Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/26
• Следующая

Уляся, вер­нув­шись з церк­ви, сіла на ка­напі й зас­му­ти­лась. Не­за­ба­ром рип­ну­ли в при­хожій двері, і в ха­ту сту­пив батько з тор­ба­ми на пле­чах. Він здійняв свою амуніцію, пе­ре­дяг­ся і ввійшов в світли­цю з за­па­ле­ною папіро­сою а гу­бах.

- Тату! ки­дай­те оті тор­би та дран­ки, - ска­за­ла Уля­ся.

- А то навіщо? - спи­тав з ди­ва Кміта.

- Бо мені со­ром за вас пе­ред людьми, - про­мо­ви­ла Уля­ся смут­ним, навіть жалібним го­ло­сом.

- Перед яки­ми ж це людьми? Це ли­бонь тобі со­ром пе­ред Літос­танським, чи що б то?

- Та хоч би й пе­ред Літос­танським. Чи то ж гар­но бу­де, як він ча­сом ви­пад­ком од ко­гось дізнається, що завів знай­омість з якимсь код­лом про­хачів: з ва­ми, з Га­лецькою, з Мокрієвською, та що й я з то­го гнізди­ща?

«От тобі й навсп­равж­ки клопіт, хоч і тор­би ки­дай ра­ди доч­ки та її но­вих знай­омих!» - по­ду­мав Кміта й по­чу­хав по­ти­ли­цю з до­са­ди.

- А пе­редніше ж ко­лись тобі не бу­ло со­ром. А це чо­гось вже й той со­ром десь узяв­ся, - ска­зав батько,

- Передніше я бу­ла ма­ла та дур­на і нічо­го то­го не тя­ми­ла. А те­пер в ме­не вже є, хва­лить бо­га, тям­ка в го­лові, та й пе­ред но­ви­ми знай­оми­ми мені со­ром. Сьогодні я хотіла йти на одп­ра­ву в Ми­хай­лівський мо­нас­тир. Аж сли­ве біля са­мої бра­ми стрів ме­не Літос­танський і теж хотів йти зо мною до Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря. Але як я при­га­да­ла собі, що ви стоїте біля бра­ми ко­ло дзвіниці з тор­ба­ми вкупі з Га­лицькою та Мокрієвською, то так зля­ка­лась, що тро­хи не зомліла. Я по­вер­ну­лась кру­то, вип­ру­ча­лась од за­чу­до­ва­но­го па­ни­ча й поп­рос­ту­ва­ла хутчій до Софіївсько­го со­бо­ру.

- Та я те­пер, ко­ли вгляд­жу Літос­тансько­го, як він ча­сом інко­ли за­хо­де по­да­вать стар­цям ша­ги, то за­раз по­вер­нусь по­ти­ли­цею до йо­го та й даю дра­ла до бра­ми, ще й схо­ва­юсь між стов­пи­щем про­чан. Чом же ти не йшла? Тре­ба бу­ло сміли­во йти. Він ме­не б не по­ба­чив, - ска­зав батько.

- Я, та­ту, після то­го так пе­рест­раж­да­ла, так пе­ре­пе­ча­ли­лась, сто­ячи в церкві, що не чу­ла, як чи­та­ли в церкві, не чу­ла навіть га­разд, як співа­ли; та­ка скор­бо­та най­шла на ме­не, що я сто­яла в церкві як неп­ри­ка­яна. Ки­дай­те, та­ту, тру­сить оти­ми тор­ба­ми, бо далі не ви­дер­жу. Мені те­пе­реньки вже уяв­ляється, що на ме­не всі лю­ди пальцем по­ка­зу­ють, де б я не йшла ву­ли­цею.

- От тобі на! То це ти мені ра­диш, щоб я по­ки­нув свій засіб? Це все од­но, як­би ку­пець по­ки­нув свою крам­ни­цю. Доб­ра по­ра­да! Га? Я вже до­га­ду­юсь, чо­го ти та­ка збен­те­же­на: це тобі ста­ло со­ром че­рез то­го Літос­тансько­го? Еге, так?

- Та хоч би й че­рез Літос­та­нсько­го! - ска­за­ла Уля­ся й од­ра­зу зап­ла­ка­ла, ніби ма­ла ди­ти­на.

«Гм… спра­ва йде не­по­га­но: во­на, оче­ви­дяч­ки, вже лю­бе Літос­тансько­го. Тре­ба знов на­пи­са­ти до йо­го, не­хай не дляється та за­раз-та­ки сва­тає Уля­сю. Шко­да бу­де, як ча­сом він і справді дізнається про моє про­хацт­во та че­рез це од­ки­неться од неї. Вже ко­ли во­на пла­че, то на­пев­но йо­го лю­бе. От тобі й на! І доч­ки шко­да, і торбів шко­да! А враг би йо­го взяв! Не знаю, хто пе­ре­ва­же: чи доч­ка, чи тор­би! А! Цц!»

Кміта за­ду­мавсь, ни­ка­ючи знес­тям­ки од кут­ка до кут­ка, не­на­че він десь в діброві збив­ся з шля­ху. Уля­ся сиділа й пла­ка­ла, аж хли­па­ла.

- Та годі, сер­це, тобі пла­кать! Якось улад­наємо цю спра­ву. Це, пев­но, тобі Літос­танський став спо­доб­ний? Еге? Чи прав­ду я ка­жу? Еге, він упо­добніший тобі од інших? - пи­тав батько, присіку­ючись до доч­ки.

- Та хоч би й упо­добніший за всіх? Що вам до то­го? Ко­ли ска­за­ти щи­ру прав­ду, то ви, і Мокрієвська, і Дрімай­ло, і усякі там про­хачі-офіце­ри жи­ве­те й жи­вотієте на кошт без­та­лан­ної калічі та уся­ких нуж­ден­них справ­дешніх старців. Що б ма­ло пе­ре­пас­ти в їх тор­би, те ви за­гар­буєте собі. Ви гра­буєте про­чан, ду­ри­те й гра­буєте тем­ний доб­ро­сер­дий на­род, ще й од­би­ваєте хліб од калік-старців, - го­во­ри­ла Уля­ся пла­чу­чи.

- Лучче мені гіркий по­лин їсти, ніж ви­жеб­ра­ний ва­ми хліб; луч­че ста­ну за вчи­тельку, са­ма собі за­роб­лю на хліб або знай­ду собі будлі-які інші за­робітки. Я лад­на й по­невіря­тись та біду­ва­ти, ніж їсти по­жи­вок, ви­дер­тий у калік та в убо­гих! - го­во­ри­ла Уля­ся хли­па­ючи.

«От тобі й на! По­на­би­ра­лась там в школі якихсь фа­на­берій, то вже й пин­дю­читься! Вже їй і батька со­ром. Це прав­ди­ва ха­ле­па! Тре­ба до­ко­неч­но за­раз на­пи­са­ти Літос­тансько­му, не­хай її сва­тає. На­пи­шу, що пе­ред шлю­бом дам йо­му або дочці бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців, ще й дім в до­да­чу… са­мо по собі, дім після моєї смерті. Не тре­ба й га­ятись та для­тись з цією спра­вою, бо я вже ба­чу, яка в неї нап­ра­ва і якої заспіває мені до­ня потім далі…»

- Невелика шту­ка - по­че­пи­ти тор­би та жеб­рать попід мо­нас­ти­ря­ми. Луч­че підіть, та­ту, до Літос­тансько­го та йо­го то­ва­ри­ша, поп­росіть, щоб во­ни про­си­ли за вас в своїх сто­ло­на­чальників, щоб да­ли вам яке-не­будь місце в кан­це­лярії. Це бу­де кра­ще й ша­новніше, ніж ваші тор­би.

- Добре! Піду та­ки за­раз, бо за­то­го бу­дуть обіди; я ж ще й досі не одвідав Літос­тансько­го. Не­ма чо­го й для­тись з цією спра­вою! - ска­зав Кміта.

Кміта хап­ком на­пивсь чаю, при­че­пу­ривсь і по­чим­чи­ку­вав до Літос­тансько­го та Червінсько­го про­сить, щоб на­пи­та­ли йо­му будлі-яке місце в кан­це­лярії або поп­ро­си­ли на­чальни­ка, щоб дав йо­му при­най­мні хоч пе­ре­пис­ку.

«Оце на­пасть! До­ве­деться знов ста­ва­ти до нуд­ної праці. А я вже зовсім роз­ле­дащів і зам'яки­нивсь за ти­ми тор­ба­ми», - ду­мав Кміта, йду­чи до Літос­тансько­го та чу­ха­ючи по­ти­ли­цю.

Батько вий­шов з ха­ти, а Уля­ся все сиділа на ка­напі, зас­му­че­на та зап­ла­ка­на. Ні чай, ні їжа не йшли їй на дум­ку. Во­на й не на­ли­ва­ла собі чаю, навіть не ду­ма­ла за йо­го, не заг­ля­да­ла в пе­кар­ню, за­бу­лась за обід. Са­ма най­мич­ка прис­та­ви­ла до печі горш­ки, нічо­го не до­пи­тав­шись в Улясі.

В світлиці ста­ло ти­хо. Са­мо­вар дов­го шипів та й за­мовк. Ніякісінький згук не три­во­жив мерт­вої тиші і в світлиці, і на по­рожній, ніби спус­то­шеній да­лекій ву­личці.

- Не ви­дер­жу дов­ше! Вже я й так пе­ре­му­чи­лась та пе­ре­пе­ча­ли­лась че­рез оте батьківське про­хацт­во. На­бе­русь я со­ро­му в цьому про­хацько­му кодлі на ввесь свій вік. А що бу­де, як ча­сом Літос­танський дізнається за батьківське про­мислівство? Де мені тоді очі подіти пе­ред ним та й пе­ред людьми? Я доч­ка яко­гось нікчем­но­го про­ха­ча-стар­ця! Це тільки трош­ки кра­ще, як­би я бу­ла доч­ка яко­гось злодія або ду­шо­гу­ба.

Вже аж в пізні обіди вер­нувсь батько й зас­тав доч­ку на то­му-та­ки са­мо­му місці на ка­напі, ко­ло са­мо­ва­ра.

- Чи це ти й досі су­муєш? - спи­тав батько. - Не плач, сер­це! не вда­вай­сь дурнісінько в ту­гу! Зас­тав я вдо­ма і Літос­тансько­го і Червінсько­го та ще кількох уря­довців, що бу­ли в їх в гос­тях. Усі да­ли мені обіцян­ку, що про­си­ти­муть на­чальни­ка да­вать мені ро­бо­ту на вечірні ча­си в кан­це­лярії. Ка­за­ли, щоб я на днях забіг в кан­це­лярію та ще й сам поп­ро­сив на­чальни­ка за це. Там же я бу­ду не но­вих. Не пер­вин­ка ж мені по­ра­тись ко­ло бо­маг. От і ма­ти­му по­чес­не місце! Не плач, сер­це, не жу­рись! Якось во­но та бу­де. Зад­ля те­бе му­шу по­ки­ну­ти та за­ли­шить тор­би. А які гарні та ве­селі оті людці Літос­танський та йо­го при­ятель Червінський! І ве­селі й жар­тов­ливі, і прості сер­цем та щирі. Я не­на­ро­ком, шу­ка­ючи їх квар­ти­ри, зас­ко­чив і в кімна­ту до їх гос­по­дині та та­ки роз­пи­тав і за Літос­тансько­го.

- Таки не втерпіли і роз­пи­та­ли? Навіщо ж то ви роз­пи­ту­ва­ли? - крик­ну­ла Уля­ся, - навіщо вам ми­ка­тись в їх спра­ви?

- Бо я ціка­вий, та та­ки й доб­рий про­но­за вдав­ся зро­ду, то і вми­ку­юсь в усякі спра­ви. Не­дур­но ж наш рід прод­раж­не­но Кміта­ми. З ме­не та­ки й справді доб­рий кміта! І люб­лю, і вмію кмітить за людьми та й за всім. Я ніко­ли нічо­го не ро­бив так собі, наз­ря. А гос­по­ди­ня ду­же хва­ле Літос­тансько­го, ка­же, що кра­щої, мо­торнішої і добрішої лю­ди­ни, надісь, і в світі не­ма. Це мені ду­же й ду­же приємно зна­ти, як, пев­но, й тобі! Еге, так?.. А ти кинь ли­хом об зем­лю та не вда­вай­сь в пе­чаль дурнісінько. На­ли­вай чай та й пий на здо­ров'ячко. А то ще по­марнієш та спо­ганієш так, що Літос­танський й сва­тать не схо­че.

• Предыдущая
• 24/26
• Следующая