Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 24

• Предыдущая
• 24/68
• Следующая

Мешканець дирижабля змахнув пальцем випадкову сльозу. Любов до побаченої ним унизу людини була надзвичайно сентиментальною – адже той, унизу, був першою людиною, побаченою ним із висоти дирижабля. Звичайно, Мешканець мріяв про урочистішу зустріч із Людиною, він уявляв собі маси людей, які зустрічають і проводжають його, величезні транспаранти, що їх розгортають на землі, написані такими літерами, які легко прочитати з будь-якої висоти. Він уявляв спеціально прикрашені міста, підготовлювані зустріти політ дирижабля, щасливі обличчя дорослих і радісні усмішки дітей. Але зараз унизу, на землі, перебувала тільки одна людина, і все-таки ця людина дивилася вгору, дивилася неодмінно з вдячністю і напевно хотіла знати: хто там угорі так про неї потурбувався.

Мешканець пожував губами, прокашлявся й голосно мовив: «Скажу про себе! Мій дід – неписьменний кріпак…»

Але далі він говорити не захотів – однаково там унизу його не було чутно. Сам він насилу розрізняв свої слова, мовби повітря на висоті поглинало й глушило будь-які звуки.

Засмучений Мешканець стукнув од досади кулаком по дерев'яній рамі й відійшов од вікна.

Дивитися вниз більше не хотілося, хоча всі добрі почуття до самотнього чоловічка, що залишився на злітній смузі, були ще сильні і його доля не могла не тривожити. Він навіть уявив собі, як цей дирижабль опускається на смугу й забирає на борт самотнього мандрівника, і далі вони вже летять разом.

Але, на жаль, дирижабль не підкорявся його Мешканцеві, він підкорявся тільки вітру. А політ тривав, і біла бетонна смужка, що так несподівано виринула із сибірських лісів, знову ховалася за кронами дерев, зникала. І знову по щоці Мешканця дирижабля скотилася випадкова сльоза, але цього разу він не поспішав її змахнути, адже зараз йому було жаль себе, самотнього блукальця в небі, далеко від поверхні рідної землі. І ця жалість до себе посилила його сентиментальний стан – він сів на табурет і затулив обличчя долонями, намагаючись крізь них побачити давно минуле дитинство.

Харитонов сидів на прогрітому сонцем бетоні й напружено дивився в небо. Його серце наповнювалося жалем через те, що там, у повітряному океані, без нього відлітав у невідоме майбутнє стільки раз бачений ним уві сні чорний дирижабль.

Вже стільки він пройшов, стільки залишив позаду себе, але до жодної зі своїх цілей не наблизився, і навіть мрія його, мрія про мирне дирижаблебудування, немов знущаючись із мрійника, все далі й далі спливала за горизонт, залишаючи Харитонова в смутку та самотності.

Він підніс до очей підібрану з бетону пачку сигарет і відчужено подивився на розумну собачу пику.

«Закурити, чи що?!» – подумав він.

Але закурювати не став.

Оглядівся на всі боки й пішов далі, стараючись не наступати на сигарети, що валялись у величезній кількості.

Ішов він просто вздовж по бетону, сприйнявши його за серйозну головну дорогу, яка, судячи з рівності й ширини, може привести і в Москву. Але безлюдність її, відсутність машин і шумів спантеличували Харитонова, а тут іще з жахом він помітив, що попереду бетон обривається й ніякого продовження у цієї дороги немає.

Зупинившись, він приречено обвів поглядом околиці й побачив будинок. Невеликий одноповерховий будиночок із мовчуном-димарем і надутою смугастою ганчіркою, що розвівалася.

На стук із вікна виглянув сухорлявий чолов'яга, в якого борода починала рости майже з-під очей. Він приголомшено втупився в Харитонова, потім щось змусило його перевести погляд на пачку сигарет, яку молодший матрос тримав у руці.

Харитонов відійшов од дверей, аби краще розгледіти хазяїна, та й щоб хазяїн міг краще розглянути нежданого гостя, адже вже зрозуміло стало молодшому матросові, що в будь-якому лісі зустрічний зустрічного боїться.

– Ну чого?! – осиплим голосом привітав хазяїн мандрівника, відчинивши двері в будинок.

Харитонов мовчки зробив крок усередину.

Хазяїн відступився.

– Що це за мотузок тягнеться?! – запитав він.

– Шнур бікфордів, – відповів Харитонов.

– Ну заходь! – кинув хазяїн і зник за дверима в кімнату.

Харитонов скинув речовий мішок, приткнув його в куток сіней, витягнув дві жмені груш-дичок і, відіпхнувши ногою двері, також увійшов до кімнати.

– Ну тепера можна і привітатися, – спокійно сказав хазяїн, який сидів за столом.

– Здрастуйте, – якось розгублено кивнув Харитонов.

– Здрастуйте, – кивнув хазяїн. – Як звати?

– Василь.

– Григорій, – назвався хазяїн. – А тепер і сісти не гріх! – додав він, указуючи колючим поглядом з-під густих із сивиною брів на стілець навпроти.

Харитонов зсипав на стіл груші й усівся.

Хазяїн широченною долонею, як сачком, накрив декілька дичок і посунув до себе, потім узяв одну, кинув до рота, пожував – і тільки насіннячко в долоню сплюнув.

– Добрі! – сказав він ствердно. – В садах був, чи що?

– Та звідки ж тут сади? – знизав плечима Харитонов. – Випадково якесь деревце виросло, ось його і обібрав.

– Сади є! – Григорій махнув рукою, мовби не слухаючи мандрівника. – Далеко, але є. Так ти, видно, не з того боку. А йдеш куди?

Харитонов замислився, почухав свою руду бороду.

– У Москву добре б вийти… – після роздумів мовив він.

– Але ж далеко! – здивувався Григорій.

– У-гу, – згідливо кивнув Василь.

– Що це ти, Василю, в руках там тримав? – Григорій кивнув на вікно.

– Цигарок пачку… – не відразу, після короткого міркування, відповів Василь.

– Цигарок… – кивнув хазяїн. – Ану принеси-но!

Харитонов охоче приніс із сіней залишені ним там сигарети.

– Бач! – вигукував Григорій, вертячи пачку в руках. – Собака, чи що, друг? А я вже років десять тому курити перестав. Запалити, чи що?! У тебе ще є?

– Та там на бетонці їх багацько валяється, – сказав Харитонов.

– На смузі?! – сіпнувся Григорій. – Звідки ж?

– Із дирижабля викинули, – зітхнувши, відповів молодший матрос. – Він уже відлетів. Чорний дирижабль…

Хазяїн зірвався з місця й заходився нишпорити по засмічених кутках кімнати, вже не звертаючи уваги на гостя. Нічого не знайшовши в кімнаті, він вискочив у сіни, і через хвилину його гучний голос викликав туди ж Харитонова.

– Тримай! – усучив він Василеві в руки широкий плетений кошик.

Квапливо вони вийшли з будинку і потьопали по бетонній смузі до сигаретних розсипів. У хазяїна в руках теж був кошик, але трохи більший.

– Ранувато щось! – поглядаючи в небо, говорив сам із собою Григорій. – І чого ж це на дирижаблі?! Мали бути літаком!

– Яким літаком? – не зрозумівши, перепитав Харитонов.

– Звичайним, транспортним, бомбардувальником колишнім. Вони завжди мені літаком усе доставляють! І їжу, й листи від сім'ї, й інше там.

– Ну от! – зупинився Харитонов.

Григорій сів навпочіпки, підняв кілька пачок, розглянув їх уважно і, похитавши головою, почав збирати їх у кошик.

– Іди на той край і збирай їх мені назустріч, – сказав він Василеві.

Сонце висіло прямо над ними, рівномірно прогріваючи живе і неживе на поверхні землі. По теплому бетону в'юнко бігали ящірки, перелякано озираючись на людей. А лісові клопи-солдатики, ні на що не звертаючи уваги, спокійно й ліниво блукали між пачок, які валялися, повзали по них, намагаючись, мабуть, визначити, наскільки все це добро, що впало з неба, їстівне.

Харитонов акуратно струшував жуків із кожної пачки і тільки після цього кидав сигарети в кошик. Час від часу він підводив голову, щоб перевірити, чи далеко ще до Григорія. Кошик уже був наповнений майже вщерть, але все ще багато сигарет валялося на бетоні.

І раптом цю мирну ідилію порушили рушничні постріли, що донеслися з лісу.

Харитонов остовпів, однак через мить уже побіг, не дивлячись під ноги і раз у раз наступаючи на сигарети, до Григорія.

– Стій, хай тобі біс! – кричав йому хазяїн, але Василь почув його, тільки зупинившись поруч.

– Стій! Чого розприндився?! – сердито дивився Григорій у вічі Харитонову.

• Предыдущая
• 24/68
• Следующая