Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 55

• Предыдущая
• 55/80
• Следующая

Краєм погляду Тарас помітив офіціантку, що втупилась у них. Опустився на місце. Попросив принести дві кави латте. Слава Богу, офіціантка негайно кивнула і розвернулася.

Дарка сиділа навпроти зі змовницьким виглядом і то дивилася грайливо на Тараса, то повертала погляд на перламутрову горошину в своїй руці.

– Я ніколи ще не мала таких приємних відчуттів, – сказала вона ніжним голосом.

Тарас усміхнувся, спочатку подумавши, що її слова стосуються їхнього першого поцілунку. Але її погляд, одразу ж повернений на перламутрову горошину, змусив Тараса засумніватися в правильності свого першого припущення. Вона тримала тепер горошину на долоні. Чоло було трохи нахмурене. Несподівано в її очах спалахнула рішучість. Вона знову опустила горошину на блюдце і стягнула з лівої руки довгу атласну рукавичку. Тарасові перехопило подих. Тепер він бачив дві її руки, дві кисті – тонкі, граціозні, музикальні. Він не знав, чи грає Дарка на піаніно, але одразу уявив її пальчики над білими та чорними клавішами. Йому навіть почулася музика, що вилетіла з-під цих пальчиків, – ніжна, неголосна, заворожлива.

А камінчик знов опинився на її долоні, й вона накрила його другою долонею і вкотре вже за час зустрічі завмерла, здивовано дивлячись на свої руки.

– Це диво, – прошепотіла вона після хвилини мовчання. – Спасибі тобі!

Її погляд знов обдарував Тараса вдячним теплом. Тарас сидів і боявся поворухнутися, боявся відвернути Дарку від її дива, до якого він, Тарас, точно мав відношення. Він, звичайно, й не думав, до чого приведе його бажання похвалитися перед коханою дівчиною незвичайним каменем, од якого він звільнив польського клієнта. Не думав, але тепер був і щасливий, і приємно спантеличений.

Дарка сама загорнула камінчик у серветку й засунула у пластиковий тубус, після чого натягнула на руки свої довгі атласні рукавички смарагдового кольору й обернулася, кинула погляд на куртку, що висіла на вішалці. Тарас схопився, допоміг їй одягтися, й вони вийшли на вулицю.

– Ти мені принесеш уранці кави? – запитала Дарка, на ходу зазирнувши йому у вічі.

– Звичайно, – відповів він. – Вибач, що сьогодні вранці не зміг. Якраз через цей камінь!

Дарка всміхнулася.

У похмуру погоду навіть удень легко вдавати, ніби вже вечір. Особливо якщо людина сама вдома й вікна завішені фіранками. Ось і Оксані виявилося неважко налаштуватися на короткий денний сон, аби до вечора, коли потрібно буде співати, танцювати й узагалі веселити всіх на банкеті одного іменинника, бути свіжою, мов ластівка, яка щойно навчилася літати.

Вона переодягнулася в рожеву фланелеву піжаму й полізла по крутій драбинці на шафу, в своє зручне «гніздечко», що теж нагадувало гніздо ластівки, адже ластівки люблять жити високо, під самим дахом. Тіло Оксани було слухняним, і щойно вона вдягалася у м'яку рожеву фланель, як їй відразу хотілося спати. Варто було лягти, й очі самі заплющувались, усі життєво важливі процеси затихали в організмі, який ніби чекав, коли настане легка анестезія сну, щоб продовжити свою діяльність уже «після умовчання», не заважаючи відпочинкові своєї хазяйки.

Будильник у мобільному телефоні поставлено на шосту вечора, зараз пів на третю.

Оксана вже лежала із заплющеними очима й відчувала, як розслабляється її тіло, як ступні, трохи втомлені від уранішніх піших переходів по центру міста, відключилися. Вона їх більше не чула внутрішнім слухом, яким людина зазвичай чує кожен свій орган, кожну кінцівку.

І тут у темній, завішеній од сірого дощового дня кімнаті щось загрюкало. Оксана не розплющила очей, але прислухалася, намагаючись зрозуміти, що це за звуки. На холодильник, який іноді раптом ні з того ні з сього починав бурчати, це було не схоже. Більше в неї жодної техніки, здатної на самовільне шумовиділення, не було. Але шум повторився і, здавалося, долинув знизу, із самої кімнати.

Оксана зітхнула. Зрозуміла, що це чайка в картонному ящику під вікном шумить. У неї, в чайки, і дзьоб був замотаний скотчем, і поранені крила перев'язані бинтом і ним же, бинтом, щонайміцніше притиснуті до тіла, щоб вона сама своїх ран не могла інстинктивними рухами роз'ятрити.

Оксана, заспокоївшись, замислилася про чайку. Незручно ж чайці з дзьобом, який не розкривається і з якого скотч тільки двічі на день знімають! Оксана уявила, ніби їй самій скотчем рот заклеїли, а воно ж і говорити потрібно, й співати хочеться, і знайомого на вулиці гукнути. Ні, з людиною таке робити – злочин! Але ж людина й не кусається без приводу, не клюється, як чайка! Ця думка, одначе, викликала в Оксани деякі сумніви щодо правильності свого поводження з диким морським птахом. І зараз же згадала вона, що вранці чайці тільки дві останні мойвочки з холодильника дісталися. Більше просто не було. Це вже перед обідом вона принесла ще кілограм риби, куплений у найближчому продуктовому магазинчику. Але, повернувшись, Оксана сама пообідала, хоча це сильно сказано – пообідала. Поклювала трохи, як пташка. Бутерброд із сиром і чай! Але однаково, чайку вона не погодувала. І тепер думки її крутилися навколо птаха, який, як тепер їй стало зрозуміло, просто зголоднів і через це шумів, виявляв невдоволення.

Оксана важко зітхнула, перевернулася на бік, до кімнати, глянула з висоти шафи вниз. Але в кімнаті було темно, й очі її хоч і дивилися на підлогу під вікном, де стояла картонна коробка з птахом, але самої коробки не бачили.

Відчуття провини перед чайкою змусило Оксану спуститися вниз. Вона дістала кілька мойвочок із пакетика, розклала їх красиво на блюдечку, ніби чайка могла оцінити красу подачі їжі, й повернулася до кімнати. Відсунула фіранку з вікна над картонною коробкою, і в кімнаті відразу посвітлішало, але не настільки, щоб Оксані захотілося примружитись після темряви.

Опустивши блюдце в коробку, жінка лівою рукою притримала перебинтовану чайку, а пальчиками правої підчепила кінчик скотчу на її дзьобі й зняла його. Чайка, в якої вільні були тільки лапи, відразу розкрила дзьоб і застигла так на мить із широко розкритим дзьобом і з маленькими очицями, спрямованими на Оксану.

– Ну що ти, – сказала їй хазяйка квартири. – Бери! їж! Рибка свіжа!

Чайка кілька разів розкрила і закрила дзьоб, нахилилася до мойвочок. Схопила одну й відразу ж, піднявши її в дзьобі догори, заковтнула.

Оксана всміхнулася. Підготувала новий клаптик скотчу, щоб заклеїти птахові дзьоб після його обіду. Але чайка раптом замотала головою і – немов забула про рибу, що лежала на блюдці, – закричала-зареготала різко й неприємно.

Оксана відсахнулася.

– Ти їж, а кричати будеш потім, там, на волі! – вона кивнула на вікно.

Але чайка продовжувала кричати, і крик її ставав дедалі голоснішим і огиднішим. Оксані заболіла голова.

– Тільки цього бракувало! – видихнула вона спересердя. – Ну що, не будеш їсти, тоді до вечора я тобі дзьоба не вивільню!

Чайці, схоже, було плювати на погрози людини. Вона почала кидатися по картонній коробці, підстрибуючи й волаючи. Видно було, як напружується її вкрите білим пір'ям тіло, як вона намагається розпрямити затиснуті бинтами крила.

Оксані раптом здалося, що в кімнаті запахло морем. Неприємний запах водоростей, що гниють на березі, залоскотав їй у носі, й вона почала чхати.

Потім, звично притиснувши лівою рукою чайку до дна коробки, вона спробувала правою одночасно закрити птахові дзьоб і замотати його скотчем. Але чайка наче з глузду з'їхала. Вона намагалася клюнути ліву кисть Оксани, а Оксана, в якої клаптик скотчу звисав із вказівного пальця, силкувалася схопити дзьоб птаха великим і середнім пальцями правої руки. Але дзьоб, як ножиці перукаря, розкривався й закривався з якоюсь неймовірною швидкістю, і в якийсь момент Оксана відчула різкий біль і побачила на руці кров – чайка таки клюнула її в тильний бік долоні правої руки. Оксана була шокована. Вона піднесла руку до обличчя й відчула, як гаряча кров полилася вниз до зап'ястка. Ще трохи, і вона забруднить кров'ю рукав піжами!

• Предыдущая
• 55/80
• Следующая