Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 50

• Предыдущая
• 50/80
• Следующая

Рябцев обережно взяв мертвого птаха у вільну руку, підвівся. І тут же помітив іще трьох своїх голубів, які нерухомо лежали на траві трохи віддалік.

– Як це? – прошепотів Рябцев і озирнувся на дах голубника.

Двосхилий дах із ребрами-дощечками для сидіння голубів блищав від дощу. Рябцев із мертвим голубом у руці відійшов убік і звідти поглянув на приполок. Побачив відчинені дверці льотка й одного зі своїх голубів, що з побоюванням виглядав із вигулу назовні.

– Як це? – повторив приголомшений Рябцев і почав прокручувати в пам’яті вчорашній день і вечір.

Він пам’ятав, як приніс із дому заново заряджений акумулятор, як увімкнув світло. Як сидів під голубами на табуреті й слухав їхнє туркотіння. Згадав, як почув косий дощ, що застукав по лівій стіні голубника. У Рябцева в той момент якраз у руці була чарка горілки. Що він зробив потім? Випив, поставив порожню чарку на тумбочку, видерся по сходах до вигулу і відчинив дверці. Навіщо?! Рябцев замислився. І тут пам'ять підказала йому: в голубнику було дуже задушливо. Дощ освіжає повітря, ось і захотілося йому освіжити тут повітря і для себе, і для голубів…

Важко зітхнувши, колишній капітан відійшов до розтерзаних голубів, постояв над ними. Побачив поруч на землі чуже, не голубине, перо, велике і біле з сірою облямівкою.

На очах виступили сльози.

– Простіть, – прошепотів він і позадкував назад, до голубника. – Простіть мені…

Рвучкими квапливими рухами він відімкнув замок, зайшов усередину і, кинувши розкриту парасольку в куток, постояв, тремтячи, хвилин п'ять, поглядом упершись у свій жовтий «piaggio».

Ліворуч од моторолера на дерев'яній підлозі, посиланій потоптаною вже соломою, виділявся квадрат входу до льоху.

Згадався раптом Алік Олисевич, якому Рябцев днями дуже допоміг, діставши звідти, зі своїх секретних засіків, ключ од дверей його житла на Замарстинівській. Це теж було днями, але до вчорашнього вечора. Час заплутався в думках Рябцева. Зникла хронологія останніх днів. Думки немов самі злякалися свого розхитаного, неорганізованого стану.

Рябцев трусонув головою, видерся на другий поверх, опустив мертвого голуба на вкриту газетою тумбочку. А сам подерся далі, під дах. І зачинив дверці льотка. Голуби шарпнулися від нього по вигулу, як від чужого. Він перерахував їх. Замість дванадцяти пар залишилося десять.

Ліва рука намацала в кишені мобільник. Намацала і стиснула в долоні, мовби він був живим і здатним допомогти у скрутну хвилину.

Але не захотів Рябцев нікому дзвонити. Знайомих голуб'ятників повідомляти про свою дурість і провину?! Ні, вони його й так серйозно не сприймають! Старим колегам по службі? Ще безглуздіше! У них свої проблеми. Аліку? Той, звичайно, може, і зрозуміє, й поспівчуває, але навіщо Рябцеву те співчуття?!

Сльози в очах висохли, в думки повернулася колишня молодецька жорсткість.

«Так, я схибив і цим скористалися вороги, – вирішив Рябцев. – Тепер справа моєї честі поквитатися з ними!»

Спустившись до підземної частини голубника, Рябцев поправив великі картонні коробки, що стояли одна поверх іншої, потім проліз у щілину між ними та цегляною кладкою внутрішньої стінки в самісінький тупик, де зберігалися два дерев'яні ящики з інструментами та всякі господарчі дрібниці. Серед цих дрібниць знайшов він свою стару саперну лопатку.

Мокрий від дощу, він викопав під найближчою сосною чотири маленькі могили. Опустив у них голубів і присипав їх землею.

Знову згадалися знайомі голуб'ятники. Ніхто з них так і не став йому ні другом, ні добрим знайомим. Були вони, звичайно, людьми в чомусь цікавими й енергійними, але Рябцев, який знався на людській природі, уникав щирих і відвертих стосунків із ними. Вони не викликали довіри. Й ось зараз, стоячи над могилами своїх голубів, він знову згадав, за що він іще недолюблював своїх колег по пернатому хобі. Коли в них помирали птахи, а бувало це нерідко, хазяї просто кидали їх у сміттєвий бак, наче мертвий голуб – лише сміття. Цього Рябцев ні прийняти, ні зрозуміти не міг. Так, птахи, особливо голуби, живуть недовго. Так, буває, що якийсь чужак принесе заразу, буває, що хвороби «викосять» голубів, і тоді доводиться людині починати все спочатку, дезінфікувати голубник, їхати на пташиний ринок або до друзів-колег. Але ось так не шанувати смерть, нехай навіть просту пташину смерть? Ні. Він своїх померлих голубів ніколи не викидав. І не буде.

Рябцев озирнувся на всі боки. Дощ ослаб. Небо, здавалося, стало трохи світлішим.

Очистивши зім'ятою газетою саперну лопатку від землі, Рябцев залишив її в кутку за своїм улюбленим жовтим моторолером. Замкнувши висячий замок на дверцях голубника, він підняв із землі велике біле перо з сірою облямівкою і, з ним у правій руці, з відкритою парасолькою в лівій, пішов до будинку.

Повернувшись до квартири, Рябцев зварив круто три курячих яйця, очистив від шкаралупи, поклав у велику чашку, полив зверху майонезом, після чого розтовк їх виделкою і з'їв, закушуючи шматком чорного житнього хліба.

Утираючи рукою губи, кинув погляд у вікно – дощ закінчився.

Посидівши ще декілька хвилин на кухні, Рябцев пройшов до кімнати, дістав із-під канапи чохол із мисливською рушницею, з якої ще жодного разу в житті не стріляв. Витягнув її, повертів у руках, зітхнув.

– Я їх не захистив, – процідив він крізь зуби. – Мало того, це я їх підставив…

Злість на самого себе виникла в ньому, мовби додала й так важкій рушниці ваги, і колишній капітан усівся на канапу, опустивши рушницю на коліна.

Сидів, дивився, думав, наливався душевною ваготою, та так нею наповнився, що явна гіркота виступила на язиці.

Місто цієї ночі не могло спати спокійно. Йому було сиро, холодно й іноді страшно. Десь погримували вагони товарняка, і шум цей злегка нагадував віддалену грозу.

Рябцев у застебнутому сірому плащі з піднятим коміром мчав на своєму «piaggio», нахилившись до керма, через що ремінь зачохленої рушниці був натягнутий так, що сама рушниця стирчала трохи вперед і вгору, як щогла яхти, що її підганяє ззаду вітер.

Доїхавши до рогу Грушевського та Драгоманова, капітан зупинився й заглушив мотор. Услухаючись у ніч, він водив напруженим поглядом по темних вікнах будинків обабіч вулиці. Пройшов декілька кроків до самого перехрестя і заглянув ув іншу вулицю, немов у колодязь.

Угорі, в небі, щось ляснуло, і Рябцев миттєво зірвав із плеча рушницю, розчохлив, заслав у затвор наповнений дробом патрон і, тримаючи зброю напоготові, спробував пробити очима каламутно-сіро-темну стелю міста. Але звідти більше не долітало ні звуку. Вона, ця нижня небесна стеля, була незрушна і беззвучна. Рябцев, утомившись тримати голову закинутою, розслабився всупереч своїй волі, опустив рушницю, замружив очі, втомлені від даремного напруження, кивнув собі, мовби визнаючи якусь свою помилку чи просто слабкість. Постоявши ще кілька хвилин, він повернувся до жовтого «piaggio» і вже з розчохленою рушницею за плечем осідлав моторолера, завів мотор.

Далі, вздовж по Грушевського, він їхав повільно, і йому здавалося, що бурчання двигуна не приховає від нього інших, сторонніх звуків міста. Дивна порожнеча вулиць вселяла гостре почуття власної відповідальності за всіх, хто спить і живе за вікнами будинків. Він відчув себе охоронцем, городовим, який стежить за нічним порядком, за нічним спокоєм міста. Те, що окрім нього ніхто за порядком явно не стежив, одночасно й лякало Рябцева, й надавало йому додаткової значущості.

«Де ж міліція, де її патрульні машини? – думав він. – Де есбеушники в цивільному? Чому нікого немає?»

І тут, немов на глум, побачив він, як відчинилися й одразу ж зачинилися мокрі залізні вхідні двері, відкинувши на вологу бруківку відбиту зелену пляму світлофора. Світлофор зараз же змінив колір на жовтий. Але Рябцев іще до жовтого сигналу зупинив моторолер і знову заглушив мотор.

Він висунув залізну стопу моторолера і, залишивши його біля бровки, пройшов до стіни ближнього будинку, де й завмер.

• Предыдущая
• 50/80
• Следующая