Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 53

• Предыдущая
• 53/69
• Следующая

Каву ми допили. Бажання спати не було ніякого, але й лишатися тут, у тамбурі, поруч із Петром, не хотілося. Мій нічний цинізм явно зачіпав його віру, і далі вести цю дискусію не було сенсу.

Повернувшись до купе, я заліз на свою полицю.

На столі досі горіла спиртова таблетка. Жінки спали.

Я повернувся на бік і наштовхнувся ребрами на щось чужорідне. Витягнув із-під підстилки пістолет і запхнув його до рюкзака.

Зранку я прокинувся під давно забутий звук — шепіт дощу. На тлі цього шепоту окремими розміреними ударами падали краплі води, яка сочилася крізь щілину в дерев’яному даху купе. Вітер поривами закидав дощ через проріз вікна досередини, і дрібні краплини падали мені на обличчя, але відчув я їх, тільки пробудившись. Провів долонею по щоках — наче вмився.

Я прокинувся останнім, усі решта вже не спали. Гуля сиділа поруч, на моїй полиці. Петро і Галя сиділи навпроти. Усе було як зазвичай, тільки вологий вітер час від часу намагався загасити палаючий примус, на якому стояв казанок.

Усі, крім мене, пили чай. Я всівся. Гуля прихопила казанок рушником і налила чаю ще й мені.

— Уночі Грозний проїхали, — повідомив мені Петро.

За чаєм я вибачився перед ним за свій нічний цинізм.

— Нічого, буває, — без образи відповів він.

За вікном маяла мокра зелень дерев, дахи будинків, путівці. Один із них біг якраз уздовж залізниці. Сіре небо нагадувало про осінь.

Потяг мчав, наче намагався втекти з-під дощу.

Повз нас пролетіла й залишилася позаду мокра платформа з приземкуватою одноповерховою спорудою вокзалу, «Станція Лабінськ». У двох вікнах цього вокзальчика горіло яскраво-жовте, тепле світло.

До мене раптом дійшло, що Кавказ лишився позаду. Ми ще спускалися з його пагорбів, скочувалися в рівнину, імені якої ми не знали. Але російські назви залізничних станцій, які проносилися повз нас, радували душу.

Я подивився на Петра — він теж утупив погляд у вікно. Його обличчя випромінювало царський спокій, в очі повернулася твердість і самовпевненість. Може, і минулої ночі в тамбурі він теж був спокійний і впевнений у собі? Це я психував, намагаючись знайти миттєвий вихід із ситуації, коли все стало зрозуміло. Це я, раптом відчувши себе зрадженим усім і всіма: і полковником Тараненком, і цим піском, і власним попереднім ідеалізмом, — намагався примусити Петра розділити зі мною моє розчарування й невіру. А він приніс мені каву та прочитав лекцію про шкоду цинізму. Але не було в моїх нічних словах цинізму. Принаймні мені зараз здавалося, що не було. Я і тепер міг би, напевно, повторити все те ж саме — моя думка за кілька годин сну не змінилася. Змінився стан. Але, очевидно, стан духу зараз значно сильніший. Якщо тверда омана допомагає Петру залишатися спокійним, то нічого в цьому поганого нема! Нехай і далі обманює себе! Я і сам був би радий дурити себе, приписувати цьому піску чудодійну силу й цілком покладатися на цю силу в майбутньому відродженні України.

— Колю! — відірвав мене раптом Петро. — А ну як ми всі ці наркотики пожбуримо геть на ходу?

— Що таке верзеш! — Галя кинула на нього пильний погляд. — А коли діти знайдуть?

Петро, не звернувши уваги на Галину репліку, все ще дивився на мене — очікував почути мою думку.

Я провів рукою по вологому волоссю. Думав, намагаючись знайти відповідь на його питання.

— Збагни, на кордоні перевірятимуть! — вів далі свою думку Петро. — Спершу російська митниця, відтак — наша. Коли хтось із них попхнеться під брезент — нам гаплик.

— Хтось обов’язково попхнеться, — погодився я з ним. — Може, справді викинути на ходу?

— Якби у річку викинути... — запропонувала Гуля.

Петро посміхнувся:

— Це треба, щоб вагон посеред мосту став як стій і з годину там простояв! — і він заперечливо хитнув головою.

Хвилин за п’ятнадцять ми з Петром пробралися до вантажної частини вагона. Пройшлися під дощем по слизькому брезенту.

— То як, приміримося? — Петро зупинився біля внутрішнього боку рухомих дверей вагона.

Ми спробували відчинити двері, але вони намертво сиділи на місці. Ручки зсередини не було, і ми впиралися руками в мокре дерево, а ногами — у слизький брезент. Ноги від’їжджали, а двері стояли на місці.

— Нічого не вийде, — зітхнув я, відступивши на крок. Під дощем, який дедалі посилювався, витягнув із долонь кілька скабок. Озирнувся на Петра.

— Розумієш, ми, коли двері штовхаємо, стоїмо на мішках, і вони від нашої ваги ще міцніше ці двері тримають!

Петро знайшов край брезенту, відгорнув його, щоб оголити мішки з піском, які підпирали двері.

— Може, посунемо їх?

— Мені здається, це не найвдаліша думка, — зупинив я свого напарника. — Ми ж не знаємо, хто і де буде зустрічати інші мішки!

Петро стурбовано подивився на мене.

— Може, за півгодини потяг зупиниться, і до нашого вагона під’їде якась вантажівка. Що тоді робитимем? Живими нас навряд чи відпустять.

Петро зітхнув. Із його чорних вусів крапала вода. Ми вже обидва були до нитки мокрими.

— Гаразд, ходім до купе, — нарешті промовив він. — Варто ще помізкувати...

Повернувшись до купе, ми викрутили свій одяг — на підлозі від цього з’явилася чимала калюжа. Гуля розтерла мене своєю підстилкою, а Галя, подлубавшись у чорній господарській торбі, поставила на стіл півлітровку «Столичної».

Петро саме сушив рушником голову, завмер і вирячився на пляшку.

— Ти ж казала, що не брала з собою! — повільно і сердито промовив він.

— То я замість ліків, про всяк випадок... Вона була в мене скотчем до дна сумки приклеєна...

— Та ти, — Петро зблиснув очима, але відразу ж скосив погляд на мене, натягнуто посміхнувся, — бач яка у мене... хазяйновита...

Петро здер із пляшки «безкозирку» і налив у дві піалки, на око намагаючись визначити, скільки туди входить. У пляшці лишилося грамів триста.

— Давай, грійся! — кивнув він на мою піалку. Ми випили діловито і без тостів.

— Ще? — запитав Петро, піднявши пляшку над столом. Я кивнув.

Незабаром порожня пляшка полетіла у вікно. Повз нас промайнула ще одна станція з російською назвою. Дощ бив великими краплинами по даху вагона.

Петро відкинувся спиною на стінку. Ми сиділи мовчки і слухали дощ.

Горілка викликала в мені якусь радісну байдужість до найближчого майбутнього. Видно, це була хороша горілка, така ж, яку пив наш народ і до революції, і після.

Поїзд заколисував мене. Стукіт коліс зливався з барабанним дробом крапель об дах вагона. Я влігся на нижній полиці, підігнув ноги під себе, щоб не заважати Гулі. Вже засинаючи, відчув, як турботливі руки Гулі вкривали мене ковдрою. Затишне тепло прискорило прихід сну.

Прокинувся я вночі від стороннього шуму. Потяг відбивав колесами по рейкових стиках монотонний ритм. Але до цього ритму мої вуха вже звикли, щось інше вклинювалося в гул рухомого поїзда. І за вікном у нічній темряві пливли плями жовтого кольору.

Я спустив ноги на підлогу і присунувся до вікна.

Уздовж залізниці тепер мчало широке шосе, яким рухалася нескінченна колона вантажних машин із критими кузовами. Їхні фари й розбавляли темряву, додаючи до неї жовтизни. Фари кожної вантажівки били світлом у задній борт передньої. Я побачив усередині однієї машини солдатів, які дрімали, сидячи на лавках уздовж бічних бортів.

Потяг поволі зачав обганяти військову колону. У світлі фар промайнув синій щит: «Тихорєцьк — 50 км, Кущевська — 120 км, Ростов-на-Дону — 255 км».

Колона зупинилась і залишилася позаду. Шосе тепер було суцільною чорною смугою, яка бігла вздовж залізниці. Машин більше не було, і сторонній шум зник.

Я дивився на небо, на нерухомі зірки. Ми дійсно виїхали з-під дощу — усі зорі висіли на своїх місцях, жодна з них не ховалася за хмарою. Попереду на нас чекав гарний сонячний день, і хотілося вірити, що він буде гарний не тільки погодою.

До світанку я встиг заснути ще раз, сидячи за столом, підклавши під голову руки.

• Предыдущая
• 53/69
• Следующая