Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 40
- Предыдущая
- 40/68
- Следующая
Повертаючись одного дня від учителя, Харитонов примітив на стовпі незнайоме оголошення. Слід сказати, що до цього він бачив тільки відозви й заклики, але це оголошення мало більш мирний вигляд і написане було від руки синім чорнилом, яке від морозу стало ліловим: «На годинниковий завод потрібен чорнороб». Про те, що в місті є годинниковий завод, він ні від кого не чув і тепер розхвилювався, як розхвилювався одного дня, побачивши карти в учителя. Запам'ятавши адресу заводу, він вирішив завтра ж навідатися туди. Якщо вже там не можна довідатися про час, місяць і рік, то, виходить, скасовано всі ці звичні поділи часу й життя.
Удома його зустріла заплакана Євдокія. Такою Василь її ніколи не бачив.
– Ти чого вдома? – здивувався Харитонов, зупинений на порозі її дивним виглядом.
– Біда, – насилу вимовила вона. – Облава на фабриці була… І знайшли у мене дві гамівки, які я приховала, щоб нашому дитинчаті повзунки скроїти.
– Забрали? – запитав Харитонов, не розуміючи, чого плакати через дві гамівні сорочки.
– Угу, – промимрила вона крізь сльози. – Сказали сидіти вдома й нікуди не виходити. Я підписалася, що сидітиму вдома…
– Ну нічого, – намагався заспокоїти дружину Харитонов. – Посидиш, відпочинеш. Що вони зроблять?
– Правда? – Євдокія глянула на чоловіка з надією. – Я теж думаю, що біди-то з цих двох гамівок?
Після вечері Євдокія переховала гамівки, що лежали в ящику під ліжком, і тільки після цього остаточно заспокоїлася.
Уранці, щойно затих цокіт коней по бруківці, Харитонов надів старе пальто, яке носив зі свята, і попрямував за адресою годинникового заводу. Шлях був довгим і вивів його за місто, але не туди, де примикали до колишнього Пафнутьєвська неплодоносні сади, а в інший бік. Нарешті він побачив невисоку будівельку, вкриту позеленілою від моху черепицею, що наполовину сховалася за дротяною загорожею. Харитонов проліз у діру в паркані й опинився, мабуть, на території заводу. Було так тихо й мирно, що з боку міста чувся якийсь непевний шум.
Харитонов оглядівся навкруги і, спантеличений, підійшов до будівельки. Двері були прочинені, й з них на дерев'яний поріг випливала гаряча пара, через що на порозі ні намерзлої криги, ні снігу не було.
Харитонов увійшов і опинився в короткому коридорі, по підлозі якого також стелилася пара. На стіні висіли два червоні вимпели «Переможцеві ударної праці».
Із-за наступних дверей донеслися матюки, випалені на одному диханні розлюченим чоловічим голосом. Харитонов набрався сміливості й відчинив двері.
Повітря у приміщенні «плавало» через спеку, розплавляючи контури та обриси предметів. Височезний чолов'яга стягував із розжареної печі залізний ящик. Видно, ящик був важким і гарячим і, хоч у чолов'яги на руках були товсті ганчір'яні рукавиці, доводилося йому нелегко. Він, стоячи спиною до Харитонова, ще разок піднатужився і з черговим видихом матюччя смикнув ящик на себе. Цього разу спроба вдалась, і чорний залізний ящик шумно гепнувся на дерев'яну підлогу. Харитонов підійшов ближче й побачив, що ящик наповнений якимсь яскраво-червоним порошком.
– Ти куди? – здивувався, побачивши незнайомця, робітник.
– Це годинниковий завод? – питанням на питання відповів Харитонов.
– Ну…
– Я про час прийшов дізнатись, – Василь подивився благально просто у вічі роботязі. – І, якщо можна, про місяць і рік…
– Ти що, схибнутий?! – На обличчі робітника заграла дивна посмішка. – Воно тобі треба?
– Я оголошення читав, – заїкаючись, говорив Харитонов. – Вам чорнороби потрібні?
Роботяга провів долонею по своєму змоклому лобі. Посмішка зникла з його лиця. Він по-новому, пильніше оглянув Василя.
– Чорнороб потрібен, та тільки дивний ти якийсь, – задумливо мовив чолов'яга. – І хирлявий… Ану відтягни ящик он у той куток! Стій, візьми-но рукавиці надінь.
Харитонов нагнувся і спробував зрушити ящик із місця, але марно – не по ньому був цей тягар.
– Ну бачиш, – чолов'яга похитав головою. – Який же з тебе чорнороб!
Харитонов похнюпився. Зробилось йому сумно через те, що зрозумів він: не від нього більше залежать його доля та життя. Знайшовши людей і залишившись із ними, став він прохачем і випрошував у кого дружби, у кого любові, у кого роботи або часу.
– Гаразд, ходімо, – покликав за собою чолов'яга, якому ніби жаль стало незнайомця.
Зайшли вони в іншу кімнату, де стояв довгий стіл, на якому акуратно були розкладені дивні хромовані ложки та якісь штучки зі скла, і була їх сила-силенна.
– Ну от, сідай! – чолов'яга підсунув Харитонову табурет. – Бери оце дерев'яне кружальце, вставляй у засвердлину цю подвійну колбу… тепер бери трихвилинну ложку, зачерпни ось так пісок і висип у колбу… Засипав? Тепер притискуй її другим кружальцем. Зрозуміло?
Харитонов, що чітко виконував команди чолов'яги, щось закінчив, але що він зробив – зрозуміти не міг.
– Ну, чого мовчиш? Незрозуміло, чи що? – перепитав іще разок чолов'яга.
– А що це? – задерши голову, Василь подивився питально на чолов'ягу, що стояв за спиною.
Той обтер спітнілі долоні об свій темно-синій халат і знову подивився на незнайомця як на схибнутого.
– Що, правда ні біса не зрозуміло?! – знову посміхнувся він. – Годинник ти зробив! Пісковий трихвилинник! Давай іще разок…
І знову під команду чолов'яги склав Харитонов другий годинник із двох дерев'яних кружалець і подвійної колби, тільки цього разу впхав йому чолов'яга семихвилинну ложечку. Після цього взяв чолов'яга в нього годинник і, перевернувши, почав уважно стежити за піском, який сипався в нижню колбу.
– Чистий! – вдоволено мовив він. – Ох і намучився ж я, поки його таким зробив! Спочатку прожарити, потім просіяти і промити, а потім знову на прожарювання… Ну що, чорноробе, подобається годинники робити?!
Харитонов кивнув, із цікавістю оглядаючи кімнату, заставлену безліччю піскових годинників різних розмірів.
– Ну тоді візьму тебе учнем!
Пропрацював там Харитонов до вечора й залишився дуже задоволений цією спокійною серйозною роботою. Подобалося йому підчіплювати хромованими різнохвилинними ложечками пісок із бляшаної коробки і, стежачи, щоб він не розсипався, обережно перевертати у скляні подвійні колби.
Він би міг так працювати і до ранку, але чолов'яга рішуче зупинив його, прикрив бляшану коробку з піском мішковиною, а зверху поклав дошку. «Щоб не відволожувався! – пояснив він. – А цей ось візьми за роботу. Добре потрудився! – Він вручив Харитонову ним же зроблений годинник. – Таких ні в кого немає. Ось подивишся вночі на пісок!» Харитонов подякував чолов'язі, той у відповідь самовдоволено всміхнувся. «Завтра не спізнюйся! – сказав він Харитонову насамкінець. – До гудка виходь, інакше не встигнеш!»
Харитонов кивнув і вийшов на поріг, який уже встиг покритися намерзлою кригою через те, що пара більше не виповзала з коридору.
На вулиці було темно. Стискуючи годинник у руці, Василь заспішив додому. У якийсь момент кинувши погляд на свою руку, він помітив, що пісок у годиннику світиться, і це з невідомої причини надало йому сили, і попрямував він у бік будинку ще швидше.
Вже підходячи до дверей у парадне, обійшов відкритий легковий автомобіль, що стояв під будинком. Серце відчуло щось недобре, і він засунув пісковий годинник у кишеню пальта. Бігом піднявся по скрипучих сходах і ввійшов до квартири.
Здавалось, і не було в них стільки речей, аби, звалені на підлогу, вони утворили купу, але зараз уся підлога кімнати була всіяна ганчірками, коробками, старим взуттям і розворушеними газетами. На кушетці сидів коротко стрижений худорлявий молодик і щось записував на аркуші паперу блідою тремтячою рукою. За ним у кутку кімнати, де раніше лежала пачка газет, стояв нерухомий спішений вершник у білій формі з рушницею за плечем.
Євдокія сиділа на ліжку, втупившись у підлогу каламутним поглядом.
– Ви до кого? – не відриваючи очей од свого паперу, запитав молодий, одягнений у темно-синій плащ, явно недостатньо теплий для цієї зими.
- Предыдущая
- 40/68
- Следующая