Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 13

• Предыдущая
• 13/80
• Следующая

За вікном ще було світло й гамірно. Вуличний шум легко витіснив із вух Тараса саундтрек сну. Він відчинив двері в квартиру й завмер, побачивши перед собою сусіда Єжи Астровського.

– Доброго вечора! Можна на хвилинку?

Тарас пропустив сусіда в коридор.

– Я обіцяв нашій спільній знайомій нагадати вам про рибок! – підкреслено діловито мовив Єжи. – Ви їх годуєте?

Тарас здивовано гмикнув.

– Звичайно, годую! Що у мене, склероз?

– А подивитися на них можна? – попросив Єжи.

– Заходьте, дивіться! – Тарас знизав плечима і показав правою рукою в бік кімнати.

Сусід зняв туфлі й у двох різних шкарпетках – чорній і синій – потьопав у квартиру. Тарас – за ним.

– Щось вони худі, – прошепотів задумливо Єжи і глянув скоса на хазяїна квартири, що стояв поруч.

Тарас узяв коробочку з кормом, що стояла тут же, на підвіконні, потрусив її над акваріумом, і відразу на воду впав цілий розсип найдрібніших коричневих пластівців. Рибки кинулися до поверхні й почали жадібно поглинати їжу.

Єжи, спостерігаючи за тим, що відбувається в акваріумі, незадоволено скривив губи.

– Вони завжди голодні, – невдоволено пробурчав Тарас. – Вам щось іще потрібно?

Єжи відволікся від рибок, повернув своє тепер уже знову привітне обличчя до хазяїна квартири. Погляд сусіда піднявся вище за очі хазяїна і зупинився на непричесаній і прим'ятій сном шевелюрі Тараса.

– Знаєте, я сьогодні в себе удома прибрав. – Єжи опустив погляд і дивився тепер у вічі Тарасу. – Сорок сім гривень знайшов! У старому піджаку, не в цьому. – Він кинув погляд на свій коричневий піджак. – Приємно, знаєте, коли вдома порядок… Може, зайдете?

Тарас розгубився.

– Зараз?

– Авжеж, ви ж у мене ніколи не були, а так, по-сусідськи…

– У мене пізніше робота, – збрехав Тарас. – Я не питиму…

– Та в мене й так нічого випити, – спокійно відповів Єжи. – Просто так зайдемо.

Вони спустилися на перший поверх, акуратно переступивши п'яту сходинку. Єжи відчинив перед Тарасом дерев'яні, пофарбовані у «шкільний» коричневий колір двері до своєї квартири. У ніс Тарасу відразу кинувся неприємний дивний запах. Ліворуч до стіни було прибито вішалку для пальт. На гачку висів синій плащ і ватник. На протилежній стіні – дзеркало. Під вішалкою лежали на дощаній підлозі три пари ганчір'яних тапочок.

– Проходьте, проходьте! – поквапив ззаду Єжи. – Кімната – прямо!

Тарасу й так було зрозуміло, що кімната прямо. Три кроки – і він опинився в центрі житлоплощі. На протилежній від вікна стіні – килим, біля стіни – «полуторне» залізне ліжко, накрите пледом. Біля іншої стіни – письмовий стіл, завалений старими газетами та журналами, навпроти столу – бувале в бувальцях перукарське крісло, повернуте до стіни, на якій у різьбленій дерев'яній рамці висіла чорно-біла фотографія якоїсь літньої пані в капелюшку.

Погляд Тараса застиг на цьому кріслі. Єжи обійшов гостя, розвернув крісло і жестом запропонував Тарасові сісти.

– Ось тут я і живу, – сказав він. – Але останні кілька років тут було дуже незатишно, і я нікого до себе не запрошував… А сьогодні прибрав, і відразу захотілося вас побачити! Сідайте! – він повторив запрошувальний жест руки, дивлячись на нерішучого Тараса, що забарився.

Тарас усівся в перукарське крісло.

– Ви багато працюєте, – вів далі Єжи і знову підвів погляд на волосся гостя. – У вас навіть немає часу постригтися! Ну ж бо, я вас приведу до ладу! Ви не думайте, – він підніс долоні на рівень обличчя сидячого сусіда, – я в порядку, і руки у мене не тремтять. Мені з вами поговорити хочеться, але я розумію, наскільки ви зайнята людина. Та й мені розмовляти зазвичай легше, коли руки працюють…

Він підійшов до тумбочки, що стояла між перукарським кріслом і вікном, відсунув верхню шухляду, дістав ножиці, гребінець і клапоть складеної тканини дивного забарвлення.

– Ви ж не будете проти?

Тарас провів рукою по своїй шевелюрі, не причесаній після сну.

– Гаразд, – сказав він не надто упевнено, оглядаючи блискучі великі ножиці в руці у Єжи.

Єжи розгорнув тканину, що виявилася британським прапором, пов'язав її навколо шиї Тараса. Розвернув крісло з сусідом до стіни, на якій висів портрет літньої пані.

– Пам'ятаєте, у вісімдесятих були дні Британії в СРСР? Цей прапор тоді на будинку вивісили, а потім забули зняти – двірник у нас був п'яниця. Ось я його і зняв! Дуже зручний розмір!

Гребінець гострим частоколом увійшов до волосся Тараса. Він здригнувся і завмер. Проте подальші рухи гребінця виявилися дуже плавними і не заподіяли ніяких неприємних відчуттів. Волосся податливо розляглося на голові Тараса.

– А дзеркала у вас немає? – поцікавився Тарас.

Єжи підніс до обличчя гостя кругле настільне люстерко.

– Подивіться, – сказав він. – Через п’ятнадцять хвилин ви себе не впізнаєте. У хорошому розумінні!

Дзеркало зникло, руки Єжи – в одній гребінець, у другій ножиці – затанцювали навколо голови гостя. На плечі, укриті прапором Британської імперії, посипалося зістрижене волосся.

– Бачите, – радів угорі Єжи. – Мої руки пам’ятають усе! А ви Оксану давно знаєте?

– Оксану? Так, – видихнув Тарас і спробував обернутися.

– Не ворушіться! – попросив сусід. – А то нерівно вийде. Хороша жінка. Така, знаєте, з характером… Ми з нею каву сьогодні пили… Ну й ціни тепер у кав’ярні! У мій час усе коштувало копійки!

– У ваш час? А чим вам сьогодення не ваше?

– Це я так, думки вголос. Я просто каву сам собі роблю, а пиво в громадських місцях п’ю, тому ціни на пиво знаю… Але з пивом зрозуміло – в нім алкоголь. А чого кава так подорожчала?

– Вона разом із життям подорожчала, – Тарас знизав плечима, раптом усвідомивши, що доводити сусідові нічого не треба, він же просто ділиться «думками вголос».

– Я вам потім зварю справжньої кави, яка раніше по 17 копійок була! – продовжував Єжи. – Ви на косий проділ носите?

Тарас замислився. Він раптом зрозумів, що не знає, як він носить волосся. Просто причісує його, і все.

– Я без проділу, так просто.

– Можна і без проділу, – кивнув Єжи, обійшов крісло, оглядаючи результат роботи своїх рук, зупинився.

– Освіжити? – в його руках з'явився скляний флакончик одеколону.

Тарас кивнув.

Солодкувато-спиртовий запах нагадав Тарасу про неприємний запах у коридорі в Єжи. Тут, у кімнаті, й до одеколону запах був нормальним.

– Там у вас у коридорі чимось пахне, – задумливо мовив Тарас.

– Так, знаю! Мишка померла, ледве знайшов її під підлогою. Вже виніс. Скоро вивітриться. Ось вам дзеркало.

Тарас узяв кругле настільне люстерко знову в руки, оглянув своє волосся й залишився задоволений: Єжи акуратно й цілком професійно вкоротив його зачіску, надавши обличчю більш доглянутого вигляду.

– Бачите, ніяких експериментів! – вдоволено сказав Єжи. – Взяв за основу те, що у вас було на голові після причісування! А ви не знаєте, де Оксана робить зачіски?

Тарас підвівся з крісла, обернувся.

– Ні, не знаю.

– А в неї хтось є? – обережніше й тихше запитав сусід. Тарас знизав плечима.

– Вона безхатькам допомагає… У вільний час. А більше мені вона нічого не розповідала.

– Безхатькам? – повторив замислившись Єжи.

– А це ваша мама? – Тарас вказав поглядом на фотопортрет пані в капелюшку.

Єжи всміхнувся.

– Правда, я на неї схожий?

Тарас кивнув.

– Ви Оксані покажіть, як я вас підстриг! – В очах у Єжи блиснув хитруватий вогник. – І, якщо запитає, скажіть, що в мене тут порядок, – він обвів поглядом свою кімнату. – Вам же не буде складно їй сказати? А я скажу, що ви рибок регулярно годуєте і воду в акваріумі міняєте…

– А що, її потрібно міняти? – запитав приголомшений Тарас.

Єжи кивнув.

Тарас квапливо попрощався, подякував Єжи за стрижку.

Піднімаючись на свій другий поверх, акуратно переступив п'яту сходинку. Зачинивши за собою двері, відразу вирушив до підвіконня подивитися на рибок. Поверхня води була чистою і гладенькою, від корму не залишилось і слідів.

• Предыдущая
• 13/80
• Следующая