Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 25

• Предыдущая
• 25/68
• Следующая

– Стріляють же! – видихнув молодший матрос.

– Ну й що з того, – знизав плечима Григорій. – У них там війна, ось і стріляють, а ти при чому?

– Яка війна? – нерозуміння взяло гору над переляком.

– Місцева, громадянська, – пояснив Григорій. – Вони часто стріляють. Робити їм просто нічого, через це й воюють. Мені ось є що робити – так хіба я кину свою справу й піду воювати?

– А яка у тебе справа? – запитав Харитонов, усе ще кидаючи косяки одним оком на воюючий ліс, мовби чекаючи побачити ворога, що біжить в атаку.

– Я при смузі сторож, – провів хазяїн рукою вздовж смуги. – Бач, яка вона! Теж на випадок війни побудували. Ось якщо серйозна війна почнеться, ну там із Америкою або Румунією, літаки сюди прилітати почнуть.

Григорій увесь наповнився гордістю, озираючись на своє господарство.

– А цих ти не бійся! Вони тільки один в одного стріляють, а сторонніх не чіпають. А один одного вони в обличчя до того ж знають. Отже давай дозбираємо, а там підемо чаювати.

Здавалося, що минуло декілька годин, але сонце все так само рівнесенько висіло по центру небесного купола. Сигарети вже були зібрані – два кошики, наповнені з верхом, стояли під вікном у кімнаті, а з коротенького димаря, що дивився прокопченим оком у небо, дрібними баранчиками полетів димок щойно затопленої печі.

Харитонов усе ще знизував плечима, сидячи за столом і чекаючи чаю.

– Війна ж закінчилась! Я сам чув, – повторював він, на що Григорій, який копошився біля печі, тільки озирався, не ділячись із молодшим матросом своїми думками.

Замість обіцяного чаю Харитонов отримав грушевий відвар в алюмінієвому кухлі. Ще хазяїн виклав на стіл кусень засохлого хліба, розламав його на дві частини й почав свою половину вмочати у відвар і з насолодою гризти.

– Я тобі ось що скажу, – жуючи, він глянув на Харитонова. – Це ж тільки про великі війни повідомляють: коли почалася, коли закінчилась, а про такі дрібниці, як тутешня, частіше мовчать, тому вони і тривають десятиліттями. Я взагалі так думаю, що війна йде постійно, тільки не скрізь, а так, як хмара над світом пролітає, так і вона переходить із одного краю в інший, а потім назад. Сам-то я ніколи не воюватиму! Ця дурість не для мене. Я ось пам'ятник будую.

– Який? – пожвавився Харитонов.

– Великий, дерев'яний. Біля смуги стоятиме. Буде пам'ятник, так, може, і село, а то й містечко коли тут кругом нього побудують. Добре тоді – літаки і в мирний час почнуть прилітати!

Очі Григорія мрійно блиснули, і він знову вмочив шматок черствого хліба у грушевий відвар.

Харитонову на мить здалося, що й він бачить це близьке та щасливе майбутнє, і – немов сонячний зайчик потрапив у вічі – захотілося примружитись і почекати хвилину, щоб потім розплющити очі й зажити в повному благополуччі та у власному будинку, але тут Харитонов помітив у кутку щось знайоме. Щось знайоме поворушилося, перебігло в інший куток і звідти ще разок подивилося на Харитонова. «Це ж той щур!» – подумав Харитонов і чомусь усміхнувся, немов дивуючись радісно тому, що тваринка ще жива.

Григорій простежив за дивним поглядом свого гостя і, побачивши звірка, схопився на ноги та з криком «Ах ти ж, тварюка!» шпурнув у нього сухим куснем. Те, що сталось услід, змусило Григорія оніміло застигнути і простояти в задумливому заціпенінні декілька хвилин. Щур відскочив, але потім спокійно встромив зуби в сухий кусень і навіть не втік, а спокійно прошкутильгав до дверей і сховався в сінях.

– Ну не було тут ніколи цих тварюк! – нарешті розвів руками Григорій. – Воістину, там, де чума, – там і щури! Довоювались, йолопи, видно!

– А кому пам'ятник буде? – повернувся до попередньої розмови Харитонов, бажаючи відвернути хазяїна від нерадісних думок.

– Пам'ятник? – перепитав Григорій. – «Усім загиблим».

– Зовсім усім? – здивувався Харитонов. – Це і нашим, і їхнім, тобто ворогам?

– Я ж кажу: усім загиблим! – Хазяїн подивився на Харитонова як на не дуже розумного. – Це ж доки люди живі – вони вороги одне одному, а смерть їх примиряє. Який же він тобі ворог, коли він уже мертвий. Тому і пам'ятник: «Усім загиблим», тобто всім, кого смерть примирила.

– А-а, – мовив із протягом Харитонов, – щось тут, здається, неправильно…

– Ну знаєш, Василю, цей пам'ятник я будую і як хочу, так і назву. Коли ти який-небудь свій пам'ятник будуватимеш – тоді й назвеш його виходячи зі свого розуміння.

Із такими міркуваннями Харитонов погодився. Він навіть відламав шматок від свого сухого кусня і простягнув Григорію замість того, що підібрав щур. Погляд Григорія пом'якшав. Він прийняв шматок сухого хліба і занурив його у відвар.

– Щось сонце не заходить! – висловив своє здивування вголос Василь.

– А тут так буває, – поділився досвідом хазяїн. – Буває, що стоїть воно по три дні підряд на одному місці, а потім ніч дуже довга настає. Вночі-то вони не воюють, тиша така божественна, що всякі природні шуми здалека чутно.

Виспавшись на печі, вони прокинулися досить бадьорими. Григорій сплигнув на підлогу, розпалив згаслу вночі піч, приніс води.

На той час, як Харитонов зліз униз, на столі вже стояли й пускали пару два наповнені кухлі, в яких, абсолютно несподівано для Василя, був справжній чорний чай.

– Звідки? – глянув він на Григорія.

– Із Москви либонь… – відповів Григорій, риючись у полотняному мішку біля печі.

Окріп обпікав губи, і Харитонов уже відчув, як відшарувався шматочок шкіри на нижній губі, але чомусь так хотілось напитися цього чаю, що молодший матрос ніяк не міг стримати себе.

Зупинився він тільки тоді, коли відчув, що і піднебіння пече нестерпно.

– Ну куди тебе! – з докором подивився на нього хазяїн, який підійшов до столу. – Віднімають, чи що? – І він поставив біля свого кухля консервну бляшанку і коробку «Московських сухарів».

– Залишки минулого пайка, що з літака скинули, – пояснив він, відкриваючи консервну бляшанку тупуватим складаним ножем.

Їли з апетитом.

– Що це за риба така, без кісток зовсім? – поцікавився Харитонов, захопивши пальцями шматок білого м'яса з консервної бляшанки.

– Краби, – відповів Григорій. – Бач, як цікаво виходить у нас: я от ніколи на морі не був, а їм «Краби океанські».

– А я був, але таких жодного разу не куштував… – похитав головою Василь.

– Не засмучуйся. Я думаю, що їжа, як і голод, теж хвилями по землі рухається, ось як тут. Прилітає літак, скидає чогось, я і не знаю чого, тільки коли вже скинули – дивлюся. Так от прилітає він, скидає і відлітає, а потім його то місяць, то два, а то і три немає. А де він ці три місяці? Напевно скидає їжу в інших місцях. І ось, приміром, якщо я все з'їм до того, як він знову прилетить, – то зі мною голод станеться, від якого я й померти можу. Таж і те… прилітає він сюди частіше тому, що я на державній важливій службі перебуваю. А в інші, не такі важливі місця, як це, він, літак, може й не долетіти. Адже не може так бути, щоб усім усього вистачало. О, чуєш, знову стріляють!

Харитонов теж розчув рушничні постріли, і стало в нього на душі неприємно, наче обдурили його. Адже передали по обгорілій радіоточці, що давно вже запанував мир і відзначалась якась річниця перемоги над ворогом, а тут усе ще йде війна, а війни ж із друзями не буває, вона тільки з ворогом ведеться. І хто тут кому ворог – невідомо…

Григорій нехотя підвівся й підійшов до вікна.

– Знахабніли, наволоч, зовсім поряд воюють! – незадоволено мовив він. – Коли вже в них патрони закінчаться?!

– А звідки у них патрони? – запитав Харитонов.

– Теж літак скидає. Колишній бомбардувальник. Видно, тим, кому їжі не вистачає, їх і скидають, аби самі собі їжу добували. Ні, піду скажу їм, щоб якомога далі звідси воювали.

Хазяїн відійшов од вікна, і раптом звук нового пострілу змішався з брязкотом скла, що осипалося бризками на підлогу. Григорій обернувся. Від легкого пориву вітру, що залетів у кімнату крізь розбиту шибку, відхилилися зі скрипом двері в сіни.

• Предыдущая
• 25/68
• Следующая