Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 28

• Предыдущая
• 28/80
• Следующая

– Так, Тарасе, ходімо! – Оксана вже сама зробила крок до дверей у коридор.

– А коли починати? – запитав її Єжи, теж зробивши крок до виходу з кімнати.

– Що починати? – перепитала вона.

– Ну, безхатьків стригти.

– Знаєте, давайте потім про це поговоримо! Ви мені стільки локшини сьогодні навішали, що навіть думати тепер складно! Якщо так уже хочете, то по четвергах в обід біля Порохової вежі! Туди всі львівські бомжі їсти приходять, – спересердя виговорилась Оксана і вийшла в коридор, де різкий неприємний запах змусив її прискорити крок.

– Може, чаю? – запропонував Тарас, коли вони піднялися до нього, переступивши через п'яту сходинку.

– Та ти що? Я вже поїду! Твій Єжи мене вже так кофеїном накачав, що я, напевно, і заснути сьогодні не зможу!

– Ти його вибач, – попросив Тарас. – Він, схоже, покращати намагається. Тільки б знову не запив. Приходив кілька разів мене від твого імені контролювати: годую я рибок чи ні!

– Добре, досить про твого Єжи-їжачка. Набрид він мені. І ти мені сьогодні набрид. Поїду я до своїх рибок. Хоч вони нерви не псують і стрижку не пропонують!

Оксана поцілувала Тараса в щічку і, махнувши рукою на прощання, вийшла.

Тарас підійшов до вікна. Почекав, поки синя «Чебурашка» виїде з двору. Потім увімкнув комп'ютер.

Незрозуміле занепокоєння охопило Оксану, тільки-но вона припаркувала «Чебурашку» під кав'ярню «Домінік». Ноги самі прискорили ходу. Хвіртку до брами було відімкнено. Оксана піднялася на другий поверх, оглянула двері. Цілі! Та за ними ж іще одні, другі двері, й теж із замком, її квартиру пограбували кілька років тому, буквально через місяць після купівлі. Забрали небагато, але багато в неї й не було ніколи. Комп'ютер, прикраси та нову тефлонову сковорідку.

Вона зітхнула з полегшенням, відчинила перші двері, потім другі. Ступила в коридор і завмерла злякано. На підлозі перед нею в калюжі води лежали її рибки. Дві ще ворушилися, перевалювалися в'яло з боку на бік.

– Господи, що ж це! – скрикнула Оксана, кинулася на кухню, схопила першу-ліпшу каструльку, наповнила її водою і тут же кинулася на коліна на підлогу. Зібрала рибок, перекинула їх у каструльку. Відчула в правому коліні біль, подивилася – кров. Пройшлася долонею по мокрій підлозі перед собою і тут же наткнулася на скло від розбитого акваріума.

Обернулася на фіранку, за якою акваріум стояв, замислилась. І раптом хрип, що пролунав зовсім поряд, за цією фіранкою, ввігнав її в ступор. Її паралізувало від раптового страху. А хрип, мовби хтось намагається вдихнути повітря і не може, тривав.

Вона відповзла назад, забувши про порізане коліно. У руці в неї сам собою з’явився мобільник. Набрала номер Тараса.

– Тарасе, швидко приїжджай! Я вдома! Тут хтось є!..

– Зрозумів, лечу! – почула вона голос Тараса і, опустивши телефон на підлогу, позадкувала на кухоньку, де всілася просто на підлозі, застигнувши поглядом на краєчку фіранки, з-за якої ще кілька секунд тому доносився моторошний хрип людини, що задихається.

Тарас, збігаючи по сходах, уперше, мабуть, своєчасно наступив на п’яту сходинку. Її несамовитий викрик плавно перейшов у деренчання дверного дзвінка в коридорі у Єжи. Тарас притиснув кнопку дзвінка з усієї сили і все ще тримав її, коли двері відчинились і в отворі з’явилося перелякане обличчя Єжи Астровського.

– Швидко, їдьмо! В Оксани вдома грабіжники! – вигукнув Тарас і тільки після цього відпустив кнопку й побіг у двір до машини.

Єжи, як був у капцях, так і помчав за ним услід.

Старий «опель» вирвався із дворової брами на Пекарську зі швидкістю «феррарі». Тут же пролунав виск гальм, на який Тарас не звернув уваги. Різко повернув ліворуч і знову на газ.

– Ти трохи тихше, а то з мене зараз серце вистрибне! – вирвалося в Єжи.

– Та ми зара’, тут поруч! – не відриваючи погляду від дороги, сказав водій, і машина, промчавши на червоний сигнал світлофора, вискочила на вулицю Франка.

Кинувши машину просто навпроти Оксаниного двору на проїжджій частині – місця для парковки тут не було, – вони вискочили із салону. Тарас забіг у двір, майже застрибнув у парадне, загупав підошвами по дерев’яних сходинках круглих сходів. Смикнув двері до квартири Оксани. І перші, і другі двері були відчинені.

– Оксано, де ти? – запитав, зупинившись уже в квартирі.

– Я тут, – прошепотіла вона з кухні.

Її обличчя було незвично блідим, очі вологі.

– А цей де? – Тарас теж перейшов на шепіт.

Оксана показала тремтячою рукою на фіранку, що закривала вікно.

Тут до коридору зайшов, важко дихаючи, Єжи. Він тільки розкрив було рот, аби щось сказати, але Тарас підніс до його губ вказівний палець правої руки, а потім ним же вказав на фіранку.

І звідти, із-за фіранки, знову пролунав хрип. Єжи здригнувся. Тарас зробив півкроку назад.

– Ніж, дайте ніж! – зашепотів Єжи, що вже оглядівся й помітив Оксану, яка сиділа на підлозі у своїй малюсінькій кухоньці. – І палицю!

Оксана показала поглядом на столик, але несподівано осмілілий Єжи Астровський уже був на кухні, акуратно переступивши через хазяйку. Він схопив зі столика правою рукою хлібний ніж із довгим пилкоподібним лезом, у ліву взяв швабру на дюралюмінієвій ручці й кинувся до вікна.

Тарас і не думав, що в його сусіда може виявитися досить сили, щоб, розмахнувшись, так ударити шваброю по фіранці, що піднятий вітерець скине з кухонного столика декілька паперових серветок. У відповідь на удар шваброю із-за фіранки знову пролунав хрип.

– Ти в міліцію не дзвонила? – запитав Тарас хазяйку квартири.

Вона заперечливо хитнула головою.

Тарас, якому раптом стало незручно спостерігати, з яким завзяттям Єжи вступив у поєдинок із невідомою небезпекою, теж узяв у руки віник і кухонний ніж.

– Єжи, – зашепотів він, – ти шваброю відкинь із вікна фіранку! Тоді ми його й притиснемо!

Єжи кивнув. Він розмахнувся шваброю і вдарив по верхніх кільцях фіранки, яка тут же з'їхала по дерев'яній трубці-карнизу в правий кінець.

Оксана скрикнула й сама собі затиснула рот долонею правої руки. Мурашки пробігли по спині Тараса. Єжи застиг із розкритим ротом.

У розбитій шибці стирчала скривавлена величезна чайка. Кров капала на біле підвіконня, далі на підлогу, на розбитий акваріум, на камінчики й водорості.

Оксана підвелася з підлоги. її тіпало, але вона все-таки підійшла трохи ближче, придивилася до чайки.

Потім опустила погляд на каструльку з водою, в яку вона опустила піднятих із підлоги рибок. Рибки були живі. Чайка також.

– Я цій пернатій сволоті зараз горло переріжу! – обурено заявив Єжи, який усе ще стискав у правій руці рукоятку хлібного ножа.

– Навіщо? – розгублено запитала Оксана.

– Ну… Щоб не мучилась, – Єжи озирнувся на хазяйку. – Адже однаково здохне…

Оксана заперечливо хитнула головою, нахилилася до пораненого птаха.

– Обережно! – попередив її Тарас. – Вона може клюнути!

Чайка, мовби Тарас нагадав їй про її зброю, підвела дзьоб і, втупившись своїми маленькими очицями в Оксану, захрипіла знову.

Тарас помітив на кухонній полиці скотч, одірвав шматок клейкої стрічки та швидкими, рішучими рухами намотав її на дзьоб пораненого птаха.

– Тепер безпечно, – сказав він.

– Треба «швидку ветеринарну допомогу» викликати, – мовила Оксана. – Набери довідкову, запитай номер! – Оксана показала Тарасу на стаціонарний телефон, що стояв на пуфі під іншим вікном, уже в кімнаті.

– Та рибки наче в нормі? – Єжи опустив погляд на каструльку на підлозі.

Оксана кивнула, не зводячи своїх очей із птаха.

– У них послуги платні! – крикнув із кімнати Тарас, усе ще притискаючи слухавку до вуха. – За виклик сто гривень, додатково за допомогу. Викликати?

– Викликай! – відповіла Оксана.

Хвилин через двадцять до квартири спішною ходою зайшла ветлікар у фірмовому зеленому комбінезоні, з пластикового зеленою валізкою в руці. Її обличчя виявляло заклопотаність. Коротко стрижене русяве волосся було скуйовджене. Чи то випадково вітром, чи то свідомо перукарем.

• Предыдущая
• 28/80
• Следующая