Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 41

• Предыдущая
• 41/68
• Следующая

– Я живу тут, – видихнув Харитонов, все ще нічого не розуміючи. – Я чоловік…

– А-а, її чоловік, це добре, – байдуже мовив чоловік у синьому плащі. – А я її слідчий. Що ж ви, чоловіче, не вберегли її?

Він нарешті підвів голову й докірливо втупився у вічі Харитонову.

– А що? – запитав Харитонов, глитнувши слину.

– Ось підпишіть протокол обшуку, – слідчий простягнув йому аркуш паперу та ручку.

Василь машинально підписав.

– І ти черкни теж! – підкликав слідчий чоловіка в білій формі.

Той повільно підійшов, довго примірявся до ручки, потім поставив-таки якусь карлючку.

– Відвозимо ми її від вас, – слідчий похитав головою, косячись на Харитонова. – Догралися…

– Ой, та за що ж! – неголосно затужила Євдокія, немов уже втомилася від ридань і сили її закінчувалися.

– І ось іще підпишіть! – підсунув слідчий Харитонову менший папірець. – Підписка про те, що ви на час слідства зобов'язалися не виходити зі своєї квартири. Зрозуміло?

Харитонов підписав і цей папірець.

– Ну все, до скорого побачення! – Слідчий підвівся і кивнув чоловікові в білій формі.

Той підійшов до Євдокії, шарпнув її за плече, щоб уставала.

Ще довго не йшов із вух шум автомобіля, що відвіз дружину. Горіла лампочка, освітлюючи м'яким світлом звалені на підлозі речі. Увесь затишок цієї кімнати, що вразив колись Харитонова, зник. Стіни, обклеєні газетами, дивилися на нього вороже, як на чужака. Він сів на кушетку і тут же схопився, згадавши, що саме там сидів слідчий.

Підійшов до ліжка і, накривши долонею важку литу кулю, що увінчувала ближнє ребро спинки, нахилився до вікна, запнутого намерзлими узорами.

За вікном було темно. Чувся шурхітливий рух снігу.

Харитонов зняв гачок, що тримав вікно зачиненим, і щосили натиснув на раму. Вона скрипнула, подаючись, і відчинилося вікно. Увірвався з вулиці мороз і, несподівано вдаривши Харитонова, обпік йому обличчя.

Він випростався і став перед ліжком, дивлячись на вулицю, на темряву будинку, що виднілася, на протилежному боці.

Летів дрібний сніг, майже не підштовхуваний вітром. І тому він летів неспішно і просто вниз, до землі. Можливо, навіть не летів, а падав.

Чомусь сніжинки, що падали перед відчиненим вікном, залітали в кімнату, наче вона затягувала, всмоктувала їх своїм теплом. І кудись випаровувалося це тепло, тому що на місце перших сніжинок, які залетіли, впали і розтанули на блідо-зеленому покривалі ліжка, опускались усе нові й нові, і танули вони вже не так швидко, а деякі й не танули зовсім.

Холод оточував Харитонова, і затремтів він, іще не усвідомивши, а тільки відчувши, що все обрушилось, усе загинуло, і мрії, які знову так і не втілились у життя, залишилися позаду, в уже пройденому минулому.

Він відшукав свій речовий мішок – добре, що той так і лежав заштовханий під кушетку, звідки його навіть при обшуку не витягнули. Перевірив міцність вузла, яким до лямки було прив'язано шнур, і вийшов, не зачинивши за собою дверей. За спиною ще горіла лампочка і крутився навколо неї, як біла мошва, дрібний пухнастий сніг.

Назустріч вітру, що дув в обличчя, з очей потекли сльози, коли, вийшовши на вулицю, зупинився Василь біля колишнього свого будинку. Потім, щось пригадавши, він зайшов назад, піднявся по сходах і в кухні, яка все ще зберігала живе тепло, відшукав переховані дружиною дві гамівки, що лежали у відрі для миття підлоги під справжньою ганчіркою. З любов'ю склавши їх у речовий мішок, він покинув цей будинок. Цього разу назавжди.

Вже йдучи по проспекту Свободи, він почув попереду цокіт копит. Але не зупинився Харитонов. Гірко й гидко було на душі, й, готовий до найгіршого, він тільки додав кроку. Дійшовши до розвилки, освітленої двоголовим ліхтарем, він повернув у вуличку, що вела до школи, і тут побачив двох вершників у білій формі на білих конях. Побачив і пішов їм назустріч так само, як і вони неспішно пливли назустріч йому.

Вершники, котрі про щось говорили між собою, замовкли, побачивши Харитонова. Тепер вони уважно вдивлялися в нічного подорожнього, що так безстрашно йшов їм назустріч. Але він не зупинявся; не зупинялись і вони.

І хоч бачив він їх погано через сльози, що застилали очі, але відчув у якийсь момент, що рух вітру раптом став слабкіший і обабіч нього промайнули білі крупи коней. Не повіривши, озирнувся і справді побачив, що вершники зупинились і здивовано дивляться йому вслід.

Перед входом у школу все так само, задерши горн до неба, стояв припорошений снігом піонер. Харитонов піднявся на другий поверх, де жив учитель.

Із-за дверей у коридор пробивалася гостра, як ніж, смужка світла.

Харитонов постукав; двері відчинилися. Хазяїн відступився, пропускаючи гостя в кімнату.

– Я думав, ти спиш.

– І тому прийшов? – запитав учитель доброзичливо.

– Я йду звідси, – сумно мовив Василь. – Дружину заарештували, а з мене підписку взяли, таку саму, як із дружини перед арештом.

Семен спохмурнів.

– І куди ж ти? Адже зима?

Харитонов знизав плечима.

– Як-небудь вийду, – сказав він із сумнівом у голосі, мовби й сам не дуже-то вірив у ним же сказане.

Запала тиша, і тим більше була вона напруженою, чим серйозніше дивились у вічі один одному Семен і Харитонов.

– А не замерзнеш? – порушив тишу вчитель.

– Ні. В мене ще дві гамівки є в мішку. В них не замерзнеш.

– Так… – похмуро видихнув учитель. – У них не замерзнеш.

– Та і скільки я вже пройшов. Що я, ще трохи не пройду?! – підбадьорюючи самого себе, сказав Василь.

– Добре тобі, – сказав учитель. – Якщо вийдеш, то вже точно врятуєшся! Тут же немає життя.

– Ну так якщо не боїшся… Ходімо зі мною! – запропонував мандрівець. – Може, вийдемо!

Учитель мав розгублений вигляд. Обличчя вилискувало синюватою блідістю.

– А що, – якось натужно мовив він. – І піду! Не все ж життя глобуси фарбувати й дітям казки про географію розповідати…

Він почав судорожно одягатися, дістав із шафи брезентову сумку, накидав у неї всяких дрібниць і навіть небезпечну бритву.

– Ти карту візьми! – сказав йому Харитонов.

Семен зняв із шафи перев'язаний тасьмочкою рулон і, прим'явши його, теж запхав у сумку.

– Ну все, – окинувши прощальним поглядом свою кімнату, сказав учитель. – Прощавай, місто без імені… прощавай, школо без номера і діти без по батькові.

Вийшли на вулицю. Вітер послабшав і дув тепер у спину, мовби допомагаючи і підтримуючи в нічних подорожніх рішучість. Пройшли повз сірі будинки та повз будівлю під номером 254, куди обіцяв він прийти на першу зміну і де склав перший у своєму житті годинник, нехай не ручний, але все-таки той відмірював час. Ішли далі, між пустирів, що тяглися з обох боків, і була це вже не вулиця, а змерзла смужка укоченої та втоптаної землі з назвою гордою і великою, що вселяє людям віру і надію та іноді піднімає цією надією вмираючих. Бо назва була – Дорога, а Дорога в умах людей і є вічний шлях до порятунку.

Коли дирижабль виринув із високого туману, Мешканець кинувся до вікна-ілюмінатора і глянув униз.

Там тривала зима, що почалась, очевидно, не так давно. У відблисках рівно постеленого на землю снігу була якась непередавана свіжість. Земля, вкрита білими та зеленими смугами, здавалася тепер живішою і гостиннішою. Вічнозелені сосни й ялини вкривали її не суцільним килимом, а чергувались із широкими білими міжліссями.

По білому листу засніженого міжлісся повільно рухалися двоє людей, що здавалися з висоти дирижабля крихітними казковими гномами.

У Мешканця задряпало в горлі. Розхвилювавшись, він трохи не відчинив вікно-ілюмінатор, аби сказати тим, внизу, що-небудь підбадьорююче й важливе. Але згадав про холод і про те, що навряд чи вони почують його слова.

Тоді захотів він кинути їм що-небудь корисне й окинув поглядом гондолу. Але кидати було нічого. Декілька пачок сигарет «Друг», що залишилися, вітер обов'язково звіє куди-небудь убік. Табурет їм не потрібний, а гучномовець – це єдина цінність Мешканця і, мабуть, єдине, з чим би він не хотів розлучатися. І тоді він просто замислився про цих двох, що йдуть по холоду та снігу. І пожалів їх, і здивувався їхній мужності.

• Предыдущая
• 41/68
• Следующая