Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич - Страница 25

• Предыдущая
• 25/69
• Следующая

— Тихше, тихше, — почала його заспокоювати Галя. — Каміння-бо посиплеться! — і вона вказала поглядом на гори.

— Нічого я ні від кого не приховував, — сказав я. — Навпаки, хотів усе додому, в Київ привезти...

— Не плети дурниць, — махнув рукою Петро, вже вгамувавшись. — Повіз би туди, де тобі ліпше б заплатили!

Денна спека починала мене втомлювати. Я сидів зі зв'язаними руками і ногами на підстилці. Поруч, біля маленького багаття з нашою триногою і казанком, метушилася Галя, а Петро кудись подався. Я подумав, що безглуздо не скористатися відсутністю чоловіка й кинув уважний погляд на чорнокосу жінку.

— Пробачте, — сказав я. — У мене руки заніміли... Ви не могли б хоча б на п'ять хвилин розв'язати їх?

Галя повернулася, на її гарненькому вилицюватому обличчі з'явилася посмішка.

— Спершу руки, а відтак і ноги затерпнуть... А мені що, гасати за тобою? Ні... — і вона знову повернулася до казанка, в якому вже щось варилося. — Ось зараз нагодую тебе й миттю легше стане... — додала вона, вже не дивлячись на мене.

Я кивнув собі. Схоже, з цією Галею не так просто було домовитися.

— А Петро де? — запитав я за кілька хвилин.

— Петро? Хутко прийде. Наші бебехи забере й прийде...

Я впав на бік — балансувати на п'ятій точці було вже боляче. Очі мої почали заплющуватися — чи то від безсилля, чи то від вимушеної нерухомості мене хилило в сон. Я би й заснув, напевно, якби раптом у ніс не вдарив якийсь знайомий запах. Розплющив очі й побачив просто себе на підстилці казанок із гречаною кашею. Поруч сиділа Галя, тримаючи в руці алюмінієву ложку, наче з радянської їдальні, й дивилася мені в обличчя.

— Дай я тебе нагодую, — сказала жінка. — Ти лишень сядь, позаяк отак не зможеш.

Я слухняно ліг на спину та рвучко сів. Миттю біля мого рота з'явилася ложка з гречаною кашею.

— Роззяв рота, — наказала Галя.

Каша була загарячою.

— Хай вистигне, — попросив я.

— От бевзь! Зараз Петро прийде і взагалі нічого тобі не перепаде! — і друга ложка з паруючою кашею зависла біля мого рота.

Цей обід нагадував катування. Я хапав ротом повітря, сподіваючись, що хоч би так каша трошки вистигне, перш ніж я її проковтну. Але повітря було теплим і солоним. Зрештою я вже не міг їсти і, щоб уникнути даремних пояснень, просто перевалився на інший бік і таким чином опинився за спиною Галі, яка мене годувала.

— Ти чого? — запитала вона здивовано, — Хіба не смакує?... Ну, як собі знаєш!

У моєму роті все палало. Язиком я скочував у грудочки слизову, яка відшарувалася через опік, і випльовував їх на підстилку. Але цей біль потихеньку вщух, і я заснув.

Збудив мене голос Петра, який повернувся. Я лежав так само нерухомо й вдавав із себе сплячого, але дослухався до їхньої розмови.

— І на біса було стільки харчів із собою тягнути? — обурювався Петро. — Ми що, в голодний край їхали?.. Він їв?

— Авжеж. Я йому каші дала... Не лаявся, такий сумирний, як теля...

— А що, як тебе запетлювати — ти хвицатися зачнеш? Га?.. Я копачку приніс... Копачки тут якісь малі, мов для дітей!

— А що їм тут копати?.. Ти їж, їж, бо вже зимне.

— А чому каша не солона?

— А хто торбинку з сіллю отим казахським дітлахам подарував? Я?

— Гаразд, гаразд. Вгамуйся! Він про щось патякав?

— Ні.

— Шкода, що дівка втекла... Якби їх обох зашморгнути, то він би нам усе сам розповів...

Їхня тиха сімейна бесіда, в якій я не почув ні особливої ненависті до себе, ні якоїсь очевидної чи прихованої погрози, підштовхнула мене до того, щоб заговорити до них. Я вдав, що прокидаюся, голосно зітхнув, покрутився, потім повернувся на інший бік, до них обличчям. Вони мовчки дивилися на мене.

— Диви, збудився! — видохнув Петро.

— Добрий вечір! — сказав я.

— Добрий-добрий, — посміхнувся Петро і погладив свої вуса. — А чого це ти такий веселий?

— Чого веселий? Я не веселий...

— Не репетуєш, не матюкаєшся...

Я знизав плечима. Петро дістав люльку, прикурив від вогнища.

— Якийсь він не такий, — сказав, повернувшись до Галі, й видихнув тютюновий дим. — Його спіймали, зв'язали, а він «Добривечір» каже. Хіба ж так годиться?

— Та, може, чемна людина, — вступилася за мене Галя. — Не хоче сваритися, хоче в мирі жити...

— Атож, заки ми його не розв'яжемо... А далі?

— Послухайте, — сказав я, вже втомившись слухати про себе в третій особі. — Скажіть, чого ви від мене хочете, і все з'ясуємо...

Петра і Галю ніби спантеличила така конкретна пропозиція з мого боку. Вони перезирнулися.

— Ну, якщо конкретно, — промовив нарешті Петро. — Я ось копачку дістав — копатимеш під нашим наглядом... Ти ж знаєш, де копати?

— «За три сажні від старої криниці», — монотонно сказав я, пригадавши старий донос.

— Ну, а де та криниця?

— «За огорожею форту».

— Немає вже там давно жодної криниці, — Петро пронизливо дивився мені в очі, наче зловив на брехні. — Гляди, поки не знайдеш те, що Тарас Григорович закопав, — спокою тобі не дамо!

— Хоч би руки розв'язали на часинку! — протягнув я натомлено, бо усвідомлював, що далі «конкретну» розмову вести вже не варто.

— Не розв'яжемо, не сподівайся! — сказав Петро. — Ось коли спогадаєш, як знайти те місце, тоді розв'яжемо й дамо тобі копанку в руки, щоб як Ленін на суботнику!!!

Я знову лежав на боці. Мої затерплі руки й ноги давалися взнаки — вони здавалися не частиною мого тіла, а якимось прив'язаним до мене баластом, який заважав рухатись і почуватися вільним. З неба спускалася темрява. Потріскувало багаття за моєю спиною; біля нього про щось перешіптувалися Петро зі своєю Галею. На душі в мене було гидко. Поруч не було Гулі, й чомусь усе, з нею пов'язане, тепер здавалося сном, а весь жах сьогоднішнього дня — просто поверненням до реальності. Київська реальність наздогнала мене, знайшла та зв'язала по руках і ногах. І це була тільки частина тієї реальності, яка могла мене наздогнати. Не краща і не гірша, а просто частина. І ось я лежав на підстилці, яку знизу підігрівав пісок. Боліли зап'ястки, що їх гризла мотузка, всеньке тіло нило й ломило. Залишалося тільки зціпити зуби й лежати, очікуючи на ту мить, коли змучене тіло засне, і я знетямлюся разом із ним. Де тепер моя Гуля? Куди вона втекла? Аби тільки з нею все було гаразд.

Уночі я прокинувся під високими зорями. Почув подвійне дихання Петра і Галі, які лежали на своїй підстилці метрів зо три від мене. Вони наче зумисно лягли по той бік погаслого багаття, над яким стояла тринога. Мирна ніч налаштовувала на спокійний плин думок.

Праворуч від них лежали мій рюкзак і подвійний баул Гулі. Ні Петро, ні Галя їх не торкалися, що зараз мені здалося дивним. Тільки каністра з водою лежала біля згаслого вогнища. Я подивився на наші з Гулею речі. Невже записана в новій конституції України повага до власності не дозволила моїм тюремникам поцікавитися вмістом рюкзака і баула? Адже там і рукопис Гершовича, і донос-рапорт ротмістра Палєєва, який, власне, й визначив мету моєї втечі-мандрівки. Дивно, що вони навіть не запитали — що в нас там лежить... З одного боку, така їхня поведінка мене дещо заспокоювала, та й від самого початку було у їхній агресивності якесь дилетантство, непрофесіоналізм, що не дозволяло сприймати їх як серйозну загрозу моєму життю. Вони наче бавилися в агресивність. Я згадав усе, що знав і чув про УНА-УНСО в Києві. Згадав різкі й агресивні гасла, маніфести, передвиборчі програми. І (за якоюсь дивною асоціацією) виплив із далекого минулого театр Леся Курбаса. Так, у їхній агресивності було щось театральне. Заколисаний цими роздумами, я знову заснув.

Спав я міцно, але мене тривожили якісь дивні звуки — чи то схлипи, чи то скрики. Потім я побачив сон — Гулю, її вродливе чисте обличчя, карі очі навпроти моїх очей. Ми наче розмовляли вві сні очима, а потім я погладив рукою її волосся, таке м'яке, шовкове. І її подих, солодко-солоний, легкий — я перехоплював його ротом і робив своїм подихом. Я хотів, щоб ми дихали одним і тим самим повітрям, щоб у нас усе було спільне і тільки наше.

• Предыдущая
• 25/69
• Следующая