Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 26

• Предыдущая
• 26/69
• Следующая

Я прокинувся від доторку її гарячих сухих вуст до мого чола.

Руки мої були вільні, тільки зап'ястки, намучені мотузкою, свербіли, наче скусані комарами.

— Тихше, це я, — тепло видихнула Гуля, нахилившись над моїм обличчям. — Зачекай, я розітну мотузку на ногах.

Її голова відпливла від мого обличчя. А я лежав нерухомо на спині й чекав, коли вона знову затулить наді мною небо.

— Усе, — прошепотіла вона, всівшись поруч на підстилку.

— А вони? — запитав я також пошепки.

— Я їх зв'язала.

— Тоді чому ми говоримо пошепки?

— Бо ніч. Вони, може, ще спати захочуть...

Я кивнув. Спробував піднятися на ліктях. Але Гуля зупинила мене.

— Ще рано, — прошепотіла вона. — Давай полежимо до світанку. Я теж хочу спати.

Зранку ми «вручну» напоювали чаєм зв'язаних Галю і Петра. Вони мали не вельми гарний вигляд — перебитий сон, ясна річ, нікому на користь не іде.

— Це вам безкарно не минеться! — сказав Петро, тяжко зітхнувши. Потім замовк. І мовчав довго, з півгодини.

— Послухайте, — поцікавився я. — Ви ж давно за нами стежили, я бачив ваші сліди кілька разів потому, як висадився на берег. Чому ж ви тільки тепер зважилися?

— Які сліди? — щиро здивувався Петро. — Не маємо нічого до роботи — хіба за вами нишпорити! Ми тут тебе чекали, й самого, без цієї казашки!

— У неї, до речі, ім'я є — Гуля, — сказав я суворо. — Вона — моя дружина.

На втомленому обличчі Галі я раптом прочитав подив. Вона подивилася на Гулю якось по-іншому, наче відкрила для себе щось, раніше не помічене.

Петро теж скосив оком на Гулю, але його вусате обличчя лишилося похмурим.

— Люльку мені дай! — попросив він.

Я знайшов його люльку, потім під його «зв'язаним» керівництвом натовк її тютюном, сунув йому під вуса і дав прикурити.

— Ну, то що робитимемо? — запитав він якось приречено, видихнувши тютюновий дим.

— Не знаю, — зізнався я. — Я з вами зустрічатися не збирався. Розв'язувати вас небезпечно — ви нас зв'яжете, а це ми вже проходили... Почекаємо, може, щось на думку спаде. Може, лишимо вас тут, а самі підемо далі...

— Ти що, з глузду з'їхав? — Петро блиснув очима. — Як це — нас тут зоставляти? Розв'яжи, бо гірше буде!

— Ну от, — я розвів руками, радіючи тому, що зап'ястки відпочили від мотузки. У самому цьому жесті, в його можливості я відчув свободу, яка повернулася до мене. — Ось бачите, ви мені вже погрожуєте, а що буде потім, коли я розв'яжу вас? — запитав я не без єхидності.

— Вгамуйся, Петре, — раптом почала говорити Галя. — Варто бути розсудливим... Може, ви нам хоч ноги розв'яжете, і тоді всі вкупі рушимо далі? — звернулася вона до мене.

Я знизав плечима.

— Треба поміркувати. Спочатку з'ясуймо, в кого які цілі. Можу почати з себе. У принципі, я хотів знайти те, що закопав Тарас Григорович, привезти це в Київ, щоб, як би це висловити... отримати від рідної України славу та гроші... або тільки славу... Ну, а у вас, шановні, яка мета?

— Мета в нас схожа, проте нам від рідної держави ані грошей, ані слави не потрібно, — заговорив Петро. — Головне, щоб усе, належне Україні, повернулося до неї... Особливо такі святі речі...

— Ну ось, цілі в нас однакові, залишається тільки здійснити переговори щодо досягнення цих цілей... — я очікувально подивився Петру в очі. — І якщо домовимося — можемо далі рушати вперед. Тільки як ви дізналися, що я сюди збираюся?

— Наш приятель, капітан СБУ, нам про тебе все виповів.

— А ви що, з СБУ дружите? — здивувався я.

— Кругом є порядні люди, — відповів Петро і відвернувся.

Я поглянув на Гулю — вона думала про щось своє, потім перевів погляд на Галю — вона теж опустила очі й про щось міркувала, і вигляд її мені здався поетично-сумним, тоді як обличчя моєї казахської дружини вирізнялося зосередженістю й серйозністю.

— Розв'яжіть мені руки, — раптом сказала Галя. — Я вам кашу зварю, у мене крупа є. І Петру треба їсти, бо в нього виразка.

— Що в нього? — перепитав я.

— Язва по-вашому, — пояснила Галя. Я повернувся до Гулі. Ми перезирнулися.

— Я сама зварю, — сказала Гуля строгим голосом. — Де крупа?

Галя кивнула на сумку після багаття.

Сонце починало припікати. Я теж зголоднів, і думка про кашу відірвала мене від високих міжнаціональних матерій.

Потім ми годували з ложечки Галю і Петра, а далі зручно всілися й поїли самі. Запарили чаю, і знову кожен працював «на два роти», встигаючи і сам відсьорбнути, і піднести піали до вуст полонених. Гуля дістала сирні кульки та пригостила ними Петра і Галю.

Трошки розморені їжею і сонцем, ми втратили відчуття ранкової бадьорості й, певно, ладні були заснути, але тут Гуля рішуче звелася на ноги. Розправила на собі яскраво-салатну сорочку-сукню.

— Треба йти, — сказала вона.

На обличчях полонених читалася втома.

— То що, розв'язати їм ноги? — запитав я Гулю. Вона замислилась.

У тиші вчувся мені ледве помітний шепотливий рух піску — голос пустелі. Я озирнувся на кромку піску, який сухим морем лизав кам'яний берег гір. Жодного руху видно не було, але я вже знав, що повільний плин піску, як і повітря, невидимий і невідчутний.

— Послухай, — долинув голос Петра. — Може, добалакаємось бодай якось... Ну так, щоб укупі? Але щоб без усіляких там москальських коників!

Я озирнувся. Важко зітхнув — мені здалося дивним, що не я йому ставлю умови, за яких він буде розв'язаний, а він мені.

— Ну то як? — запитав він, перечекавши хвилину.

— Знаєте що, — знову зітхнувши, відповів я. — Домовмося так: я вас розв'язую, але за умови, що не тільки ніяких «москальських коників» не буде, але й ніяких «хохляцьких»!

Петро пожував губами, наче ухвалював якесь дуже важливе рішення.

— Згода, — нарешті видихнув він. — Розв'язуйте!

Я знову подивився на Гулю. Вона кивнула.

До вечора ми подолали не більше десятьох кілометрів. Ішли мовчки. Кожен тягнув свою поклажу, але в нас речей виявилося набагато більше. Проте ні Петро, ні Галя своєї допомоги не запропонували. Петро ніс на плечі невелику лопату, а в лівій руці — сумку з довгими лямками, яку за бажання теж можна було закинути на плече.

Коли спека спала, ми зупинилися і поклали речі в одне місце.

— Я піду по хмиз, — сказала Гуля.

Щойно Гуля відійшла метрів на п'ятдесят, Галя кинула на Петра запитальний погляд і попрямувала слідом. Ми з Петром залишилися наодинці. Обидва мовчали. У мене не було бажання починати розмову першим, і, вочевидь, ця відсутність бажання була обопільною. Петро закурив свою люльку.

— Ще далеко? — несподівано запитав він.

— Не знаю. Ви-то самі звідки йшли?

— Від Форту-Шевченка.

— А скільки до нього?

— Зо дві доби.

— Два дні, чи що?

Петро кивнув.

— Але ж місце саме біля Форту-Шевченка, — сказав я. — «За три сажні від старої криниці в бік моря».

— Це я вже чув. Але ж нема там жодної старої криниці...

— Раніше була. Треба шукати.

— Ось і шукатимеш.

Я подивився Петру в очі. «Дарма я його розв'язав, — подумав. — Добром цей „джоінт венчер“ не закінчиться».

Незабаром повернулися Галя і Гуля, кожна принесла по оберемку убогого пустельного хмизу. Розпалили багаття, поставили над ним триногу з казанком. Жінки хазяйнували мовчки, але злагоджено, і я цьому дуже здивувався. Помітив я і кілька зизих поглядів Петра, які він кинув на свою подругу.

Знову їли кашу на вечерю. Мовчки. Пили чай. Уже темніло, але щось утримувало нас від сну. Чи то бадьорість, чи то острах опинитися посеред ночі зв'язаними і знову гратися в бранців. Сиділи мовчки, і раптом Галя заспівала української пісні. Її голос звучав у цьому пустельному місці дивно і по-чужинському, але красиво. Вона співала про козака, який пішов на війну з турками і там загинув, і про чорняву красуню, яка так і не дочекалася свого чоловіка.

Після української пісні пауза була недовгою — раптом, зовсім несподівано для мене, негучним приємним голосом заспівала Гуля. Вона співала по-казахському; і мелодія, і голос дуже витончено гармоніювали з цим піском і горами. Я згадав пісню її сестри Наташі. Звісно, Наташа мала голос яскравіший і сильніший, але Гулина пісня володіла силою емоційного гіпнозу. І я завмер, слухаючи й не розуміючи слів. Вона співала довго, а коли замовкла — тиша ніби набула іншої якості, вона стала білішою та чистішою.

• Предыдущая
• 26/69
• Следующая