Тунель - Келлерман Бернгард - Страница 29

• Предыдущая
• 29/74
• Следующая

— Бібліотека в жіночому клубі, як на мене, ще біднувата,— сказала Етель.

— Ми її з часом поповнимо.

— Якби ви мені дозволили, місіс Аллан, я б з великою радістю привезла кілька книжок. Хоббі, підтримайте, мене!

— Якщо ви маєте кілька зайвих книжок...— промовила Мод.

Протягом наступних днів Етель прислала цілу гору книжок — тисяч п'ять томів. Мод щиро подякувала, однак пошкодувала, що прийняла пропозицію, бо відтоді Етель почала наїздити частенько. Вона поводилась так, ніби щиро потоваришувала з Мод, і засипала маленьку Едіт подарунками. А якось навіть спитала в Мака, чи не можна їй буде при нагоді спуститися в тунель.

Мак вражено звів на неї очі, бо це вперше з таким проханням до нього звернулася жінка.

— Ні, не можна! — відповів він коротко й досить різкувато.

Але Етель не образилася. Вона щиро засміялась і сказала:

— Містере Аллан, невже я дала вам привід гніватися?

Відтоді вона почала з'являтися не так часто. І Мод не мала нічого проти. Вона, хоч скільки докладала зусиль, не могла полюбити Етель Ллойд. Крім того, Мод, як і багато інших людей, воліла зустрічатися тільки з тим, до кого лежала душа.

Ось чому їй було таке приємне товариство Хоббі. Він приїздив до них щодня. Приїздив на обід, на вечерю, байдуже— вдома був Мак чи ні. Дійшло до того, що, коли Хоббі не з'являвся, Мод уже бракувало його. І навіть тоді, коли Мак бував з нею.

5

— У Хоббі завжди такий гарний настрій! — часто казала Мод.

— Він узагалі чудовий хлопець, Мод,— відповідав Мак.

При цьому він усміхався й нічим не виказував, що в цих частих нагадуваннях дружини про настрій Хоббі чує легкий докір. Він був не Хоббі. Він не мав такого, як у Хоббі, хисту завжди бути веселим, сприймати все легко. Мак не вмів після дванадцяти годин роботи танцювати негритянські танці, співати популярні пісеньки, викидати всілякі коники, як Хоббі. Чи кому-небудь доводилось бачити, щоб Хоббі не сміявся й не жартував? У Хоббі сміється все обличчя. Як тільки він розтуляє рота, народжується злий жарт. Де з'являється Хоббі, там усі вже готові сміятися,— Хоббі просто повинен бути дотепним. А Мак був не Хоббі. Єдине, що Мак умів,— це не заважати веселитися іншим, і він робив усе, щоб не заважати. Та куди гірше було те, що його взаємини з Мод утрачали з роками щирість. Мак себе не обманював. Він палко любив Мод і свою маленьку донечку, і все ж йому здавалося, що такому чоловікові, як він, краще взагалі не мати сім'ї.

Попоравши роботу, Хоббі про неї забував. А він, Аллан, ніколи не міг не думати про неї! Тунель ріс, а з ним зростала й робота. Крім того, Аллан мав свій особливий клопіт, яким ніколи ні з ким не ділився!

Вже тепер він мав сумнів, чи пощастить завершити будівництво за п'ятнадцять років. За його підрахунками це було неможливо навіть за найсприятливіших обставин. Аллан свідомо визначив такий термін, щоб його задум підтримала громадська думка й щоб дістати народні гроші. Якби він був назвав двадцять чи двадцять п'ять років, йому не дали б і половини грошей.

За п'ятнадцять років йому навряд чи пощастить прокласти подвійні штольні Біскайська затока — Фіністере та Америка — Бермудські острови.

На кінець четвертого року штольні американської лінії пролягли на двісті сорок кілометрів від американського узбережжя та вісімдесят кілометрів від Бермудських островів. На європейській лінії було пройдено загалом двісті кілометрів з боку Біскайської затоки й сімдесят — з боку Фіністере. Зате атлантична лінія не була готова навіть на одну шосту. Як подолати величезні відстані Фіністере — Азорські острови та Азорські острови — Бермудські острови?

З'явилися й фінансові труднощі. Підготовчі роботи, звивисті штольні на Бермудських островах поглинули куди більше коштів, ніж Аллан планував у своїх розрахунках. До сьомого чи принаймні до шостого року будівництва годі було й думати про нову тримільярдну позику. Ще трохи, і доведеться споруджувати тунель на великих відстанях поки що без допоміжних штолень, а це надзвичайно ускладнить роботу. Як вивозити з тунелю без таких штолень гори каміння, які дедалі ростуть, розбухають і вже тепер загрожують завалити штольні? Каміння лежить повсюди — між рейками, у квершлагах, на станціях; поїзди ледве рухаються під його вагою.

Аллан цілі місяці проводив у тунелі, намагаючись знайти швидкісні методи роботи. В американських штольнях випробовували кожну машину, кожен новий винахід і вдосконалення, перше ніж застосувати їх на інших ділянках. Тут проходили підготовку спеціальні загони робітників «пекла» й «чистилища» — потім їх перекидали на решту станцій як «pacemaker»[51]. Їм доводилось повільно, поступово пристосовуватися до шаленого темпу роботи, а також до спеки в тунелі. Нетренована людина у «пеклі» впала б з ніг уже на першій годині роботи.

Аллан домагався, щоб на будь-який, навіть незначний робочий процес ішло якнайменше зусиль, коштів і часу. Його розподіл праці був доведений до крайніх меж; кожен окремий робітник з дня на день, з року в рік виконував ті самі обов'язки, працював усе швидше й швидше, поки його рухи набували автоматизму. Аллан мав своїх фахівців, вони навчали й муштрували тисячі робітників, поки ті починали показувати рекордні результати (скажімо, у швидкісному вивантажуванні вагонів), а потім ці рекорди ставали звичайною нормою. Надолужити згаяну секунду вже не можна було — не можна було ніколи; вона коштувала ціле багатство. Коли один робітник утрачав з хвилини всього одну секунду, то втрати робочого часу ставісімдесятисячної армії, з якої в тунелі постійно працювали шістдесят тисяч чоловік, становили б за один тільки день двадцять чотири тисячі робочих годин! Щороку Алланові вдавалося підвищувати продуктивність праці на п'ять процентів. І все ж будівництво посувалося надто повільно!

Особливо багато клопоту завдавала Алланові проходка. Ставити на останні п'ятсот метрів більше робітників було просто неможливо — вони тільки збивалися б докупи й заважали б один одному. Аллан провадив експерименти з найрізноманітнішими вибуховими речовинами, поки винайшов суміш «Тунель-8»; ця вибухівка розколювала породу на приблизно однакові брили, і їх легко було вивозити. Мак годинами вислуховував донесення своїх інженерів і невтомно обговорював їхні пропозиції, перевіряв, випробовував.

Несподівано, ніби випірнувши з моря, Аллан з'явився на Бермудських островах. Шлоссер погорів. Його перевели до конструкторського бюро в Мак-Сіті. Місце Шлоссера посів молодий англієць на ім'я Джон Фарбей — йому ледве сповнилося тридцять років. Аллан скликав інженерів, які вже й так задихалися від шаленого робочого темпу, й заявив, що вони повинні підвищити продуктивність праці на двадцять п'ять процентів. Повинні! Бо він, Мак Аллан, повинен додержати обіцяних термінів. Як вони цього доможуться — то вже їхня справа...

Зненацька він з'явився на Азорських островах. На це будівництво йому вдалося запросити німця Міхаеля Мюллера, що кілька років обіймав один із керівних постів на спорудженні тунелю під Ла-Маншем. Цей чоловік важив сто двадцять п'ять кілограмів, і його тут усі називали «товстий Мюллер». Люди любили Мюллера — переважно за його огрядність, що давала привід для жартів. Але який це був невтомний працівник! Останнім часом Мюллер проходив свої штольні навіть швидше, ніж Аллан із Гарріманом у Нью-Джерсі. Мюллера, цю гору м'яса, що без угаву сміялася, аж двигтіла, просто переслідувала удача. Його ділянка з геологічного погляду була найцікавіша, найпродуктивніша і водночас давала достатні підстави стверджувати, що колись ця частина океану була суходолом. Мюллер наштовхнувся на потужні поклади калію, а також залізної руди.

Завдяки його удачі акції Пітсбурзької компанії ливарних заводів, яка свого часу придбала право на всі добуті під час прокладання тунелю копалини, підскочили на шістдесят відсотків. Видобуток копалин не коштував компанії жодного цента, її інженерам досить було тільки позначити потрібні вагони — і їх відчіплювали від состава. Щодня, щогодини власники акцій тремтіли від хвилювання, думаючи, що в руки їм просто з неба можуть упасти нечувані багатства. В останні місяці Мюллер наштовхнувся на п'ятиметровий пласт кам'яного вугілля — «прекрасного вугілля», як він казав. Та це було ще не все. Той пласт лежав якраз на осі штольні і не мав кінця-краю. Мюллер мчав крізь вугілля! Його єдиним, його заклятим ворогом була вода. Штольні проходили тепер на вісімсот метрів нижче від морського дна, і все ж у них просочувалася вода. Мюллер поставив цілу батарею потужних турбонасосів, які безперервно викидали в море цілі потоки брудної води.

• Предыдущая
• 29/74
• Следующая