Тунель - Келлерман Бернгард - Страница 28

• Предыдущая
• 28/74
• Следующая

Тепер Мод бачила його частіше, ніж у перші роки будівництва. Мак, правда, нью-йоркської контори не закрив, але влаштував ще одну й тут, у Тунельному, і часто сидів у ній цілі тижні майже безвиїзно. На це Мод не могла нарікати. Проте сам Мак змінився. Його простодушність, наївна життєрадісність, які так вражали й захоплювали Мод на початку їхнього подружнього життя, з дня на день десь дівалися. Вдома він був такий самий серйозний, як на роботі й серед людей. Він намагався здаватись, як і раніше, веселим, бадьорим, однак це вдавалося йому не завжди. Мак бував неуважний, заклопотаний роботою, і очі його весь час дивилися відсутнім поглядом, що властивий людям, постійно захопленим якоюсь думкою. Обличчя в нього схудло, риси стали суворіші.

Часи, коли він садив Мод собі на коліна й пестив, минули. Він і тепер цілував її, коли приходив додому чи йшов з дому, зазирав їй в очі, всміхався,— проте її жіночий інстинкт годі було обманути. Дивно, але Мак, такий завантажений роботою, за всі ці роки більш не забув жодного їхнього «великого» дня, як, скажімо, день народження Едіт чи її, Мод, день їхнього весілля, різдво. Але Мод якось зазирнула випадково до його записника й побачила, що всі ці дні там підкреслено червоним. Вона розчаровано посміхнулася. Мак пам'ятав про них механічно, вже не серцем, яке колись щоразу нагадувало йому про ці дні.

Мод спіткала доля більшості її подруг, чоловіки яких з дня на день надривали сили на заводах, у банках і лабораторіях, молилися на дружин, обвішували їх мереживами, перлами та хутрами, послужливо супроводжували до театру, а думками були все ж на роботі. Таке було життя, і саме тому їй, Мод, воно здавалося жахливим. Вона воліла жити бідно, всіма забутою, далі від світу, зате оточена вічним коханням і вічною ласкою. Авжеж, до такого життя прагнула Мод, хоч іноді їй і самій ці мрії здавалися безглуздим.

Мод любила, попоравши роботу, сісти, взяти шитво й поринути в роздуми. В такі хвилини вона щораз поверталась у спогадах до того часу, коли Мак сватався до неї. Вона пам'ятала його надзвичайно юним і простодушним. З жінками він був зовсім недосвідчений і, щоб показати їй свої почуття, нічого нового не придумав. Квіти, книжки, квитки на концерт чи до театру, невеличкі лицарські послуги — одне слово, як звичайнісінький собі чоловік. І все ж таки їй це в ньому подобалося — тепер навіть дужче, ніж тоді. Та потім його поведінка цілком несподівано змінилася, і він став більше схожим на того Мака, якого вона знала тепер. Якось увечері він, діставши від неї ухильну відповідь, недвозначно і досить нечемно сказав: «Подумайте про це. Даю вам час до п'ятої години завтрашнього дня. Якщо ви й тоді нічого не вирішите, то більше не почуєте від мене про це жодного слова. Good bye! [49]» І що ви думаєте? Назавтра рівно о п'ятій він був тут як тут!.. Мод завжди з усміхом згадувала ту сцену, однак не забувала й про те, скільки тривог натерпілася за ту ніч і день.

Чим більше тунель забирав у неї Мака, тим затятіше, з тим більшою упертістю, що викликала біль і радість водночас, поверталися її думки по перших їхніх прогулянок, розмов, невеличких і, на перший погляд, незначних, але все ж таки важливих подій у їхньому молодому подружньому житті. В її серці чаїлася лють на той тунель! Мод його ненавиділа, бо він був дужчий за неї! О, те нікчемне марнолюбство, що не давало їй спокою в перші роки, давно минуло. Тепер Мод було байдуже — знають Макове ім'я на всіх п'яти континентах чи ні. Вночі, коли примарні відблиски залитого вогнями Тунельного проникали до кімнати, її ненависть до цього міста нерідко ставала нестерпною, і вона причиняла віконниці, щоб не бачити його. Від цієї люті Мод хотілося плакати, і часом вона й справді плакала — нишком, так, щоб ніхто не бачив. Спостерігаючи, як поїзди стрімко зникають у штольнях, Мод похитувала головою. Яке безумство! Але для Мака не було, здавалося, нічого природнішого. Та всупереч усьому — і ця надія додавала їй снаги — Мод сподівалася, що коли-небудь Мак знову цілком належатиме їй. Настане день, коли тунель усе ж таки поверне йому свободу! Коли піде перший поїзд...

Та — о боже милий! — чекати цього ще стільки років! Мод зітхнула. Терпіння! Терпіння! Поки що вона має роботу. У неї є кохана Едіт, яка тим часом підросла, стала такою собі маленькою леді й дивиться на світ цікавими, розумними оченятами. Мак почав з'являтися додолу частіше, ніж досі. У Мод є Хоббі, який майже щодня приходить до неї обідати й розповідає всілякі смішні історії; з ким можна так чудесно погомоніти! Домашнє господарство теж вимагало тепер від неї більше часу й сили, ніж раніше. Мак часто приводив з собою гостей — знаменитих людей, з такими гучними іменами, що Мак навіть дозволяв їм заходити до готелю. Мод була рада гостям. Усі ті знаменитості були переважно літні чоловіки, і Мод почувала себе з ними невимушено. Бо всі вони мали одну рису: це були люди дуже прості, щоб не сказати скромні. Великі вчені, яких до Мака приводили геологічні, фізичні й технічні проблеми і які нерідко на цілі тижні поселялися зі своїми приладами на одній із станцій на глибині тисячу метрів нижче рівня моря, щоб провести яке-небудь дослідження. Але Мак поводився з цими знаменитостями точнісінько так, як із нею чи з Хоббі.

Та коли ті «кити» прощалися, вони вклонялися Макові, тисли йому руку й усе дякували, дякували... А Мак, як завжди, скромно, добродушно всміхався й казав: «All right, sir!» [50] — і бажав їм щасливої дороги. Бо ті люди приїздили здебільшого здалеку.

А одного разу до Мод завітала й дама.

— Мене звати Етель Ллойд! — промовила вона й підняла вуаль.

Так, це справді була Етель! Вона зашарілася, бо не мала, власне, ніякого приводу приїздити сюди. Мод також почервоніла — через те, що зашарілась Етель. А ще в голові у неї майнула думка, що Етель надто зухвала, і їй здалося, ніби гостя прочитала цю думку у неї в очах.

Однак Етель відразу опанувала себе.

— Я так багато читала про ваші школи, місіс Аллан,— спокійно, невимушено почала вона,— що кінець кінцем мені самій закортіло побачити їх. Адже і я, як ви, мабуть, знаєте, маю відношення до таких закладів у Нью-Йорку.

Етель Ллойд не приховувала своєї вродженої гордості й людської гідності, що справляла досить приємне враження, а також природної щирості й сердечності, які викликали в усіх захват. Вона втратила ту дитячу безпосередність, яка кілька років тому впала в око Алланові, і тепер стала справжньою дамою. Колишня її трохи солодкувата, ніжна краса дозріла. Кілька років тому Етель справляла враження пастельної картинки; тепер усе в ній здавалося виразним і осяйним — очі, губи, коси. Вона завжди мала такий вигляд, ніби щойно вийшла з будуара. Лишай на підборідді в неї ледве помітно збільшився і трохи потемнів, однак вона вже не намагалася сховати його під пудрою.

Із ввічливості Мод мусила сама повсюди супроводжувати гостю. Вона показала Етель лікарню, школи, дитячий садок і скромне приміщення жіночого клубу. Етель усе дуже сподобалося, проте вона не стала, як це чинять іноді молоді дами, розсипати зайві похвальби. Насамкінець Етель запитала Мод, чи не може вона, Етель, чим-небудь допомогти. Ні? Що ж, така відповідь влаштовувала Етель також. Вдома вона так мило розмовляла з Едіт, що дівчинка відразу полюбила її. І Мод переборола свою незбагненну, нічим не обгрунтовану антипатію до Етель і запросила її лишитись на вечерю. Етель зателефонувала своєму «татусеві» й зосталась.

Мак привіз із собою на вечерю Хоббі. При ньому Етель відчула себе багато впевненіше — так, як вона ніколи б не відчувала себе при тихому, мовчазному Макові. Це вона, по суті, вела розмову. Коли вдень вона, на противагу деяким молодим дамам, хвалила заклади Мод по-діловому, не перебільшуючи, то тепер просто не шкодувала для цього слів. І в Мод знову прокинулась недовіра. «Вона мітить на Мака»,— сказала собі Мод. Та, на превелику її втіху, Мак приділяв Етель не більше уваги, ніж того вимагала ввічливість. Він дивився на вродливу, розпещену Етель тим самим байдужим поглядом, яким звичайно дивився на стенографістку.

• Предыдущая
• 28/74
• Следующая