Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 49

• Предыдущая
• 49/80
• Следующая

– Ой, цікаво! – сплеснула долоньками Дарка. – Це як у фільмі «Ску-Бі-Ду»? Я б із тобою пішла!

– А в тебе є ключ від твоєї клітки? – єхидно запитав Тарас.

Дарка заперечливо хитнула головою. Її очі стали на мить сумними.

– Нічого, нічого, ми можемо почати шукати привидів просто у тебе в клітці! – трохи награно весело мовив Тарас і присунув апарат упритул до скла віконця.

На його очах стрілка сіпнулась і почала плавно підніматися. Зупинилась вона вже на червоному тлі, щоправда, зайшла на його територію недалеко, на кілька міліметрів.

– У тебе тут щось негаразд, – знову перейшов на серйозний тон Тарас.

– Звичайно, негаразд, – Дарка глянула на Тараса з легкою іронією. – Дивися! – сказала вона рішуче, нахилилася кудись і зараз же виклала по свій бік скла декілька банківських упаковок доларів, євро та гривень.

І Тарас дійсно обімлів, спостерігаючи, як зразу ж таки стрілка вже на цілий сантиметр залізла на «червону» територію індикатора.

– Ну, це якось банально виходить, – з гіркотою видихнув Тарас. – Гроші – брудні, це ясно. Але до чого тут негативні вібрації?

– А може, це не від грошей, а від мене! – Дарка, кажучи це, заховала гроші під прилавок, і стрілка опустилася на своє колишнє місце.

– Як це «від тебе»? Подивися! – Тарас задумливо втупився в подругу.

– Та годі! Що я дивитимусь! – відмахнулася Дарка. – Спасибі, що підійшов! А то сидиш тут усю ніч заради одного-двох клієнтів, можна і з глузду з'їхати!

– Іти тобі звідси потрібно, – мовив Тарас зовсім серйозно.

– Колись піду. Але не зараз.

– Знаєш, може, я піду каву заварю? – запропонував він несподівано, перейнявшись укотре співчуттям до цієї чудової й загадкової дівчини.

– Правда?! – зраділа вона. – Гаразд! Із мене поцілунок!.. Рукою.

– А не рукою? – запитав Тарас.

– А не рукою потім!

Тарас, так і не вимкнувши апарата, веселим, бадьорим кроком попрямував у бік будинку. Було вже зовсім темно. І тільки світлофори своїм жовтим блиманням розполохували темряву на перехрестях.

І раптом, уже на Пекарській, на самому початку, неприємне хвилювання охопило його. Кинувши погляд на підсвічений індикатор, Тарас побачив, як стрілка рвонула в червону зону й навіть ударилась об «межу» – маленький стопор, завтовшки з віконний цвяшок.

Тарас зупинився. Стрілка трохи відійшла від стопора й теж зупинилася. Тиша задзвеніла в Тараса у вухах.

Він зробив кілька кроків назад, не відриваючи погляду від індикатора. Стрілка поповзла далі по червоній території. Відійшов іще на кілька кроків назад, і вже не зі стрілки, а з власного стану зрозумів, що тут щось не так. Тремтіння пробігло по тілу. Він озирнувся на всі боки. За два метри від нього – зачинені дерев'яні двері до під'їзду цього будинку.

Тарас спробував заспокоїтись і впіймав себе на дивному роздвоєнні розуму та тіла. Розумом він якось керував і паніці цього разу не піддався, а от тіло поводилось по-дитячому неслухняно. Він відчував тремтіння в пальцях, неприємний холодок торкнувся шиї.

Тарас підняв апарат і підійшов до дверей у парадне, відчуваючи водночас, як самі ноги чинять опір його просуванню. Стрілка вперлась у стопор. Тремтіння підіймалося від п'ят і пальців на ногах до колін і вище.

Чомусь забракло повітря, і він зробив глибокий вдих, одразу відчувши, як на язик від цього вдиху осіла сіль, морська сіль. І пташиний крик-регіт, уже чутий раніше, знову задзвенів над головою. Він хотів із останніх сил волі відчинити двері й заглянути в парадне, але тут тіло здалося, остаточно відмовившись підкорятися командам.

І Тарас відійшов на крок, потім іще на два від дверей, і навіть там, попри те що тепер до дверей у парадне було не менш як півтора метра, він ледве стояв, насилу стримуючи бажання бігти, бігти геть.

Стрілка все ще залишалася на червоному, але близькість її до зеленого поля трохи заспокоювала.

Тарас усе-таки відійшов іще метрів на три і знову перевірив індикатор. Стрілка зупинилася на межі червоного й зеленого. Тарас зітхнув із полегшенням. Ноги ожили, мовби неприємна судома відпустила їх. Він знову озирнувся на всі боки, знову згадав про контурні схеми, віднесені сусідом. Кинув погляд у темне, затихле небо, що звільнилося від пташиних криків. І тут сіль на кінчику язика нагадала про себе, точніше, про цей момент фізичного, тілесного страху, пережитого тут кілька хвилин тому.

Він запам’ятав двері, запам’ятав будинок, запам’ятав мовчазні темні вікна. «Треба буде зранку забрати мапи та заштрихувати це місце», – подумав він.

І продовжив шлях додому, забувши на якийсь час про обіцянку, дану Дарці, й одночасно думаючи про те, що не від грошей виникають ці дивні негативні емоції. Гроші «фонили» і «фонять» завжди! Він би не здивувавсь, якби вони випромінювали радіацію! Але гроші не мають солоного смаку. В усякому разі, гроші ніколи не викликали в нього побоювання, остраху, тремтіння пальців. Гроші не викликали в нього ні смакових, ні звукових галюцинацій. А значить, вони тут ні до чого!

Уже вдома він відключив апарат, заварив каву і, наливши її в термос, знову вирушив на нічну прогулянку. Тільки тепер до обмінника на Франка він пішов іншим шляхом, аби не проходити повз будинок, із входу в парадне якого випромінювалися з такою грізною силою нез’я совні негативні вібрації.

Із Даркою він простояв близько двох годин, спочатку попиваючи каву з «венеціанських» попільничок, а потім, коли кава закінчилася, просто базікаючи про різне й час від часу під’юджуючи її з приводу поцілунку «не рукою».

– Знаєш, – сказала Дарка вже насамкінець, коли він ішов, – мені пообіцяли антиалергійну губну помаду! Може, я її на тобі випробую?

– Тоді хто з нас буде випробувачем помади? – запитав він весело.

– Хто-хто?! Звичайно, ти!

Вставши й уважно вислухавши на кухні радіоновини, Рябцев сходив до ванної, де спокійно – в новинах же нічого прикрого не було – поголився, вмився і так само, в синіх «боксерських» трусах, босоніж, повернувся на кухню. Осіння сонливість іще не покинула його, і він, механічно запалюючи газ під чайником із водою, ні про що не думав, а тільки внутрішньо налаштовувався на новий день. Раніше відчуття бадьорості відвідувало його щоразу, тільки-но він розплющував очі, вриваючись у новий день спочатку поглядом, потім думкою, потім тілом. Тепер, і це був наслідок дуже близької старості, яка теж чимось надто схожа на осінь, у кожний новий день Рябцев увіходив повільно, неспішно. Наче боявся, що через різкі рухи може запаморочитися голова або похитнутись усе тіло.

Погляд у залите ззовні дощем вікно пробудив першу думку – думку про те, що треба одягнутися. Не так уже насправді й тепло було в його квартирі.

І доки чайник закипав, Рябцев натягував брюки, надівав майку, а поверх неї – старий зелений светр.

Тільки-но з'їв два бутерброди з сиром і випив чаю, щось «клацнуло» у нього всередині, немов замінили одну з кількох батарей, які надавали йому руху. І цей, нехай і незначний, приплив енергії викликав у Рябцева тиху радість, якою він негайно схотів поділитися зі своїми вихованцями, що жили у голубнику.

Знявши з вішалки парасольку-ціпок із логотипом київського пива, знайдену нещодавно на автобусній зупинці, Рябцев гримнув дверима і поспішив униз по сходах.

За дверима парадного розкрив парасольку і далі вирушив уже під монотонний дріб дощових крапель.

Ще два десятки кроків, і він запірне у свій власний світ, де легше збиратися з думками й почуттями, де він завжди в гармонії з природою і природа завжди добра та цікава до нього, чоловіка пенсійного віку, який нічого не значив для решти навколишнього світу.

Уже зупинившись біля дерев’яних дверець із ключем, затиснутим у пальцях правої руки, Рябцев помітив на мокрій траві, метрів за два від голубника, підозрілу білу пляму. Засунув ключ назад у кишеню, підійшов, присів навпочіпки, все ще тримаючи в лівій руці розкриту над головою парасольку, і жахнувся. Перед ним лежав один із його білих серпокрилих голубів, розтерзаний, із кров’ю, що запеклася на пір’ї, з відкинутою назад маленькою голівкою і розкиданими в сторони крилами.

• Предыдущая
• 49/80
• Следующая