Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 51

• Предыдущая
• 51/68
• Следующая

Промайнули ще два села, кілька полів пшениці. З кожним кілометром з'являлося все більше ознак організованого людського життя, і хоча Харитонов не знав, що за життя проходило в цих місцях, але в нього з'явилися світлі думки, радісні надії на те, що цей бронепоїзд вивезе його з дивних місць, гідних вибуху, і привезе в інші міста і села, де все, як було в дитинстві, й усміхнені люди ведуть дітей на поле показувати їм перший великоколісний трактор.

Сонце обігнало бронепоїзд. На тендер виліз один із матросів, які раніше чистили гарматну башту.

– Ну йди! – сказав він уривчасто. – Тепера я покидаю!

Харитонов віддав йому лопату і, підходячи до краю тендера, кинув погляд на червоне гасло, півколом виведене на зовнішній стінці гарматної башти.

«Якщо ворог не здається – його вбивають!» – прочитав Харитонов і погодився з цими словами.

Потім пірнув у відкритий люк бронеплатформи.

– От так негра! – реготнув Петро, дивлячись на Василя. – На, обітрися ганчіркою. Воду треба берегти.

Харитонов провів по обличчю ганчіркою й тут же вловив запах мастила.

– Тепер сідай, тут попрацюємо! – сказав Петро. – Бачиш, ми вже п'ять ящиків обтерли, а ще он скільки! – Він показав на пофарбовані в брудно-зелений колір дерев'яні коробки.

Харитонов сів на ящики й узявся до справи. Петро подавав йому брудні снаряди, а він обтирав їх промащеною ганчіркою, стараючись здерти плями затверділого мастила, й потім передавав іншому матросові, що знову вкладав снаряди в ящик.

– А що… Петько каже, ти підірвати все можеш?! – запитав, примружившись, інший матрос.

Харитонов підвів голову.

– Певно, що можу, – сказав він досить твердо.

– І що, все ось враз бах – і немає?! – допитувався матрос.

– Авжеж… – підтвердив Василь.

– А чом же ти раніше не підірвав?! – повільно, ніби вголос роздумуючи, запитав матрос.

– Та раніше ніби нічого було висаджувати в повітря. Тайгою йшов…

– А коли підірвеш, то і крейсер бахне?

Харитонов замислився. До крейсера він відчував пошану, і не хотілося, щоб він вибухав, але для цього потрібне було розумне пояснення, і Харитонов до нього домислився.

– Ні, – сказав він рішуче. – Крейсер залишиться. Все, що в небі або на воді, – залишиться. Це тільки земля вибухне…

– Тоді це добре! – схвально закивав головою матрос. – Хороший вибух. Такий треба!

Розмова, вичерпавши себе, затихла.

Смеркало. Петро дістав свічку, вставив її в позеленілу гільзу від снаряда невеликого калібру й запалив. Посвітлішало, але стіни тепер були не видні.

– Ну досить! – зупинив працюючих Петро. – Завтра дочистимо. Тепер треба вахти організувати. Один на вахті, двоє сплять. Потім зміна.

– Я перший! – поспішив заявити другий матрос.

– Добре, – відповів Петро. – Кішкодайло перший, потім я, потім Федір, а вже потім – ти!

– Ну, тоді я заступаю, – Кішкодайло звівся на ноги й поліз у башту.

– Давай, спи, поки не розбудять! – обернувшись до Харитонова, сказав Петро.

Василь пошарив поглядом по підлозі, вишукуючи місце для нічлігу, але всюди були ящики.

– Лапацоне! – сказав Петро. – Візьми, виклади собі з ящиків ліжко, і ніякий вал тебе не розбудить!

Послухавши поради, Харитонов виклав п'ять ящиків по ширині в ряд і, поклавши речовий міток замість подушки, влігся. Заснув одразу, надзвичайно швидко звикнувши до гуркоту.

Петро задув свічку і незабаром захропів десь поруч.

Федір ліниво і немов нехотя совав лопати з вугіллям у топку, а в кабіні паровоза, притулившись до холодної залізної стінки, стояв у напівдрімоті Михалич, який бачив напіврозплющеними очима й темряву, що її розрізав на ходу бронепоїзд, і туман якогось сну, що намагався підступитися до втомленої свідомості машиніста.

Дрібними були небесні зірки в темряві цієї ночі, а місяць, що царював серед них, мав форму вкрай незвичайну. Був він навіть не половинкою, а якоюсь четвертинкою, вирізаною з округлої голови сиру. І дірки на ньому виднілися такі самі, як на звичайному ОРСівському сирі, і якщо дивилися зараз звідки-небудь на цей місяць хлопчаки, то напевно горіли вони бажанням потикати тоненькими пальчиками своїх рук у ці дірки й перевірити, а чи не заховано там що-небудь особливе.

Темрява від світла, що породжувалося зірками та місяцем, ставала соковитішою й тут, на землі, де світло це здавалося далеким, приналежним чужим світам; вона згущалась і щільно заповнювала собою всі виїмки та простори, вільні від предметів і природної плоті.

І летів, гуркочучи, по вкритих темрявою рейках важкий бронепоїзд, і ніхто з мешканців його не бачив і не міг бачити дороги, що простягалася перед ним, і не міг знати, куди веде ця дорога.

– Братику! Твоя вахта! – почув крізь сон Харитонов чиїсь слова, ніби не вимовлені, а вкладені у вухо.

Розплющив очі, сів, нічого не розрізняючи в темряві.

– Після вахти на тендер підеш, вугілля покидаєш, – сказав той же голос.

– А що на вахті робити? – сонно запитав Василь.

– А нічого. Стоїш у башті й дивишся в оглядові щілини. Якщо все кругом темно – порядок, а якщо якесь світло або щось іще підозріле – полундра.

Харитонов кивнув. Очі його вже навчилися просіювати темряву і відрізняти занурені в неї предмети. І все-таки шлях до башти подолав він навпомацки. Навпомацки знайшов і сходинки трапа, по яких піднявся й опинився на вузенькому майданчику, де ледве могла розміститися тільки одна людина. Поруч майже впирався йому в живіт казенник гармати, а на рівні очей у башті було пророблено оглядові щілини. Темрява, що виднілася в них, була глибша, притиснена до землі тьмяними зірками та місяцем. Зірки та місяць теж було видно, і Харитонов, наблизивши обличчя до однієї з щілин, довго дивився на них. Було в їхньому свіченні щось велике і спокійне.

Довго дивився Харитонов угору, але раптом у темряву цієї ночі ввірвалося ще якесь світло, і, обпечені ним, заболіли очі вахтового. Відскочив він од щілини, але світло це проникло всередину, освітивши протилежну внутрішню стінку башти.

– Полундра! – здавлено крикнув Харитонов і не почув у гуркоті бронепоїзда, що мчав, свого голосу.

Але його почули.

– Сплигни поки що! – крикнув матрос знизу, і Харитонов слухняно спустився.

З далекого кутка бронеплатформи до башти підскочив іще один матрос.

– Катай на тендер, заміни Петька!

Вибравшись на тендер, Харитонов зупинився й затулив долонею очі. Все навкруги було яскраво-жовтим, навіть вугілля, що лежало під ногами.

– Чого став?! – закричав на нього Петро. – Бери лопату і гати щосили!

Примружившись, Харитонов підійшов, узяв лопату і, стараючись майже не розплющувати очей, запрацював.

І тут почув, як до гуркоту потяга додалося щось іще. Дзвінкі металеві удари, від яких непомірний тягар натиснув на барабанні перетинки. Озирнувшись, побачив вогняний згусток, який вирвався з шумом із жерла баштової гармати, і тут же відлунням прозвучав недалекий вибух. Вибух прозвучав якраз із того боку, куди Харитонов не міг подивитися, звідки й било це сліпуче жовте світло. Пригнувши голову, він іще відчайдушніше запрацював лопатою. Вибухи звучали один за одним, і тривало це довго, поки раптом не почало темніти й жовте світло поступово ділося кудись, поступившись місцем темряві. І разом із жовтим світлом покинули Харитонова сили, сів він на вугілля, опустивши голову на коліна. Заплющив очі. І сприйняв гуркіт бронепоїзда, що рухався, за тишу.

– Гей, лапацоне! – поторсав його хтось за плече.

Харитонов насилу розплющив очі: над ним стояв Петро.

– Іди на койку, відіспися!

Харитонов кивнув і, тиняючись від утоми й від хитавиці, поліз на бронеплатформу, навіть не поглянувши на сонце, що піднімалося над країною.

Дні йшли в такій величезній кількості, що неможливо було їх злічити. Летів дирижабль, старів його Мешканець, але ріс і дорослішав хлопчик, якому Мешканець поспішав повідати все, що знав сам і що могло згодитися хлопчикові в його дорослому майбутті, в його майбутньому польоті. Час цей наближався, й тому Мешканець поспішав. Коли недавній хлопчик порівнявся з ним зростом, Мешканець почав звертатися до нього на «ви», щоб привчити до сторонньої поваги. Вже знав підліток на цей час, як і навіщо потрібно робити своєму народові добро, як думати про народ добре і з болем, як турбуватися про народ, який живе далеко внизу, під хмарами, коли трапляються в нього неврожаї, посухи або інші стихійні лиха, нехай навіть самим же народом через недоумство організовані. І тільки одне, але дуже важливе, ще не сказав своєму названому онукові й учневі Мешканець дирижабля. Не повідав він іще, як треба говорити з народом, якщо така можливість або необхідність раптом виникне. І тому, коли підліток іще спав, а сонце вже вставало, Мешканець глибоко замислився, дивлячись на світило, що прокинулось, і згадав один повчальний епізод зі свого минулого, який якнайкраще показував, що і як у таких випадках слід робити. Не бажаючи будити Мику, Мешканець почекав, поки той сам прокинеться від яскравості сонячних променів. Підліток спав на дерев'яній підлозі, й це, як думав Мешканець, його загартовувало. Так, для майбутнього польоту дуже важливо мати здоров'я.

• Предыдущая
• 51/68
• Следующая