Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 54

• Предыдущая
• 54/69
• Следующая

Уже напівпрокинувшись, я повільно розплющував очі.

Сонце сходило позаду потяга, жоден із його променів не потрапляв до віконця купе, але за вікном усе світилося. І так само бігло в яскравому сонячному світлі шосе, вже наповнене своїм автомобільним життям. Промчав повз «Ікарус» із табличкою «Ростов-Кропоткін», важкий рефрижератор натужно обганяв наш вагон.

Я налив води із балона до піалки, вийшов у тамбур і вмився. Опустив піалу на дерев’яну підлогу, відчинив зовнішні двері — і до тамбура одразу увірвалися гул і свіже повітря. Вітер за хвилину висушив моє мокре обличчя.

Ми вже снідали, скромно і мовчки, коли потяг уповільнив хід і почав повертати ліворуч. Шосе віддалялося від нас, і разом із шосе віддалялися рейки магістралі, що блищали на сонці. Тепер збоку простиралося кукурудзяне поле. Ми з Петром перезирнулися.

Галя опустила піалу з чаєм на стіл, повернула голову до Петра.

— Ви позбулися наркотиків?

Її обличчя випромінювало хвилювання.

Петро заперечливо хитнув головою.

— Та скажи хоч ти своєму! — Галя перевела погляд на Гулю.

— Жінки не повинні втручатись у справи чоловіків, — неголосно промовила Гуля.

Галя тільки похитала головою.

А потяг узяв іще лівіше. Петро визирнув у вікно й подивився уперед за ходом поїзда.

— Ну, що там? — запитав я нетерпляче, заразившись від Галі нервозністю.

— Депо.

Я теж визирнув із вікна і побачив, що ми наближаємося до стоянки товарняків. Праворуч можна було нарахувати десятків зо два потягів. Скільки їх було ліворуч — ми не бачили. Що кілька метрів відходила праворуч нова залізнична гілка, все далі й далі відсуваючи від нас кукурудзяне поле.

Потяг уповільнив хід, наче машиніст боявся проґавити потрібне йому відгалуження. Зупинився. Знову рушив.

Ми в'їжджали в ряди товарняків. Поміж найближчим із них і нами лежала ще одна, поки не зайнята гілка.

Я дивився на сусідній товарняк, повз який ми повільно сунулися. Товарняк був повним «асорті» — рефрижераторні вагони чергувалися з брудними цистернами і звичайними вагонами, схожими на той, у якому ми зараз їхали.

— Якщо пощастить, то звідси ми поїдемо вже без зайвого вантажу, — промовив я, намагаючись заспокоїти Галю. Бо ж саме під час останньої такої зупинки з’явилася нічна бригада, завдяки якій ми дізналися, що везли.

Щоправда, того разу потяг зупинився у безлюдному місці, й відбулося це, знову ж таки, вночі. А зараз радісне сонце піднімалося все вище над землею, яка прокинулася зі сну. Тому думати про те, що ми незабаром позбудемося небажаного вантажу, принаймні зараз було нелогічно.

Коли потяг зупинився, ми з Петром провели поглядом локомотив, який покинув нас. Довкруги стало незвично тихо.

Петро набив люльку і вийшов із вагона. Зупинився під вікном.

— Тепло як! — сказав він.

Ми теж вийшли. Теплий вітерець блукав відкритими «коридорами» поміж рядами товарняків. Під ногами хрускотіло сміття. Такий знайомий вокзальний запах тут віддавав паленою гумою. У небі над нами співали пташки. Десь поруч зацвіркотів коник. Дивна суміш дикої цивілізації і дикої природи, де звук суперечив запаху, відгукнулася якимсь холодком у душі. Я озирнувся на Гулю. Вона стояла, заплющивши очі й підставивши обличчя сонцю.

— Ти нічого не чуєш? — запитав у мене Петро.

Я прислухався. Звідкись здаля долинув ритмічний шум потяга. Коли гудіння стихло, мені почулися людські голоси. Вітерець на мить затих, і голоси чулися вже краще, але все одно занадто тихо, щоб розібрати бодай слово.

Ми залишили жінок біля вагона і, дослухаючись, пройшлися вздовж сусіднього товарняка. Десь поруч дзенькнуло скло, і ми зупинилися. Я нахилився до землі, зазирнув під вагон. Погляд мій зіштовхнувся з наляканим поглядом худої чорної кішки, яка відразу ж відскочила і побігла геть, залишивши позад себе порожню пляшку з-під пива. Я вже збирався звестися на ноги, але якийсь рух у цій неповній підвагонній перспективі привабив мою увагу. За трьома рядами залізних коліс у черговому проході між потягами я побачив два ящики і дві пари ніг. Двійко людей мирно сиділи й про щось балакали, хоча робити висновки я міг лише зі спокійних інтонацій.

— Там хтось є, — сказав я Петру.

Він теж опустився навпочіпки і зазирнув під вагон.

— Піди подивись!

Я проліз під вагоном, потім під другим. Зупинився.

— Щось Васі довго нема, — почув я чоловічий голос. — Може, без нього?..

— Ти що! — відповів другий чоловічий голос. — Так не роблять... Потім по голові получиш!

Коли я виліз із-під вагона, на мене з подивом і нерозумінням витріщилися два обідрані бомжі, які сиділи на порожніх ящиках. Старигань і чоловік трохи молодший. Поруч на землі валялося безліч недопалків, дві порожні пивні пляшки і одна з-під вина. За ящиком, на якому сидів старий, лежав брудний спальний мішок.

— Гей! — молодший підвівся з ящика. — Ми тут тільки відучора... Нічого не крали, не ламали... Не треба нас гнати!..

Швидко збагнувши, що в цих двох навряд чи мені вдасться щось дізнатися, я поліз назад під вагон.

— Бомжі, — повідомив я Петрові.

Він кивнув, не виймаючи люльки з рота.

Збоку вагона пролунав ляскіт. Я озирнувся і побачив, що Гуля і Галя витрушують у чотири руки ковдри. З кожним новим лясканням над ними здіймалася хмарка пилу.

Хвилин десять ми з Петром спостерігали за нашими жінками, доки ті не перетрусили всі ковдри і підстилки. Потім вони повернулися до купе, але, судячи зі сміття, яке вилітало час від часу з вікна, прибирання тривало.

— Колю, — покликала мене Гуля.

Я підійшов і одразу ж отримав у руки порожній п’ятилітровий балон. За допомоги бомжів я відшукав на краю кукурудзяного поля цистерну з питною водою.

Галя хотіла зварити гречаної каші із залишків крупи, але її планам довелося відсунутися на потім. Біля нашого вагона з’явився кудлатий бомж Вася у засмальцьованому плащі з болоньї та відром у руці.

— Мене хлопці прислали, — сказав він, відрекомендувавшись. — Я по раки ходив, візьміть собі штук п’ятнадцять.

Петро, коли почув слово «раки», пожвавішав. Він вистрибнув із вагона, присів навпочіпки біля відра, поставленого на землю, подивився на зелених, які копошилися там.

— Ти бери, бери, — підбадьорював його засмальцьований Вася, якому на вигляд було років сорок. — Жаль, пива нема. Пиво ми вчора допили. З пивом вони, як пісня!

Петро набрав у пакет раків і подякував Васі, а тоді повернувся до купе. Раків ми висипали з пакета просто в киплячу воду. Вони не поспішаючи червоніли, викликаючи в мене своїм виглядом приплив апетиту.

Але навіть раки не могли змусити мене повністю забути про невизначеність нашого найближчого майбутнього. Поки ми їхали і поки було видно, що ми їдемо в Ростов, на душі було спокійно. Дорога — сама по собі вже дія... Але цей тупик?!

Правда, що більше я думав про цю зупинку, про безлюдність і дивність цього місця, то легше мені уявлялося: саме тут відбудеться те, що полегшить подальшу дорогу.

Так і сталося. Шум машини зачувся, коли ми лежали на полицях, відпочиваючи по обіді.

Я визирнув у вікно і побачив військовий «ЗІЛ». Він проїхав повз і зупинився одразу за нашим вагоном. Усе це здалося мені цілком логічним. Нелогічним було інше — з кузова вистрибнули майор і два прапорщики з автоматами.

— Із купе не виходити! — гукнув майор, зупинившись під нашим вікном.

Ще троє військових у камуфляжних комбінезонах зістрибнули на землю. Було чутно, як зі скреготом відкотилися двері вагона, зашелестів брезент.

Військові працювали злагоджено і без перекурів. Вивантаження білих мішків у них зайняло хвилин десять.

— Усе? — пролунав голос майора.

— Усе, — різко видихнув хтось.

Ми з Петром сиділи один навпроти одного біля вікна. Йому було видно більше.

Коли «ЗІЛ» поїхав, Петро зітхнув із полегкістю.

— Вони нам щось у вагон вкинули, — сказав він.

— Ходімо поглянемо! — запропонував я.

Ми вибралися через дверцята туалету до вантажної частини вагона. Зім’ятий брезент лежав у далекому кутку, мішки з піском безладно валялися, а перед зачиненими основними дверима лежав цератовий тюк.

• Предыдущая
• 54/69
• Следующая