і Літос­танський, що кмітли­вий батько не все та­ки прикмітив.

В світли­цю зго­дом всту­пив ста­рий.

- Тату! ви опізни­лись. В нас з Лу­кою Ан­то­но­ви­чем вже дав­ненько скінче­на спра­ва, а ви з лис­том «На­те, - мов­ляв, - й мій глек на ка­пус­ту!»

- То це ти й ме­не пе­ре­хит­ру­ва­ла? Ме­не, ста­ро­го, досвідно­го? - крик­нув батько.

- Атож! - обізвавсь Літос­танський, осміха­ючись. - Я вже дав­ненько ду­мав за­си­лать ста­ростів до Улясі та про­сить в вас її ру­ки. А от і ви з лис­том… та трішеч­ки опізни­лись…

- Коли опізнивсь, то й доб­ре. Як я ба­чу, щи­ра лю­бов пе­ре­хит­рує все і всіх на світі. Ко­ли вже ви поєдна­лись так, то мені тільки тре­ба вда­тись до ба­тюш­ки, щоб го­дить вінчан­ня. Ко­ли так, то, бо­же, вас бла­гос­ло­ви! Спра­ви­мо не буч­не, а «ха­па­не» весілля, та й ко­ли ми вам до впо­до­би, то й за­раз пе­ре­ходьте до нас жи­ти. Годі вам ти­ня­тись по тих квар­ти­рах, - ска­зав Кміта.

• Предыдущая
• 25/26
• Следующая